АРХІПЕЛАГ ІНДОНЕЗІЯ

ОКЕАН

Джаяпура

о. Ветар

120″ п 1

Різноманітність у єдності

Виживання Індонезії як єдиної держави є такою ж болючою проблемою, як і в Індії чи Нігерії. Індонезійське суспільство складається із понад 300 окремих етнічних груп, які розмовляють понад 250 мовами і сповідують практично кожну релігію, яка

існує на Землі (хоча домінує іслам); отож реальні та потенційні відцентрові сили тут дуже впливові. Широкі водні простори і високі гори стимулюють культурні особливості та відмінності. Національний девіз Індонезії — «Різноманітність у єдності».

Все, чого Індонезія досягла, залишило незабутній слід на її культурній мозаїці. Існують

«Дістатися Амбона було нелегкою справою, і моя подорож на кораблі урізноманітнилася підводним землетрусом, що збурив поверхню води і побив усе, що б’ється, на борту. Наступного ранку наш перший погляд на місто Амбон — провінційну столицю Молукки — виявив центр із великою мечеттю сучасної архітектури: ЇЇ білий купол видно справа від головної вулиці, що веде у порт. Мій колега з місцевого університету повідомив мене, що, як і на багатьох островах Молукки, приблизно половина жителів є християнами, а не мусульманами. «При цьому відносини між мусульманами та християнами погіршуються», — сказав він. Це є наслідком прибуття яванців — пропаґаторів ісламського фундаменталізму, які загострили релігійне напруження. «Ви чули про Талібан? — запитав колега. — Тут у нас є подібні так звані релігійні студенти, які здобули освіту в ісламських школах, де навчають екстремізму».

…Ми поїхали з міста на захід і минули старий голландський форт Роттердам. «Я покажу вам щось», — сказав мій супутник, коли ми повернули на брудну дорогу. В її кінці посеред поля стояла одинока біла споруда з парою довгих сходів. З’ясувалося, що це університет ісламу. «Чи можна назвати таку споруду університетом, де єдине, що вони вчать, це іслам?» — запитав він і відповів: «Усе, чого вони тут навчають, — це ісламський фундамен-талізм і нетолерантність». Його слова були пророчими. Кілька тижнів потому розгорівся релігійний конфлікт. Мечеть у містечку була спалена разом із християнськими церквами, а наш університет лежав у руїнах».

десятки окремих культур аборигенів; практично кожна прибережна спільнота має свої корені й традиції. Але більшість — це рисосіючі індонезійці, і не тільки численні яванці, які є мусульманами більше за назвою, а й сунданпі (14 % населення Індонезії), мадурці (8 %) та ін. Мабуть, найкраще уявлення про культурну мозаїку може скласти низка островів, які простягаються у східному напрямі від Яви до Тімору (рис. 11-12). Ри-сосіячі Балі схиляються до модифікованої версії індуїзму, надаючи острову неповторної культурної атмосфери; населення Ломбоку переважно мусульманське з певним відтінком балійського індуїзму; Сумбава є мусульманською спільнотою, Флорес — здебільшого римо-католицькою. У Західному Тіморі домінують протестантські групи; на сході, де правили португальці, переважають ри-мо-католики. Втім Індонезія номінально є найбільшою мусульманською країною у світі: загалом 88 % людності належить до ісламу, а у містах срібні куполи мечетей повсюдно здіймаються над довколишнім ландшафтом. Але іслам не є (можливо, ще не є) такою проблемою, як у Малайзії, де

він у цілому жорсткіший і де меншини бояться ісламізації у міру посилення малайської влади.

Економічні та політичні події кінця 1990-х років спричинили поширення ісламського фундаменталізму в Індонезії. Невдоволення політичною системою, високими цінами і зростаючим безробіттям у часи економічного спаду створило для цього готове підгрунтя. Ісламський фундамен-талізм мав міцну базу на Північній Суматрі, зокрема у спеціальному автономному районі Аче, де антиджакартський рух супроводжувався збройним повстанням і де закон шаріату було проголошено у 2000 р. зі згоди Джакарти. Тепер інші частини Індонезії готові пережити подібне. Якщо помірний місцевий іслам уступить місце його жорсткішому варіанту, ця частина Тихоокеанської окраїни матиме інше майбутнє.

Трансміґрація

Як зазначалося раніше, людність Індонезії, що дорівнює 219 млн осіб, ставить її на четверте місце

серед найбільш заселених країн у світі; при цьому острів Ява містить приблизно 60 % цієї кількості. Більше того, щорічні темпи приросту населення Індонезії становлять 1,6 %, а час його подвоєння — 44 роки. Щоб якось поліпшити становище і одночасно зміцнити вплив серцевини на периферію, владні органи Індонезії давно проводять 19 політику, відому як трансміґрація, спонукуючи яванців (а також мадурців зі стародавнього острова Мадура) перебиратися на малозаселені острови. Декілька мільйонів яванців переселилися на Мо-луккські острови, Сулавесі та Суматру; багато мадурців були переселені на Калімантан.

З погляду Джакарти політика трансміграції слугуватиме протидією відцентровим силам, що випливають із географії Індонезії, сприятиме поширенню офіційної мови (модифікованої малайської) і освоєнню земель, які в іншому випадку були б не використані. Так і сталося, але з’явилися і негативні ефекти. На Калімантані мусульманські мадурці зіткнулися з озброєними тубільцями, які не бажали віддавати свою землі, і тисячі людей загинули у регіональній громадянській війні. За інших обставин яванців часто звинувачують у використанні методів адміністрування та бізнесу, які суперечать місцевим традиціям. В Іріан-Джаї, де Індонезія фактично є колонізатором, аборигени атакували індонезійських новоприбульців. Отож лише майбутнє покаже, чи матиме трансмігра-ційна політика Джакарти справжній успіх.

Великі острови

Індонезія є важливою державою з вирішальним географічним розміщенням. На додаток до Яви кожен з її чотирьох головних територіальних компонентів теж особливий у географічному плані.

Суматра — найзахідніший головний острів Індонезії, розташований через вузьку Малаккську протоку від Західної Малайзії. Тропічні ліси все ще покривають значну його частину, достатню для надання притулку популяціям орангутангів, але лісозаготівлі і темпи приросту населення невмолимо беруть своє. Маючи подібне до Малакки екваторіальне довкілля, Суматра у колоніальні часи стала базою для плантацій каучуку та виробництва пальмової олії. Її підвищений рельєф і родючі вулканічні ґрунти сприяють культивуванню багатьох культур — від овочів на височинах, чаю і кави на схилах до коренеплодів у низинах. Суматра та її сусідні малі острови містять великі родовища вугілля, нафти та природного газу, олова, бокситів і навіть золота і срібла. Як свідчить карта, внутрішні наземні комунікації острова досить слабкі, хоча північно-південна магістраль була завершена

у 1980-х роках. Найбільша густота населення спостерігається у районі північного міста Медан; ше одне зосередження є у середній зоні острова; а третє, збільшене великим контингентом переселених яванців, розміщене у Палембангу і Бандар-Лампунгу на півдні. Північна частина острова завжди була найбільше подрібнена. Тоді як народність батак (див. рис. 11-3) пристосувалася до колонізації та вестернізації і перетворила Медан на одне зі зростаючих міст індонезійської частини Тихоокеанської окраїни, народність аче воювала з голландцями протягом 30-літньої війни, яка завершилася лише у XX ст. У 1990-х роках, коли Індонезія, Малайзія і Таїланд обговорювали участь Суматри у «Трикутнику зростання», аче підняли ще одне повстання — цього разу проти Джакарти. Щойно погодившись дозволити референдум із питання незалежності у Східному Тіморі, теперішня демократична влада на чолі з президентом Абдурахманом Вагідом готова була дозволити вибори у районі Аче, але цю ідею швидко відмінили. Коли проблема аче затихла, палата представників центральної провінції Суматри Ріау затвердила «Декларацію незалежності». А палата Східного Калімантану запропонувала, шоб провінцію перейменували на «Федерацію Східного Калімантану». Отож відцентрові сили діють по всій Індонезії.

Острів Калімантан є величезним куснем кристалічної поверхні Землі; його гірський хребет має ерозійне, а не вулканічне походження. Компактний і масивний (площа — 750 000 кв. км / 290 000 кв. миль), він має значну густозаліснену внутрішню частину, яка є останнім притулком десь 35 000 орангутангів. Незважаючи на втручання лісорубів, тут виживають також слони, носороги й тигри. Інші численні представники фауни — комахи, рептилії, ссавці, птахи — населяють багаті гірські та низовинні ліси. Така велика плейстоце-нова спадщина острова збереглася виключно завдяки його відносно малій людській популяції. Індонезійська частина Калімантану становить 28 % державної території, але з 14 млн людності вона містить лише 6 % населення Індонезії. Рисунок 11-12 показує, шо головні осередки людської активності лежать на заході, південному сході та сході. Усі міста будь-якого розміру розташовані на узбережжі або поблизу нього; головно річки формують шляхи у глиб країни. Національні парки і заповідники незайманої природи покривають невелику частину просторої території. Не лише флора і фауна, а й людська популяція має тут стародавні корені. Тубільні народності ведуть своє злиденне животіння у глибинці; інші стали осілими землеробами. Як результат трансмігра-ційної політики Індонезії понад півмільйона яванців і мадурців прибули до Калімантану. Вони закладають ферми і споруджують зрошувальні

канали, докорінно змінюючи сільські території. З чотирьох провінцій Калімантану лише найпівден-ніша експортує важливі сировинні матеріали, включно з нафтою, вугіллям, залізною рудою, золотом і діамантами; але на тлі всієї держави індонезійський Калімантан залишається слаборозвинутим.

Острів Сулавесі виглядає як низка гірських пасом, шо підіймаються з моря. Його північний край є 800-кілометровим (500-мильним) ланцюгом дрімаючих і активних вулканів, відомим як півострів Мінагаза, і його підводне продовження у напрямі Філіппін позначене стрічкою вулканічних вершин, що виступають над поверхнею води. Рельєф Сулавесі дуже пересічений. Етнічна мозаїка також складна, охоплюючи сім головних груп, які населяють відносно відособлені частини острова, а також зростаюче число переселених яванців. Двома найрозвинутішими частинами Сулавесі є південно-західний півострів із центром у Макасарі і східна частина півострова Мінагаза, де головним міським осередком є Манадо. Натуральне сільське господарство провадить більшість 17-мільйонного населення, але лісозаготівля і деревообробка, видобуток корисних копалин і риболовство збагачують ринкову економіку. Культурні ландшафти різноманітні; у Мінагазі залишилося багато християнських церков, які нагадують про колоніальний період, коли стосунки цієї провінції з голландцями були сприятливими. У період визволення жителі Мінагази взяли бік голландців і називали свій півострів «дванадцятою провінцією» Голландії. Це була нездійсненна мрія, яка згодом погіршила відносини між Джакартою і Манадо. Але коли президента Сухарто у 1998 р. змінив його наступник Габібі — виходець із Мінагази, минуле було забуте.

Іріан-Джая, як і Східний Тімор, відійшла до Індонезії, коли завершилася голландська колоніальна ера, але, на відміну від Східного Тімору ООН визнала цей факт лише у 1969 р. Індонезійська назва Нової Гвінеї — Іріан, тому ця провінція була названа Іріан-Джаєю, або Західним Іріаном. Східна половина Нової Гвінеї, що лежить по інший бік кордону класично нанесеного типу (рис. 11-12), є незалежною державою Папуа — Нова Гвінея. У 2000 р. президент Індонезії заявив, що він погодиться на місцеві вимоги перейменувати Іріан-Джаю на Західне Папуа, але індонезійський парламент відмовився затвердити це. На початку 2001 р. питання залишилося нерозв’язаним.

Як індонезійська провінція, Іріан-Джая обіймає 22 % території країни, але лише 1 % її населення, в тому числі понад 200 000 етнічних індонезійців, переважно з Яви, багато яких зосереджено у столиці провінції з непапуаською назвою Джаяпура. З густими лісами та гірськими піками,

вкритими льодом, Західний Іріан лежить в іншому географічному світі — Тихоокеанському, далеко від столичної Джакарти. Провінція має, на загальну думку, найбагатші у світі золоті копальні та другу за розмірами відкриту мідну копальню; ЇЇ ліси є не лише прихистком для тубільців: вони підтримують розвинену лісопереробну промисловість.

Місцевий опір правлінню Індонезії у Західному Іріані тривав десятиліттями і триває до сьогодні. Організація під назвою «Рух вільних папуасів» (РВП) час від часу нагадує урядові Джакарти про себе. Скажімо, у 1999 р., коли відбувалися заворушення в інших провінціях, РВП улаштував збори у Джаяпурі, щоб проголосити свій курс, а у 2000 р. навіть скликав конгрес, який вимагав незалежності. Того ж року індонезійські війська розправилися з демонстрантами у Мерауке на південному узбережжі провінції. Усе це посилює папуаську опозицію до правління Джакарти, і може прийти такий час, коли Індонезія пожалкує про своє захоплення Західного Іріану як потенційного джерела відцентрових сил.