Внутрішній субрегіон

Субреґіон Внутрішньої Бразілії, який складається з трьох штатів — Гойяс, Мату-Гросу і Мату-Гросу-до-Сул, відомий також як Центральний Захід. Це територія, яку бразільські плановики давно збиралися зробити частиною продуктивного осередка країни, і в 1950-х роках нова столиця, місто Бразіліа, була свідомо зведена на його кордоні (рис. 6-8). Розташувавши нову столицю серед незайманого лісу на відстані 650 км углиб континенту від її попередника, Ріо-де-Жанейро, лідери нації сигналізували про відкриття нової ери в розвитку Бразілії — початок освоєння внутрішніх західних районів.

Столиця Бразіліа варта особливої уваги, оскільки вона представляє те, що політико-гео-15 графи називають передовою столицею. Держава інколи переносить свою столицю до чутливого району, як, наприклад, у периферійну зону, котра є предметом суперечки з недружелюбною країною-сусідом. Частково це робиться для того, щоб заявити про свій намір не здавати позицій у спірній зоні. Прикладом може бути рішення Пакистану в 1960-х роках перенести свою столицю з прибережного Карачі далеко на північ до Ісламабада — ближче до спірної території Кашміру, яка знаходиться у прикордонній зоні Індії. Столиця Бразіліа не розташована в якійсь «гарячій точці», проте вона межує з внутрішніми регіонами країни, які молодій нації треба освоїти. Опинившись в авангарді цієї кампанії, нова столиця зайняла явно передову позицію.

Незважаючи на поступове зростання міста Бразіліа після 1960 р. від нуля до 2,1 млн жителів, які столиця має сьогодні, внутрішні райони трьох штатів змогли інтегруватися в економіку країни лише після 1990 р. Каталізатором стало освоєння обширних серрадо — родючих саван, які вкрива

ють центрально-західну частину країни і роблять ЇЇ однією з найбільш обіцяючих сільськогосподарських зон на земній кулі (принаймні дві третини всіх ЇЇ орних земель поки залишаються цілинними). Як і у випадку Великих рівнин у США, рівнинність серрадо є однією з найсуттєвіших їхніх переваг, оскільки вона робить можливою великомасштабну механізацію з використанням мінімальної робочої сили, іншою перевагою є дощі, які є тут більш рясні, ніж на Великих рівнинах чи в аргентинській Пампі (див. рис. 1-7). Провідною культурою тут є соєві боби, врожайність яких переважає врожайність навіть Зернового поясу у Сполучених Штатах, інші продовольчі культури і бавовна також стають більш поширеними у цьому субреґіоні, але сучасні темпи регіонального розвитку сповільнюються його труднодоступністю — проблемою, яка лише останнім часом почала знаходити своє вирішення. На відміну від Великих рівнин і Пампи початок освоєння бразільських цілинних земель не супроводжувався розвитком ефективної транспортної системи. Як результат, продукція цих внутрішніх районів має подорожувати поганими шляхами і другорядними залізницями, аж поки досягне ринків і портів Атлантичного узбережжя. Розроблено кілька проектів усунення цього недоліку. Найбільш важливим з них є проект будівництва приватної залізниці Ферронорте, що отримала назву «Соєвої дороги», яка з’єднає Сан-Паулу і Сантус із найпівденнішими закутками штату Мату-Ґросу. Планується також спорудження північно-західної гілки цієї залізниці до столиці Мату-Ґросу, міста Куяба, звідки колись вона може бути продовжена до центральних районів басейну Амазонки (рис. 6-8).