ВИДОВЖЕНИЙ В’ЄТНАМ

Уявіть таке: коли у 1975 р. завершилася Індокитайська війна, В’єтнам мав менше половини сьогоднішнього населення. У 2002 р. людність країни перевищила 80 млн, 60 % якої молодші 21 року. Тому для великої кількості в’єтнамців жахлива війна 1960—1970-х років є історією, а не пам’яттю. Що хвилює більшість в’єтнамців сьогодні, то це потреба подолати два десятиліття ізоляції, возз’єднатися зі світом у цілому і приєднатися до економічного буму Тихоокеанської окраїни. У 1995 р. США здійснили спроби нормалізувати відносини з Ханоєм, відкривши там посольство і відновивши взаємозв’язки, колись заборонені внаслідок війни. П’ять років потому відбувся успішний державний візит до В’єтнаму президента Клінтона.

Поїдьте по людній дорозі від Хайфона до столиці Ханоя або попливіть до південного метро-полісу, офіційно відомого як Хошімін, і ви на власні очі побачите культурні наслідки видовже-ності території В’єтнаму (рис. 11-8). Французькі колонізатори делімітували В’єтнам як 2000-кіло-метрову (1200-мильну) смугу землі, що простягається від китайського кордону на півночі до дельти Меконгу на півдні. Цей прибережний пояс замешкували переважно в’єтнамці (рис. 11-3). Французи визнавали, що В’єтнам, середня ширина якого менша 240 км (150 миль), не був гомогенною колонією, тому вони поділили його на три частини: Тонкій — земля дельти річки Хонґха (Червоної) з центром Ханой на півночі; Кохін-хіна — район дельти Меконґу з центром Сайґон на півдні; Аннам із центром у старовинному місті Хюе посередині (рис. 11-4). Сьогодні в’єтнамці

для визначення цих територій воліють уживати назви Бакбо, Намбо і Трангбо.

В’єтнамці (або аннаміти) розмовляють однією мовою, хоча жителів півночі дуже легко відрізнити від жителів півдня. Як і всюди у своїй колоніальній імперії, французи зробили свою мову мовою міжнаціонального спілкування Індокитаю, але їхнє панування обірвало вторгнення японців у 1940 р. Впродовж японської окупації в’єтнамський націоналізм став істотною силою, і після поразки японців у 1945 р. французи вже не змогли відновити свій контроль над країною. У 1954 р. вони зазнали остаточної поразки у битві біля Дьєнб’єнфу на північному заході та були вигнані з країни.

Але навіть після цього В’єтнам не став унітарною державою. Контроль узяли окремі режими: в Ханої комуністичний, у Сайґоні некомуністичний. Неймовірна протяжність В’єтнаму ускладнювала справи для французів; вона відіграла свою роль і у постколоніальні часи. Зверніть увагу на рисунок 11-8, і ви побачите, що В’єтнам ширший на півночі та півдні, маючи вузький «перешийок» посередині. Північ і південь В’єтнаму були цілком різними світами.

Багато американців пам’ятають, як США були втягнуті у неминучий конфлікт між комуністами та некомуністами у В’єтнамі в 1960—1970-ті роки. Спочатку американських військових радників послали до Сайгона допомогти нестійкому режимові боротися з комуністичними прихильниками. Коли комуністична хвиля повернулася проти Півдня, США надали збройні сили та техніку, щоб зупинити її дальше поширення (див. вставку «Теорія доміно»); у В’єтнамі одночасно перебували понад 500 000 вояків.