Афганістан

Найпівденніша країна у цьому регіоні стала б частиною радянської Центральної Азії, якби вторгнення Москви у 1979 р. було успішним. Але ця експансія започаткувала низку конфліктів, що спричинили тяжкі матеріальні та людські втрати у цій континентальній замкнутій державі.

Держава Афганістан постала завдяки тому, що британці й росіяни, змагаючись за гегемонію на цій території упродовж XIX ст., погодилися визна-22 чати її як проміжну чи, іншими словами, буферну державу, між їхніми володіннями. Таким чином Афганістан отримав вузьке продовження своєї основної території на схід до китайського кордону — Ваханський коридор (рис. 7-19). У результаті делімітації країни колоністами Афганістан також отримав землі туркменів, узбеків і таджиків на півночі, Персії (теперішній Іран) на заході та західний край британської Індії (теперішній Пакистан) на сході.

Географія та історія ніби змовилися поділити Афганістан. Як видно з рисунка 7-1, дуга висотного Гіндукушу домінує у центрі країни, створюючи три широкі зони: відносно добре зрошувані й родючі північні рівнини та басейни; пересічені центральні високогір’я, небезпечні щодо землетрусів; і переважно пустельні південні плоскогір’я. Столиця Кабул лежить на південно-східних схилах Гіндукушу і пов’язується вузькими переходами з північними рівнинами, а також Хайберським переходом із Пакистаном.

Через цей різноманітний ландшафт переходили незліченні народи: греки, турки, араби, монголи та інші. Деякі тут оселилися, їхні нащадки сьогодні розмовляють перською, тюркською та іншими мовами. Деякі залишили по собі археологічні знахідки або й зовсім нічого. Теперішнє населення Афганістану (28,1 млн плюс 4 млн біженців, що проживають за межами країни) не має етнічної

більшості. Це країна меншин, у якій пуштуни на сході є найчисленнішими (близько 40 %). Друга за величиною меншина — це таджики, зосереджені за Гіндукушем, біля кордону з Таджикистаном. Хазарейці з центральних високогір’їв і півдня, узбеки й туркмени з північних прикордонних територій, белуджі з південних пустель та інші групи, розсіяні по країні, створюють одну з найскладніших етнокультурних мозаїк у світі (рис. 7-20, 7-21).

Загалом конфлікти знаменували всю історію Афганістану, але жоден із них не був таким згубним, як його втягнення до «холодної війни». Під час радянської окупації у 1979 р. США підтримали мусульманську опозицію — моджахедів («борців») — сучасною зброєю і грішми, і «обмежений контингент воїнів-інтернаціоналістів» був змушений відступити. Незабаром фракції, які об’єдналися під час антирадянської кампанії, почали конфліктувати між собою, затягуючи повернення мільйонів біженців, які втекли до Пакистану та Ірану. Ситуація нагадувала дорадянське минуле: типово феодальна країна зі слабкою та неефективною владою в Кабулі.

У 1994 р. на політичній арені з’явилася ще одна фракція: так званий «Талібан» — «Учні релігії» з ісламських шкіл у Пакистані. їхньою метою було покінчити з хронічною фракційністю Афганістану, впровадивши суворий ісламський закон. Народна підтримка у змореній війною країні, особливо серед пуштунів, привела до низки успіхів, і до 1996 р. «Талібан» захопив Кабул. Географічні умови Афганістану і північна опозиція дешо сповільнили дії «Талібану», але у 1998 р. ці сили прорвалися до узбецьких і таджицьких твердинь і захопили Ма-зарі-Шаріф — важливе північне місто.

Насаджування «Талібаном» ісламських законів було таким жорстоким, що навіть мусульманські країни почали протестувати. Обмеження на діяльність жінок поклали край їхній освіті, зайнятості та свободі пересування, а також мали негативні наслідки для дітей. Але афганське суспільство своєю пасивністю дозволяє впроваджувати кодекс «Талібану». Пакистан, джерело цього руху, протегує новий суннітський режим у Кабулі, проте Іран підтримує шиїтську хазарейську меншину і персь-комовних таджиків на півночі.

Агентства новин часто відносять Афганістан до найвідсталіших країн у світі — з найнижчими доходами, надзвичайно серйозними суспільними негараздами, високим рівнем дитячої смертності та короткою тривалістю життя. Такими є реальності у цій колись колоніальній, а тепер украй заідеологізованій ісламській окраїні.

Коли до республік Туркестану прийшла незалежність, вона віталася практично усіма: колишніми керівниками, які надіялися встановити тепер уже єдиний контроль у своїх перспективних країнах; ісламськими групами, які сподівалися, що отримають право сповідувати свою віру; етнічними меншинами, котрих тривалий час пригноблювали; інтелектуалами, що мріяли про демократію і свободу. Але ці очікування не завжди давали бажаний ефект. Москва придушувала міжрегіональне суперництво та етнічні незгоди, і її відхід розв’язав руки конфліктуючим силам. До того ж кінець радянського правління спричинив міграції та пов’язану з ними нестабільність. Люди, яких було вислано до центральноазійських республік комуністичним режимом, використали свій шанс повернутися додому. Інші, налякані або непевні стосовно майбутнього нового Туркестану, поїхали в Україну, Німеччину або в інших напрямах.

Що ж до іноземців, то здобуття незалежності країнами Туркестану відкрило їм нові перспективи: для західних нафтових компаній — пошуку

спільних підприємств; для гірничих фірм — експлуатації відомих і поки невідомих родовищ; для промислових корпорацій — використання дешевої робочої сили. Далі були ті, хто надіявся розширити вплив своєї держави, віри чи економіки: представники світської влади з Туреччини, ісламські вербувальники з Ірану, торгівці з Пакистану, менеджери з Індії.

Але десятиліття потому рівень усіх цих очікувань суттєво знизився. Владний авторитаризм радянсько-азійського типу продовжує панувати; корупція, неефективність і придушення дисидентів спричиняють побоювання нестабільності; ісламський фундаменталізм у формі ваххабітського чи талібанського руху затьмарює інвестиційний клімат. Тому Туркестан є ще одним компонентом у цьому географічному світі, який переживає етнічні та культурні збурення, вібрацію кордонів і поділ людності. Він цілком підтверджує головний принцип регіональної географії: структури — тимчасові, а зміни — постійні.