І все ж названі міста, як і Аделаїда — столиця Південної Австралії, Гобарт — Тасманії і, трохи меншою мірою, Дарвін — столиця Північної території — виявляють австралійський характер, який неможливо сплутати з жодним іншим. Життя тут упорядковане та неквапне. Вулиці чисті, дуже мало нетрів та глухих закутків. Незвичними є тяжкі злочини американського рівня (хоч їхня кількість, на жаль, зростає). Рівень транспортних послуг, загальної освіти й медичного обслуговування дуже високий. Просторі парки, вихід до води та вдосталь сонця роблять австралійське міське життя прийнятнішим, ніж майже будь-де у світі. Дехто

подейкує, що така облаштованість переконала австралійців у тому, шо тяжко працювати зовсім не обов’язково. Проте робота, скажімо, бізнес-центрів у великих містах спростовує таке твердження. У культурно-географічному плані країна розвинулася як європейський аванпост, відокремлене життя якого спливає у добробуті та безпеці. Тепер Австралія має перетворитися на головну ланку австрало-азійського ланцюга, на тихоокеанського партнера у трансформованій регіональній економічній географії.

Економічна географія

Хоч би як там було, але із самого початку товари, імпортовані з Британії (а пізніше зі США), були дорогими — головно через вартість транспортування. Це заохотило австралійських підприємців закладати власні заводи, тобто розвивати галузі, які фахівці з економічної географії називають імпортозамінювальними. 11

Коли ціни на іноземні товари знижуються внаслідок покращання ефективності транспортування, місцеві підприємства прагнуть захисту від колоніальних урядів. Отож вводяться високі тарифи на імпорт товарів. У результаті товари місцевого виробництва можна й надалі виготовляти з невиправданими витратами, оскільки їхній ринок був захищений. Але якщо Японія не могла собі цього дозволити, то як тоді могла Австралія? Відповідь можна побачити на рисунку 12-5. Ще перед утворенням федерації у 1901 р. всі майбутні штати могли експортувати цінні корисні копалини, продаж яких підтримував неефективні та неконкурентоспроможні місцеві галузі. Вівчарство також було прибутковою справою. Отже, шахтарі та фермери платили за імпортовані товари і за товари, виготовлені в містах. Не дивно, що міста зростали: тут були гарантовані робочі місця на заводах, у державних підприємствах сфери послуг і зростаючих урядових структурах. Коли ми згадували, що австралійці раніше мали найвищий показник ВНП у світі, то він досягався у шахтах і на фермах, а не в містах.

Але добрі часи мають свій початок і свій кінець. Ціни на продукти сільського господарства коливалися, конкуренція на міжнародному ринку посилювалася. Вартість видобування, транспортування та морських перевезень корисних копалин також зростала. Австралійці люблять їздити автомобілями (в Австралії на одну особу припадає більше миль доріг, ніж у США), тож необхідно було імпортувати багато нафтопродуктів. Водночас захищені урядом галузі промисловості ще більше посилили свої позиції з допомогою профспілок.

667

Південний тропік

Тому не дивно, що спад економіки супроводжувався зростанням національного боргу, інфляції та безробіття. У 1999 р. лише 22 % вартості австралійського експорту становили товари на-укомістких галузей, які принесли шалений успіх східноазійським економічним «тиграм». Така цифра порівняно з 1985 р. зросла більш як удвічі, проте це було ше далеко до того рівня, який країна мала досягнути.

Сільськогосподарський надлишок

Австралія, проте, має такі матеріальні засоби, про які інші країни Тихоокеанського басейну можуть тільки мріяти. У сільському господарстві чільне місце займає розведення овець, але саме технологія холодильної справи змогла приблизити австралійських виробників яловичини до світового ринку. Вовна, м’ясо та пшениця здавна становили

три найбільші статті прибутків країни. Рисунок

12-5 показує неосяжні пасовища на сході, півночі та заході Австралії, на яких випасаються великі отари. Зона вирощування товарного зерна має форму гігантського півмісяця, що простягається з північного сходу Нового Південного Уельсу через Вікторію до Південної Австралії, а відтак покриває велику частину запліччя міста Перт. Візьміть до уваги масштаб цієї карти: Австралія лише трохи менша від 48 суміжних штатів США! Вирощування товарного зерна в Австралії — це великий бізнес. Як підказує кліматична карта, цукрова тростина росте вздовж більшості теплих вологих прибережних зон Квінсленду, а середземноморські культури (в тому числі виноград для австралійських вин) зосереджені у віддалених від прибережної зони районах Аделаїди та Перта. Змішане садівництво розвинене в басейні системи річки Муррей. Як і в усьому світі, молочне господарство тяжіє до великих міських зон. Завдяки розмаїттю свого навколишнього середовища Австралія збирає врожаї найрізноманітніших видів сільськогосподарських культур.

Мінеральні ресурси

Із рисунка 12-5 видно, що в Австралії залягають численні корисні копалини. Великі поклади золота, які почали розробляти ше від 1851 р. у Вікторії та Новому Південному Уельсі, стали причиною десятирічної золотої лихоманки і розпочали нову економічну еру. До середини 1850-х років Австралія видобувала 40 % золота світу. Подальші пошуки золота привели до відкриття покладів інших природних ресурсів. Ще й сьогодні відкриваються нові родовища; знайдено навіть нафту й природний газ як на суші, так і на шельфі (див. позначки на рис. 12-5 у Бассовій протоці між Тасманією та материком, а також за межами північно-західного берега Західної Австралії). Вугілля видобувають у багатьох місцях, особливо на сході біля Сіднею та Брісбена, а також у Західній Австралії та навіть у Тасманії. Перед падінням цін на вугілля воно було цінною статтею експорту. Слід зазначити великі поклади корисних рудних і нерудних копалин — від комплексів Брокен-Гілл та Маунт-Айза до величезних покладів нікелю у Калгурлі й Камбалді, міді у Тасманії, вольфраму та бокситів у Північному Квінсленді, а також азбесту в Західній Австралії. Одного погляду на карту достатньо, щоб побачити, скільки тут залізної руди (червоні цятки). У торгівлі цією сировиною, як і багатьма іншими видами, впродовж останніх років найбільшим клієнтом Австралії була Японія. Наприкінці 1990-х років вона закуповувала більше третини всього австралійського експорту мінералів.

Промислові обмеження

Як згадувалося раніше, австралійське виробництво залишається орієнтованим на внутрішній ринок. Важко собі уявити, як австралійські автомобілі, електрообладнання або фотоапарати борються з тихоокеанськими «тиграми» за місце на ринку — принаймні поки що. Австралійська промисловість диверсифікована і охоплює виготовлення техніки та обладнання зі сталі місцевого виробництва, а також текстильних виробів, хімікатів, паперу та багатьох інших товарів. Ці галузі зосереджені навколо найбільших міських зон. Внутрішній австралійський ринок невеликий, але, незважаючи на падіння реальних прибутків, відносно багатий. Це приваблює іноземних виробників, тож австралійські крамниці переповнені дорогими товарами з Японії, Південної Кореї, Тайваню та Гонконгу. І справді, незважаючи на тривалу протекціоністську практику, Австралія все ше не продукує багатьох товарів, які могла б виробляти самостійно. Назагал деякі ознаки економіки Австралії радше вказують на її належність до країн, шо розвиваються, ніж до розвинутих.

Майбутнє Австралії

В Австралії — країні, яка ще недавно (1988 р.) відсвяткувала ювілей свого першого європейського поселення, сходить зоря нової епохи. Європейському аванпостові на Тихому океані виповнилося два століття. Але нині, коли Австралія розпочала своє третє століття, її європейські зв’язки слабшають, а азійські сильнішають.

Іззовні здавалося б, що Австралія та її північні сусіди в Тихоокеанському басейні географічно доповнюють одне одного: Японії та економічним «тиграм» потрібен той надлишок харчових продуктів, металів та мінеральних копалин, які виробляє Австралія, а їй у свою чергу потрібні дешеві азійські товари. Проте не все так просто. Як Австралія, так і азійські країни утримують бар’єри проти імпорту. До того ж азійські виробники більше зацікавлені у потенціалі великих ринків (таких як Індонезія), а інвесторам них країн подобаються невисокі зарплати Східної та Південно-Східної Азії. У будь-якому випадку Австралії буде важко відкрити свою економіку та знизити захисні тарифи без відповідних дій із боку азійців.

Партнери Австралії з інших частин світу також не завжди допомагали. Субсидії уряду Сполучених Штатів своїм виробникам пшениці дали змогу останнім продавати її за нижчими цінами, ніж можуть собі дозволити австралійці. Наприкінці 1990-х років у США переглядалися субсидії фермерам,

«Коли я був у Дарвіні, я мав відвідати урядову установу. Зі мною в черзі також стояли дівчина-аборигенка, її брат та батько. Дівчина сказала, що вони живуть за дві години від міста (як я зрозумів, саме стільки вони добираються автобусом), і час від часу їм треба сюди приїжджати, щоб заповнити анкети та відвідати лікаря. Коли я запитав, чи подобається ім приїжджати до Дарвіна, всі троє заперечливо захитали головами. «Це непривітне місце, — сказала дівчина, — але ми мусимо сюди приїжджати». Взагалі мене здивувала порівняно невелика кількість аборигенів у Дарвіні. їх тут набагато менше, ніж в Аліс-Спрінґс. Звичайно, спокійне місто Аліс-Спрінґс дуже відрізняється від більшого, діловитішого і сучаснішого Дарвіна».

але не на користь Австралії, а із внутрішніх політичних міркувань. Це підкреслює ризик австралійської економіки, яка значною мірою залежить від прибутків від сільськогосподарської сировини.

Проблема аборигенів

З початком XXI ст. перед Австралією постають і інші проблеми. Спільнота аборигенів, яка налічує 300 000 осіб (у тому числі змішаного походження), набирає дедалі більшої ваги у внутрішніх справах країни. У 1980-х роках лідери аборигенів розпочали кампанію із блокування геологорозвідувальних робіт та розробки родовищ на священних землях їхніх предків. До 1992 р. австралійці вважали беззаперечним те, що аборигени не мали прав на володіння землею: адже перед колонізацією континент був відкритий без будь-яких демаркаційних ліній і не було жодного свідоцтва про попереднє право власності. Проте саме цього року Верховний Суд Австралії вирішив справу на користь аборигена Едді Мабо та його співжителів на одному з

островів у Торресовій протоці. Суд постановив, що Мабо та його спільнота володіють правом на власність своєї землі на основі тривалого користування. Таке рішення дало зрозуміти, шо й інші аборигени також можуть пред’явити право на власність своїх традиційних земель.

Федеральний уряд прийняв закон, який мав юридично обгрунтувати цю надзвичайно вагому постанову. Цей закон не поширювався на пасовиська, але враховував ті ділянки землі, що належать видобувним компаніям. У результаті одразу після цього аборигени виграли справу про Коро-нейшен-Гілл у Північній території, де адміністрація заборонила розробку платинових, золотих та палладієвих покладів, оскільки вони залягали на предковічних землях аборигенів.

Згідно з законом про право власності корінного населення, прийнятим австралійським сенатом у 1993 р., аборигени, які довго проживали на «вільних» землях, можуть звертатися з петицією до суду щодо прав власності на них. Ті, хто зможе довести, що їхню землю було відібрано, отримують компенсацію. Отож коли термін дії ліцензії видобувної компанії закінчиться, аборигени зможуть вимагати повернення своєї землі. Внаслідок цього довіра до видобувної промисловості згасла, а інвестиції у геологічні розвідки, розробки родовищ та інфраструктуру різко впали.

Невдовзі аборигени випробували міцність закону, який не поширювався на пасовиська, і знову отримали перемогу у Верховному Суді. У 1996 р. суд розглянув справу за позовом спільноти аборигенів у Квінсленді і виніс вердикт, що права орендарів на пасовиська та права власності аборигенів на ті ж землі можуть співіснувати. Таким чином анулювали дію вказаного закону в частині, що стосувалася орендованих територій. Ця ухвала означала, що аборигени можуть заявити своє право на величезні площі — потенційно аж на 78 % території Австралії (рис. 12-6). Тепер підстава хвилюватися з’явилася не лише у шахтарів чи власників ранчо: групи аборигенів-активістів оголосили, що заявлятимуть право власності на певні ділянки у Сіднеї та інших великих містах. Тоді федеральний уряд почав приймати закони, які дозволяли анулювати права власності аборигенів і таким чином перешкоджати заявам щодо права на землі, орендовані під випасання овець. Аборигенам було дозволено заходити на такі території для проведення обрядів чи збиральництва, не заважаючи випасанню худоби, збиранню вирощених культур тощо. Більше того, анульовувалися всі заявки аборигенів на акваторії та морські ресурси. Лідери аборигенів відповіли погрозою переповнити судову систему численними скаргами, які коштуватимуть їй сотні мільйонів доларів.

Проблема земель аборигенів є по суті (хоч і не виключно) проблемою малонаселених земель, особливо у Західній Австралії, Південній Австралії та Квінсленді. У великих містах на неї дивляться зазвичай зовсім інакше, ніж на решті території. Проблема справляє поляризуючий ефект на суспільство, зміцнюючи політичні партії та рухи, що виступають проти надання концесій аборигенам. У Квінсленді Партія Єдиної Нації у 1998 р. отримала 25 % голосів, займаючи саме таку позицію. Вона змусила керівну ліберальну партію, яка контролювала уряд, піти на поступки правому політичному крилу аж до зменшення матеріальної допомоги корінним жителям. Разом із тим опитування показують, що більшість австралійців виступають проти екстремізму партій — противників аборигенів. Але для врегулювання цього питання національний уряд повинен провести країну нелегким шляхом.

Слід зазначити, що лише деякі спільноти аборигенів продовжують вести традиційний спосіб життя, займаючись полюванням, збиральництвом та рибальством у найвіддаленіших закутках Північної території, Північного Квінсленду та у найпівнічнішій частині Західної Австралії. Решта спільнот розкидані по всьому континенті й живуть у резерваціях, виділених урядом (велика частина Північної території призначена саме для цього), працюють на пунктах відгодівлі худоби або

переважно прислугою у містах та містечках. Наза-гал у порівняно багатій Австралії аборигени потерпають від злиднів, хвороб, неналежної освіти й навіть недоїдання. Отож проблема аборигенів залишиться однією з головних і у майбутньому.

Імміграція

Відколи існувала Австралія, а навіть і раніше, питання населення завжди перебувало в центрі уваги. П’ятдесят років тому, коли населення Австралії було вдвічі меншим, ніж сьогодні, 95 % людності мало європейське походження — переважно з Британських островів. Євгенічна (расового спрямування) імміграційна політика утримувала таке 13 становище до 1970-х років. Сьогодні картина цілком інша: з 19,4 млн австралійців лише третина має британсько-ірландські корені, а кількість азійських іммігрантів щороку перевищує як іммігрантів-європейців, так і приріст корінного населення. На початку 1990-х до Австралії прибувало близько 150 000 легальних іммігрантів, головно з Гонконгу, В’єтнаму, Китаю, Філіппін, Індії та Шрі-Ланки. З того часу імміграційну квоту було зменшено, востаннє до 80 000 осіб, але азійські іммігранти все ж переважають іммігрантів із Заходу. Імміграція з Британії та Ірландії коливається від 20 000 до 25 000 осіб щороку. Також до Австралії щороку прибуває 5—10 тис. вихідців із Нової Зеландії.

Імміграція не залишає у спокої австралійське суспільство. У середині 1990-х років, коли тисячі «човнярів» нелегально пристали до австралійського берега, це викликало неабияке замішання. А у 1998 р., коли іммігранти виступили штрейкбрехерами на головній верфі, профспілки відкрито їх засудили. Обмеження на володіння іноземцями австралійською нерухомістю відображають страх австралійців перед тим, що екстремістські групи називають азіанізацією країни. Водночас успіхи багатьох азійських поселенців в Австралії свідчать про те, що у цьому вільному та відкритому суспільстві все ше існують сприятливі можливості.

Проблема азійської імміграції є переважно міською: більшість азійських іммігрантів поселилися у великих і малих містах. У 1970-х роках Сідней, який завжди був полікультурним, містив італійські, грецькі та югославські квартали. Сьогодні тут розмістилися також в’єтнамські, лаоські, індійські та китайські квартали. Асиміляція проходить тернистим шляхом, і економіка грає роль її барометра: коли економіка відстає, соціальні проблеми гучно заявляють про себе. Навіть якщо етнічне розмаїття

Деградація довкілля

Іншим питанням, що набирає ваги, є навколишнє середовище. Достаток Австралії коріниться не лише в ЇЇ копалинах, грунтах і пасовищах. Екологія континенту також платить за це жахливу ціну.

Чудові австралійські ліси безжально знищують. У Західній Австралії столітні дерева були просто помічені і залишені гинути, аби звільнити місце для нових пасовищ. На Тасманії, де евкаліпти досягають найбільшої величини, десятки тисяч акрів цього невідновного скарбу втрачається заради невситимих целюлозних заводів. Багато унікальних видів сумчастих тварин було знищено і ще більше перебувають під загрозою вимирання. Один австралійський географ недавно сказав: «Ніколи не дозволяйте такій малій кількості людей так знищити екологію на такій великій території за такий 14 короткий час». Усвідомлення деградації довкілля постійно зростає. Тасманійські «Зелені» — екологічна політична партія — стали вагомою силою у державній політиці. Завдяки їхній активності сповільнилися вирубування лісів, будування дамб та інші проекти «розвитку». Проте все ще багато австралійців бачать в екологічному русі перешкоду економічному зростанню. Ця проблема також залишається на майбутнє.

Внутрішній статус і міжнародна роль країни

Останнім часом два питання з політичним підтекстом стали предметом всезагального обговорення в Австралії: одне внутрішнє, а друге міжнародне. Внутрішнє питання стосується статусу Австралії: чи ставати їй республікою і більше не визнавати британського монарха главою держави, чи продовжити статус-кво у Співдружності. У листопаді 1999 р. референдум засвідчив, шо більшість австралійців не готові відмовитися від монархії, принаймні не на користь «президента, що призначається двома третинами голосів парламенту Союзу», як було сформульовано в бюлетені. Хоча опитування і прогнозували перемогу республіканців, результат референдуму, напевне, змінився внаслідок формулювання питання у бюлетені. Загалом австралійці схильні до республіканського правління, але ще більше вони не довіряють своїм політикам. Якби у бюлетені було записано «на користь всенародно обраного президента», Австралія сьогодні могла би прямувати шляхом перетворення у республіку. Таким чином, це питання залишається відкритим, і, без сумніву, згодом буде розпочато ще одну кампанію за республіканський статус.

Назва «Кабраматта» викликає в австралійців різну реакцію. Протягом 1950—1960-х років багато іммігрантів із Південної Європи осіли у цій приміській зоні Сіднею, до якої їх привабило прийнятне за ціною житло. У 1970—1980-х сюди наїхала велика кількість іммігрантів із Південної Азії. Саме в цей період Кабраматта в очах багатьох стала синонімом бандитизму й торгівлі наркотиками. Проте недавно етнічне розмаїття Кабраматти почали розглядати у сприятливішому світлі, і тепер місто називають «мул ьти культурною столицею Австралії». Воно стало принадою для туристів і доказом здатності Австралії прихистити неєвропейців. Як бачимо, Кабраматта прикрашена різноманітними східними мотивами. З обох боків «Воріт Свободи» стоять фігури коня і лева — такі, як у пекінському Забороненому Місті. Це, безумовно, свідчення кращих часів, які настали для цього транзитного пункту іммігрантів та біженців.

Міжнародне питання вагоміше. Протягом багатьох років Австралія підтримувала особливі (якщо так їх можна назвати) стосунки зі своїм сусідом — Індонезією. Австралії потрібна допомога Індонезії у отриманні нелегальної імміграції морем. Спеціальні економічні зони Австралії та Індонезії існують у Тіморському морі, де водні кордони розподіляють родовища нафти й природного газу. Таким чином, для Австралії було би зручніше піти супроти міжнародної думки та визнати приєднання Індонезією у 1976 р. Східного Тімору. Але Австралія ніколи не визнавала повстанський рух, який поступово переріс у боротьбу за незалежність даної території.

І хоча наступні уряди продовжували цю політику, багато австралійців були стривожені. Коли східнотіморська кампанія за незалежність сягнула піку в 1999 р., а індонезійські загони розпочали оргію знищення та вбивств, Австралія почала надсилати миротворчі сили та очолила втілення заходів ООН зі стабілізації ситуації. Усі ці перипетії

привели до загальнонаціональних дебатів щодо міжнародної ролі Австралії та її поведінки у справі Східного Тімору та Індонезії. Чи не надто тісно співпрацювала Австралія з хижацьким режимом Джакарти? Які уроки слід Австралії засвоїти з цього досвіду?

Розміри території, відносне розташування та природні ресурси — усе це визначає місце Австралії у світі та особливо у Тихоокеанському регіоні. Населення країни, яке досягає майже 20 мли осіб, менше, ніж населення Малайзії, і лише трохи більше, ніж Куби. Але роль Австралії у міжнародному співтоваристві набагато більша, ніж показник її людності.