Аргентина

Найбільшою країною Південного конусу є Аргентина, яка у цьому географічному світі територіально поступається лише Бразілії, а за кількістю населення посідає третє місце після Бразілії та Колумбії. Аргентина характеризується великим

розмаїттям природно-екологічних умов. Переважна більшість жителів країни зосереджується у фізіографічному субрегіоні, відомому під назвою Пампа (це слово означає «рівнина»). Ступінь концентрації людності Аргентини на просторах Пампи та в її містах добре видно на рисунку 1-9. А з рисунка 6-12 також добре видно відносну безлюдність інших шести субрегіонів: укритого чагарниками субрегіону Чако на північному заході; гористого субрегіону Анд на заході; посушливого плато Патагонія на південь від Ріо-Колорадо; перехідних територій Куйо та Ентре-Ріос (остання є місцевою «Месопотамією», оскільки вона лежить між річками Парана й Уругвай); і Півночі.

Аргентинська Пампа є продуктом останніх 150 років розвитку. В другій половині XIX ст., коли відбувалося освоєння степових цілинних земель на всій земній кулі (включно з рівнинами США, Росії та Австралії), економіка сплячої до цього часу Пампи почала пробуджуватися. Продовольчі потреби Європи, промисловість якої розвивалася в той час бурхливими темпами, ніколи не були повністю задоволені, а здобутки Промислової революції — залізниці, океанські транспортні засоби, судна з холодильними камерами, ефективна сільськогосподарська техніка — зробили широкомасштабне виробництво м’яса і зерна у Пампі не лише можливим, а й надзвичайно вигідним. Були засновані великі гасієнди, на яких працювали як фермери, так і наймані працівники, а залізничні шляхи розходилися в усіх напрямах від швидко зростаючої столиці Буенос-Айреса, роблячи всю Пампу учасницею виробничого процесу.

За кілька десятиліть у Пампі утворилося кілька спеціалізованих сільськогосподарських зон. Усі вони вкладаються у знайому нам модель фон Тюнена. 18 Як і слід було очікувати, зона вирощування фруктів і овочів розташувалася поблизу величезного метрополісу Буенос-Айреса, який почав розростатися недалеко від гирла Ла-Плати. На південному сході постав переважно пасовищний район, де розводять велику рогату худобу та овець. На заході, північному заході та південному заході, де клімат сухіший, основною товарною культурою стала пшениця, але половина землі тут і надалі використовується для випасання худоби. Серед експортних товарів перевага була на боці зернових, за якими йшли м’ясні продукти, фураж для тварин та олія. Але навіть з усією цією вихідною продукцією виробничі можливості Пампи не були до кінця реалізованими, і її потенціал міг бути легко подвоєний завдяки інтенсивнішим сільськогосподарським технологіям. Однією з проблем було те, що система успадкування землі дуже часто призводила до її подрібнення на неефективні малі ділянки. Іншою проблемою було недостатнє використання добрив.

Сьогодні ситуація почала змінюватися у міру усвідомлення тих можливостей, які має в собі глобальний ринок з його попитом на продукти харчування. Уряд Аргентини вимостив шлях для розвитку сільського господарства, знизивши податки на експорт сільськогосподарської продукції у 1990 р. Розпочався бум, який мав привести до подвоєння сільськогосподарського експорту до кінця десятиліття. В останні роки іноземних інвесторів

почали приваблювати відносно низькі ціни на землю у Пампі, а також низькі витрати на проведення тут бізнесових операцій. Особливо пожвавилося розведення худоби, чому значною мірою сприяло використання методів її відгодівлі, запозичених у США. Як результат, поголів’я вирощених на високоякісних зернових кормах тварин значно зросло. Широке запровадження такої нової культури, як соя, вивело Аргентину на третє місце з

її виробництва на земній кулі. Дедалі більше фермерів намагаються збільшити вихід своєї продукції шляхом використання пестицидів, добрив та протиерозійних методів. Тому не дивно, що наслідком усіх цих нововведень стало збільшення обсягів промислового виробництва. Оскільки ферми і ранчо збільшуються за розмірами, сотні тисяч дрібних власників зазнають тиску і змушені пристосовуватися до нових умов.

Однією з ознак заможності Аргентини є її жваві міста, шо відображає єврокомерційну культуру найпівденніших країн цього географічного світу. По суті, не менше 90 % усього населення Аргентини можна віднести до міського, що значно перевищує середні показники урбанізації західноєвропейських країн. У межах столичного Буенос-Айреса проживає 13 млн осіб, або 34 % населення країни. Тут сконцентровані головні промислові підприємства, багато з яких управляються італійськими, іспанськими та іншими іммігрантами. Кордова, друге за розмірами місто Аргентини, чисельність населення якого значно поступається столиці (1,5 млн), є ще одним центром промислового розвитку. Саме тут наприкінці 1990-х років автомобілебудівники зі Сполучених Штатів, Європи та Японії спорудили сучасні заводи по складанню автомобілів та виробництву деталей до них. їх метою був вихід на авторинки країн «Мерко-сур», особливо Бразілії. Виробництво у містах головним чином зосереджено на переробці продукції Пампи і випуску споживчих товарів для внутрішнього ринку. Майже кожний третій працівник у країні так чи інакше пов’язаний з виробництвом, і це є ще одним підтвердженням досить високого економічного рівня Аргентини. І все ж на початку XXI ст. країна переживає економічний спад, що підриває довіру до майбутнього і змушує багатьох молодих аргентинців емігрувати до Південної Європи.

Окрім високого ступеня концентрації населення, для Аргентини також характерний його периферійний розподіл. Субреґіон Пампи охоплює лише трохи більше 20 % території Аргентини, але оскільки половина всіх жителів зосереджена саме тут, решта країни заселена не густо. За межами Пампи пастухування є майже єдиним заняттям населення, але якість худоби набагато нижча, ніж у Пампі. У майже посушливій Патагонії розводять овець, але екологічні проблеми, пов’язані з надмірною експлуатацією пасовищ, стали причиною зменшення їх поголів’я після 1990 р. Деякі з віддаленіших районів володіють потенційно важливими ресурсами. У Патагонії поблизу прибережного міста Комодоро-Рівадавія розробляється нафтове родовище; обширні запаси нафти залягають також у прикордонній з Парагваєм зоні Чако. Місцевий

чай, йєрба мате, виробляється в субрегіонах Північ та Ентре-Ріос, а екстракт дерева кебрачо (для дублення шкіри), що його експортують як Парагвай, так і Аргентина, походить із центрального басейну річок Парагваю та Парани. Північно-Східна Аргентина є також районом промислового розвитку, чому сприяє величезна гребля Якірета на Парані. І в Північному субрегіоні, і в субрегіоні Куйо річки, що беруть початок в Андах, сприяють іригаційному сільському господарству. Сан-Мігель-де-Туку-ман є одним з основних осередків виробництва цукру, а Мендоса — центром регіону, який спеціалізується на виноградарстві та садівництві. Але незважаючи на ні доволі обширні аванпости поблизу Андських гір і добре залізничне сполучення з ними, найбільш економічно ефективні райони Аргентини розташовуються в радіусі 560 км від Буенос-Айреса.

Буенос-Айрес

Назва міста означає «попутні вітри», які вперше дали змогу європейським морякам підійти до цього місця, розташованого поблизу широкої та каламутної Ла-Плати. Судноплавство й надалі залишається головним призначенням затоки. І до сьогодні жителі міста відомі в усій Аргентині як портеньос («мешканці порту»), Сучасний Буенос-Айрес виріс завдяки зерновій і м’ясній галузям Пампи. Він часто порівнюється з Чікаґо, оскільки обидва міста розквітли завдяки своєму запліччю — надзвичайно продуктивним внутрішнім сільськогосподарським районам.

Буенос-Айрес із населенням 12,9 млн жителів є ще одним класичним південноамериканським мегалополісом, де проживає більше третини всіх аргентинців. Він став столицею у 1880 р. і продовжує залишатися економічним осередком країни. Більше того, Буенос-Айрес є культурним центром глобального рівня, насиченим пам’ятками історії та архітектури, в якому знаходиться найширший на земній кулі проспект 9 Липня.

Протягом півстоліття, з 1890 по 1940 р., Буенос-Айрес називали «Південним Парижем» за його архітектурні споруди, лідерство у моді, книгодрукуванні і театральному мистецтві. Місто має найбільший на земній кулі оперний театр — Театро-Колон. Після відновлення демократії в країні Буенос-Айрес намагається повернути собі славу свого золотого віку. До перелічених культурних надбань, які місто намагається відродити, слід додати ще одне досягнення.

Буенос-Айрес став лідером з випуску художніх фільмів і телевізійних програм для іспаномовної аудиторії.