Венесуела

Багато з того, що варто уваги у Венесуелі, сконцентровано в північній і західній частинах країни — там, де венесуельські височини переходять у східні відроги Північних Анд. Більшість населення Венесуели, яке становить 25,2 млн осіб, зосереджена на цих височинах. Саме тут розташовані столиця країни Каракас, її попередниця Валенсія, а також торговельні та індустріальні центри Баркісімето і Маракайбо.

Венесуельські височини оточені низовиною Маракайбо і озером Маракайбо, розташованими на північному заході, і обширною рівниною басейну Оріноко, яку тут називають льянос, — із південного та східного боків (рис. 6-9). Низовина Маракайбо, яка в минулому кишіла збудниками хвороб і була рідко заселена, в наш час є одним із провідних нафтовидобувних районів на Землі. Значна частина нафти випомповується з родовищ, які лежать безпосередньо під мілинами озера. В дійсності Маракайбо не є озером, оскільки «воно» має сполучення з океаном. Третє за величиною місто країни, Маракайбо, є центром нафтової промисловості, яка трансформувала економіку Венесуели у 1970-х роках. Проте, як ми побачимо далі, нафта стала радше прокляттям, ніж благословенням для цієї країни.

Зона льянос (між венесуельськими височинами і Гвіанським плоскогір’ям) подібно до внутрішніх районів Бразілії перебуває на ранньому етапі розвитку. Рівнини завширшки від 300 до 650 км полого опускаються від підніжжів андських відгалужень до ріки Оріноко. Вони вкриті травами савани

ПІВНІЧ: КАРІБСЬКА ПІВДЕННА АМЕРИКА

НАСЕЛЕННЯ

Поклади вугілля

• до 50 000

Ф

Родовища нафти

• 50 000-250 000

*

Родовища газу

• 250 000-1 000 000

Нафтопроводи

» » »

Газопроводи

• 1 000 000-5 000 000

Залізниці

понад 5 000 000

Гори і плоскогір’я

Столиці країн підкреслено

ES3

Території, на які претендує Венесуела

0 200 400

600

800 1000 км

0 200

400

600 миль

РИСУНОК 6-9

і чагарниками, де випасається худоба, проте часті повені у сезон дощів, які відбуваються у більш родючих низинних районах, є основною перешкодою для розкриття потенціалу товарного сільськогосподарського виробництва льянос. їхній розвиток поки що обмежується експлуатацією значних нафтових родовищ. Умови для вирощування сільськогосподарських культур є більш сприятливими в районі тьєрра темплада (див. вставку «Висотне зонування») Гвіанського плоскогір’я. Економічна інтеграція цієї віддаленої зони з рештою Венесуели була прискорена відкриттям багатих покладів залізної руди на північних схилах плоскогір’я — недалеко від міста Сьюдад-Ґуаяна. Місцеві гілки залізниці з’єднують цей район з Оріноко, а звідти залізна руда відправляється на зарубіжні ринки.

Попри всі ці можливості починаючи з 1998 р. Венесуела перебуває у стані політичного неспокою, оскільки економічні та соціальні проблеми загострилися настільки, що місцевий електорат вирішив, що необхідно розпочати нову еру радикальних політичних змін. Як уже зазначалося, незважаючи на ейфорію 1970-х років, видобуток нафти не поліпшив життя більшості венесуельців. Річ у тім, що уряд виробив нерозумну політику «проїдання» прибутків від торгівлі нафтою. В результаті Венесуела постраждала від наслідків тривалої глобальної депресії у нафтовій галузі, яка почалася від 1980-х років. Сьогодні країна має величезний зовнішній борг, нагромаджений внаслідок отримання позик під майбутні розробки нафтових родовищ, які не матеріалізувалися достатньо швидко. В середині 1990-х років уряд був змушений різко девальвувати грошову одиницю, а результатом політичної кризи, яка розпочалася після цього, стали глибока рецесія і широкомасштабні акції громадянської непокори. Дедалі більше громадян Венесуели обурювало те, що їхня багата нафтою країна підходить до межі банкрутства і що нічого не робиться для більш чесного розподілу національних багатств. Як результат, на президентських виборах 1998 р. електорат різко відвернувся від правлячої еліти. Висловлюючи свою огиду до обох політичних партій, виборці віддали свої голоси Уго Чавесу — колишньому полковникові, який у 1992 р. очолив невдалий військовий переворот у країні. Обравши цього незалежного кандидата, населення довірило йому мандат жорсткого керівника держави.

Саме таким лідером і виявився Чавес, який, прийшовши до влади у 1999 р., розпустив Конгрес, Верховний суд, обидві політичні партії та

домігся переписання конституції Венесуели на свій лад. Ще більше зміцнивши свою владу після перевиборів, на яких за нього проголосувала переважна більшість, і отримавши право керувати країною до 2006 р., Чавес проголосив себе лідером «мирної лівої революції», яка мала трансформувати країну. Хоча Чавес і надалі просторікує про «зв’язки з народом» і про соціальну рівність, він не вагаючись провів поділ суспільства за расовою ознакою, активно сприяючи метисам (67 % населення) і дискримінуючи венесуельців європейського походження (20 %). Підносячи соціальну роль вояччини та критикуючи всі еліти країни — від корпоративної спільноти до Римської церкви, Чавес недвозначно заявив про свою роль військового диктатора «класичного типу», якого багато хто з розгублених південноамериканців вже не думав будь-коли побачити. На міжнародній арені Чавес на кожному кроці провокує конфронтації. Він роздратував уряд сусідньої Колумбії, заявивши про свою нейтральність у її війні з повстанськими силами, які займаються кокаїновим бізнесом. Чавес засмутив іншого свого сусіду, Гайану, в агресивній формі поновивши територіальні претензії столітньої давнини на західну частину цієї країни, яка становить дві третини її території (заштрихована зона на рис. 6-9). Він затаврував капіталізм і потоваришував з кубинським диктатором Фіделем Кастро. Нарешті, він роздратував Сполучені Штати Америки (які імпортують із Венесуели більше нафти, ніж з будь-якої іншої країни), домагаючись від нафтового картелю ОПЕК установлення вищих цін на це паливо і улещуючи таких одіозних лідерів, як президент Іраку Саддам Гуссейн і лівійський керівник Муаммар Кадафі. Незважаючи на всю цю риторику і позування, новий режим так і не відучив уряд від звички «проїдати» нафтові прибутки. Переживши погіршення економічної ситуації у 1999—2001 рр., жителі країни вже ледве терплять правління Чавеса, «революція» якого не пішла далі обіцянок кращого життя для всіх венесуельців.