В’єтнам сьогодні

Після закінчення війни СРСР, а не сусідній Китай, став покровителем В’єтнаму. Остаточне об’єднання В’єтнаму у 1976 р. під догматичним комуністичним режимом призвело до відновлення конфлікту, цього разу захоплюючи Китай (головною причиною стало питання північного кордону). Але було ще дещо. Москва використала непорозуміння між китайцями та в’єтнамцями, тому що сама посварилася з Пекіном, отже життя китайської меншини В’єтнаму стало набагато важчим. Багато китайців приєднувалися до в’єтнамців, які покидали рідні береги у малих, непристо-сованих до моря човнах. Із 2 млн біженців понад половина загинула. Більшість із тих, хто вижив, прибули до США.

Пр иймаючи сотні тисяч в’єтнамських біженців, США водначас наклали ембарго на В’єтнам, що ізолювало комуністичну країну і «душило» її економіку. Коли розпався Радянський Союз, В’єтнам опинився у безнадійному становищі, хоча потенційно країна може вирощувати великі врожаї рису, достатні для прогодування власного населення та експорту на чужоземні ринки.

До того ж В’єтнам мало що міг зробити, щоб утримати або самостійно вдосконалити те, що залишилося від його інфраструктури. Наприкінці 1990-х років тимчасовий односторонній міст і далі сповільнював рух на шляху між Ханоєм та портом Хайфон. Допотопні будівлі, вулиці з колдобинами, жахливі системи комунального обслуговування і телефонного зв’язку доводять до відчаю жителів столиці, у якій перші ознаки модернізації тільки-но починають з’являтися. Зі своїми 4 млн жителів Ханой є центром північного серцевинного ареалу — басейну річки Хонґха (Червоної) — і має обширне сільськогосподарське запліччя. Але на його ділянках зрошувальна вода і далі черпається відрами, а вантажі транспортуються візками, запряженими

навіть людьми. Мало що тут змінилося — хіба що з’явилися сподівання.

Віддалений південний центр В’єтнаму — Хошімін (Сайгон) — упевнено йде попереду столиці. Понад 8 млн жителів населяють цю агломерацію, що містить близько 10 % сукупного населення країни (і набагато більшу частину добре освічених і талановитих людей). Місто змінюється швидкими темпами: висотні будівлі, зведені іноземними інвесторами, височіють над усе ще колоніальним ландшафтом, відкриваються сучасні готелі, неподалік заснована спеціальна економічна зона. На відміну від Ханоя Хошіміна можна дістатися океанічними суднами, хоча він лежить північніше дельти ріки Меконг, яка є частиною його запліччя. Вулиці міста загачені велосипедами, ручними візками, мопедами, автобусами, таксі й навіть поки скромною кількістю приватних автомобілів; всюди продають споживчі товари, і місто пульсує комерційною діяльністю. Як і столиця, Хошімін також має серйозні проблеми з інфраст

руктурою, але вона відроджується після десятиліть занедбання. Конче потрібен міст, аби пов’язати правий берег річки Сайгон, де знаходиться центр і більша частина міста, з лівим берегом, що поки нагадує село.

Відстань та віддаленість є визначальними чинниками як на півночі, так і на півдні В’єтнаму. Для жителів півночі колишній Сайгон і надалі залишається символом поділу. Для жителів півдня бюрократи з півночі, багато з яких колись повтікали із Сайгона, є тягарем, що заважає модернізації. Таке відчуження посилюється як фактичною, так і функціональною віддаленістю Хошіміна від Ханоя. Уявіть собі країну, де сухопутна подорож зі столиці до найбільшого міста забирає аж цілий тиждень!

Із початком століття В’єтнам економічно не просунувся вперед так швидко, як очікувалося, хоч він має сприятливе розміщення у Тихоокеанській окраїні, високоосвічену робочу силу

і попередній досвід зростання. Іноземні інвестиції сповільнилися, а плани приватизації державних галузей відкладаються. Подібно до Китаю В’єтнам залишається комуністичною країною, але на відміну від Китаю ним ніколи не керувала така особистість, як Ден Сяопін. Словесна заява Ханоя поєднати комуністичну ідеологію з ринковою економікою ніколи не спричиняла далекосяжні зміни: акцент і далі робиться на комуністичну статику, а не на економічні реформи. У результаті В’єтнам не зазнав ні безладдя Китаю, ні величезних регіональних відмінностей, які там виникали. У середині 1990-х років, коли Південь процвітав, а Північ стагнувала, здавалося, що вони знову почали віддалятися. Сьогодні достаток Хошіміна обмежується догматизмом Ханоя, і разом із ним обмежується економічний прогрес усього В’єтнаму.