ВЛАСНЕ КИТАЙ

Часто стверджується, що дезінтеграція Радянського Союзу ознаменувала розпад останньої світової імперії. Тепер частини тієї імперії є незалежними державами, і епоха імперій, мовляв, відійшла в історію.

Але з географічного погляду цей вердикт дещо передчасний. За багатьма ознаками імперія, набагато заселеніша, ніж колись радянська, ще домінує у Східній Азії. Це світ без демократії та багато-партійних виборів. Це владний центр, шо контролює території, які є колоніями в усьому, крім такої назви. Це земля багатьох знедолених меншин. Це країна, котра претендує на території поза її кордонами. Це режим, який лякає сусідів. Це — Китай, остання імперія, яка дісталася у спадщину від XX ст.

Китаєві не вдалося відгородитися від політичних та економічних змін, які опановують світ. Схід Китаю втягнуто у процес доленосних зрушень, характерних для Тихоокеанської окраїни; на заході Китай беззахисний перед постколоніальною трансформацією Туркестану. А у 1989 р. проде-мократичний рух, очолюваний студентами й підтриманий профспілками, що трагічно закінчився кривавим придушенням на центральній площі Пекіна — Тяньаньминь, влучив у саме серце Китаю. З того часу питання прав людини визначало міжнародні відносини Китаю. Однак ніщо не змусило комуністичних правителів Китаю зробити те, на що наважилися радянські лідери. Монополія комуністичної партії у політиці Китаю залишається такою ж міцною, як і раніше. Світ може повернутися спиною до комуністичної догми, але не Китай. Проте Китай, і ми завжди маємо це пам’ятати, охоплює понад п’яту частину людства. Ті, хто тепер декларують посткомуністичний світ, може, й надто поспішають.