Болівія

Від Еквадору на південь через Перу Анди розширюються, поки у Болівії не досягнуть ширини 720 км. Висоти, які перевищують 6000 м над рівнем моря, зафіксовані як у Східній, так і в Західній андських Кордільєрах (хребтах). Між цими двома хребтами, власне, і лежить головна зона Аііьтіплано (рис. 6-11; як зазначалося раніше, альтіпланос — це назва довгастих високогірних улоговин). Кордон між Перу і Болівією перетинає прісноводне озеро Тітікака — найвище озеро на земній кулі, розташоване на висоті 3700 м над рівнем моря. Тут, на заході, — серце сучасної Болівії. Тут же — один із центрів інкської цивілізації, а також доінкських культур. Столиця Болівії Ла-Пас також розташована на Альтіплано на висоті 3570 м над рівнем моря і є одним із найвищих міст на Землі.

Озеро Тітікака робить Альтіплано придатним для життя, оскільки ця велика маса води пом’якшує холодний клімат навкруги, де лінія снігу починається безпосередньо над поверхнею плато. Дивовижно, але зернові культури вирощувалися у басейні озера Тітікака на землях, придатних для обробітку, століттями, до висоти 3850 м над рівнем моря. До цього часу цей район Перу і Болівії населяє одна з найбільших груп індіанських селян, які ведуть нетоварне господарство.

Сучасна Болівія є продуктом європейського впливу, який не торкнувся більшості груп індіанського населення в інших країнах. Тубільні болівійці втратили свої землі так само, як і ‘їхні одноплемінники в Перу і Еквадорі. Проте найза-можніших європейців у Болівії зробили багатими не землі, а корисні копалини. Місто Потосі у Східній Кордільєрі стало легендарним завдяки величезним покладам срібла, зосередженим навколо нього. Тут були відкриті також олово, цинк, мідь і декілька феросплавів. Протягом більшої частини минулого століття поклади олова у Болівії, які належать до найбагатших на земній кулі, приносили країні значний щорічний дохід. Проте починаючи з 1980 р. виснаження запасів олова і падіння світових цін на нього призвели до закриття великої кількості підприємств цієї галузі. Сьогодні замість олова провідним експортним металом став цинк; постійно зростає частка валютних надходжень від продажу природного газу і нафти. Останнім часом, ставши асоційованим членом торговельного блоку «Меркосур», Болівія почала експортувати значні обсяги газу через новий газопровід до Бразілії та Аргентини. Зі свого боку, Бразілія допомагає у розвитку південно-східних низинних районів Болівії, де товарне сільськогосподарське виробництво (особливо це стосується

соєвих бобів, які є основною експортною культурою) постійно розширюється на родючих землях савани навколо Санта-Крус-де-ла-Сьєрра — другого за людністю міста в країні.

Болівія мала бурхливу історію. Окрім нескінченної внутрішньої боротьби за владу, країна позбулася багатьох своїх територій. Спочатку, у 1880-ті роки, вона втратила коридор, який виводив її до Тихого океану, що було наслідком катастрофічного для неї конфлікту з Чілі. Потім, у 1903 р., вона втратила свою північну територію Акрі, яку захопила Бразілія під час каучукового буму в басейні Амазонки. Нарешті, Парагвай відібрав у Болівії 140 000 кв. км південно-східної території Гран-Чако у 1930-х роках. Найбільш відчутною з усіх територіальних утрат залишається вихід до моря. Цю територію Болівія ще може повернути назад, якщо тривалі переговори з Чілі закінчаться для неї успішно.

Хоча Болівія має залізничне сполучення з чілійськими портами Аріка та Антофагаста, вона залишається у надзвичайно невигідному становищі через відсутність виходу до моря. Оскільки андські хребти й улоговини утворюють на заході країни своєрідний бар’єр, можна було б очікувати, що її зона орієнте буде дещо краще розвиненою, ніж східні терени Перу та Еквадору. Але, як зазначалося раніше, внутрішні території континенту тільки нещодавно почали пробуджуватися від сну, їхня слабка інфраструктура все ще обмежує економічну діяльність і зростання населення, за винятком кількох районів. Найбільш густо населені райони Болівії, загальна людність якої становить 8,6 млн, лежать у долинах та гірських улоговинах Східної Кордільєри, де умови для сільського господарства більш сприятливі, ніж у відгородженому від решти країни Альтіплано.

Регіональний розвиток цієї другої найбіднішої країни Південної Америки (тільки маленька Гайана має нижчий ВНП на одну особу) є дуже повільним, тому шо 70 % болівійців усе ще проживають в умовах бідності. Переважна більшість битого населення — це занедбані індіанські народи, яких почали визнавати часткою болівійського суспільства лише в 1990-х роках, коли в країні розпочалися половинчасті реформи. Оскільки іспанська мова є рідною для майже половини всіх болівійців, у школах були запроваджені двомовні навчальні програми. Недостатність урядових реформ, а також занадто оптимістичні надії щодо поліпшення ситуації сьогодні є очевидними, оскільки у Болівії розвинувся сильний соціальний рух, характерний для всього Андського регіону. Після багатьох локальних конфронтацій під кінець 1990-х років уся гіркота почуттів тубільного населення вилилася назовні. На початку 2000 р.

індіанці блокували головні дороги, і протягом цілого тижня життя всієї країни було зупинене. Уряд у Ла-Пасі ухвалив не реагувати дуже жорстко на ці відчайдушні акції протесту і за декілька днів капітулював, так нічого не зробивши для усунення соціальної нерівності.