Відживаюча Північна Корея

Корейський півострів добре фізіографічно окреслений, і його людність — корейська нація — населяє його тисячі років. Але численні політичні поділи, іноземні культурні вторгнення і колоніальні підкорення дуже перенасичили його історію. Тепер корейці поділені знову, цього разу ідеологічно. Якщо капіталістичний Південь став одним з економічних «тигрів» Тихоокеанської окраїни, то Північна Корея залишається ізольованою стагнуючою державою сталіністської моделі, давно відкинутої навіть у колишньому Радянському Союзі.

Понад півстоліття Північною Кореєю правили двоє людей: Кім Ір Сен — «Великий вождь» — і його син Кім Чен Ір — «Дорогий вождь». Цілковите підкорення диктаторам забезпечується здатними геть на все політикою та військом. Самовстановлена ізоляція є визначальною рисою держави, і остання пильно контролює усі аспекти життя своїх громадян.

Економічна політика комуністичного спрямування продовжує руйнувати Північну Корею. Доходи на одну особу тут удесятеро менші, ніж на Півдні; бідність є просто загрозливою. Смертність новонароджених майже у чотири рази вища. Промислове обладнання застаріло на чверть століття. Експорт незначний. Коли провал сільськогосподарської політики та природні катаклізми збіглися наприкінці 1990-х років, режим відмовився від допомоги, навіть Південної Кореї. Як і у маоїстські часи в Китаї, світ ніколи не дізнається про кількість людських утрат.

Північна Корея добилася прогресу на одному фронті: ядерної спроможності та пов’язаного з цим озброєння. У 1999 р. вона запустила випробувальну

ракету в напрямі Північної Японії, посилюючи міжнародне занепокоєння. Північні корейці використали ядерну загрозу для переговорів з Японією та Південною Кореєю як головними вкладниками у багатомільярдну програму будівництва реакторів з мирними цілями.

Одночасно існують ознаки того, що Північна Корея почала шукати шляхів для поліпшення відносин із Південною Кореєю і відкриття дверей, хоча й нешироко, зовнішньому світові. На крайній півночі країни була продекларована вільна торговельна зона (скоріше за все вона не стане полюсом зростання, оскільки її оточує подвійний паркан із колючого дроту), і круїзним кораблям дозволили заходити в її порт. Крім цього, Кім Чен Ір протягом 2000 р. санкціонував низку переговорів з офіційними особами Південної Кореї, внаслідок яких відбулися перші зустрічі членів сімей, розділених лінією примирення у 1953 р. Хоча ці побачення тривали всього кілька годин, сам факт для обох країн став знаменним.

Об’єднання Кореї, якщо воно відбудеться, зумовить набагато більші труднощі, ніж у Німеччині. Військовий континент США, а це 37 000 осіб, поки що патрулює найбільш фортифікований кордон у світі; примирення сторін зачепить інтереси не лише корейців, а й іноземців. Це може непередбачено порушити баланс сил у регіоні. Але кордон, накладений на корейську націю, — це пережиток «холодної війни», і його відміна, а також реінтеграція Північної Кореї у міжнародну спільноту є гідною похвали метою.

корейської людності постала як один з економічних «тигрів» Тихоокеанської окраїни. Будучи неподіленою, Корея могла б досягнути навіть більшого, оскільки Північна і Південна Корея перебувають у ситуації, яку географи називають 18 регіональною комплементарністю. Ця умова постає, коли два прилеглі регіони доповнюють один одного в економіко-географічному плані. У цьому випадку Північна Корея має сировину, яка потрібна промисловості Південної Кореї; Південна Корея виробляє продовольство, яке потрібне півночі; Північна ж Корея виробляє хімічні добрива, необхідні для ферм на півдні, і т. д.

Однак обидві Кореї розвивалися у різко протилежних напрямках. Північна Корея, великі запаси вугілля і залізної руди якої приваблювали японців і гідроелектростанції якої виробляли електрику, що ЇЇ міг використати південь, вела обмежену торгівлю з Китаєм і СРСР. Південна Корея встановила тісні торговельні зв’язки зі США, Японією та Західною Європою.

Ще у перші повоєнні роки існувало декілька ознак того, що Південна Корея стане важливою

економічною силою у Тихоокеанській окраїні та, можливо, й на світовій арені. Якщо спочатку це була переважно аграрна країна зі стагнуючою економікою, то величезні вливання допомоги, спочатку зі США, а потім з Японії, поєднані з реорганізацією сільського господарства і стимулюванням промислових галузей, зумовили кардинальний поворот. Великі феодальні маєтки були розподілені між сільськими родинами (по 3 га/7,5 акра), і розпочалася програма масового імпортування добрив. Обсяги виробництва зросли, задовольнивши внутрішні потреби, а в деякі роки були навіть надлишки продукції.

Програма індустріалізації базувалася на скромних місцевих сировинних матеріалах, достатній та кваліфікованій робочій силі, готових закордонних (особливо американських) ринках і тривалій іноземній допомозі. Незважаючи на корупцію, політичну нестабільність і суспільний неспокій, режими Південної Кореї змогли підтримувати високі темпи економічного зростання, які до кінця 1980-х років забезпечили країні місце у десятці

найбільших торговельних держав світу. Щоб цього досягти, влада багато позичала з-за кордону, контролювала банки і великі галузі. Зростання Південної Кореї зумовлене більше державним, ніж вільним підприємницьким капіталізмом, але воно дало вражаючі результати. Південна Корея стала найбільшою суднобудівною країною світу; швидко зростає її автомобільна промисловість; а залізоробна, сталеплавильна й хімічна перебувають на піднесенні. На жаль, менше уваги приділяється високотехнологічним галузям, які є козирем інших економічних «тигрів» Тихоокеанської окраїни.

Сьогодні Південна Корея процвітає, і ми можемо побачити це на карті (рис. 10-24). Столиця Сеул із населенням близько 10 млн жителів ран-жується як одне з найбільших мегаміст світу і є центром величезного індустріального комплексу з виходом до Жовтого моря посередині Корейського півострова. Сотні тисяч селянських сімей мігрували до Сеула після завершення Корейської війни (сьогодні лише приблизно 20 % південнокорей-ських селян залишилося при землі). Вони також переїхали до Пусана — осередка другої за величиною

промислової зони країни, розміщеного на Корейській протоці навпроти західного краю Хонсю. Підтримуваний владою урбаністично-промисловий поступ тут продовжується. Десь 30 років тому місто Ульсан північніше Пусана було риболовецьким селищем із 50 000 жителів; сьогодні його людність перевищує 1,4 млн, майже половина її — це родини робітників автозаводів «Хонда», а також місцевих верфей і доків.

Третя індустріальна територія, показана на рисунку 10-24, з центром у місті Кванджу, має переваги відносного положення, що сприяють її розвитку, але тут є внутрішні проблеми. Кванджу лежить у центрі району Чолла, південно-східний же район називається Кйонсаном. Понад три десятиліття з початку 1960-х років військові, які керували Південною Кореєю, усі походили з Кйон-сану і, зрозуміло, робили все можливе для притиснення конкуруючого району. Доходило до того, шо Сеул навіть перешкоджав планам удосконалення залізничного сполучення між Кванджу і столицею. Ці регіональні чвари призводили до протестів у Чоллі та жорстоких репресій з боку військових

«Пусан, розташований у південно-східному куті Корейського півострова, є важливим портом, промисловим центром, осередком комерції та ядром великого сільськогосподарського І запліччя. Попливіть або полетіть до Пусана, і ви отримаєте [ урок географії з проблем, які ця місцевість презентує протя- І гом урбаністичного розширення. Пусан лежить на самому І краї пересіченого гірського ланцюга (див. рис. 10-24), роз- [ кинувшись по схилах, вузьких долинах, а в районі порту — |

на регенерованих землях. Прогулюючись центром міста, ми несподівано натрапляємо на вулиці, які закінчуються сходовими маршами».

правителів. Наслідки такої ситуації тільки-но починають повільно долатися у цій частині тепер демократичної країни. Люди у Чоллі часто кажуть, що вони почуваються дискримінованими у власній країні, і несправедливо, що їхній район відстає. Вони мають рацію: наприклад, група компаній «Самсунґ» давно проводить політику не приймати на роботу випускників університетів Чолли.

Отож економічне зростання Південної Кореї не проходить гладко. Період диктаторського правління і державного контролю вже пройдено. Південна Корея є демократичним суспільством,

але загальноазійський економічний спад кінця 1990-х років продемонстрував слабкість її фінансової та бізнесової структури, успадкованої від попереднього періоду. Величезні корпоративні конгломерати — чеболи — придушували конкуренцію, контролювали банківську систему і диктували державі економічну політику. Це, мабуть, була ультимативна версія того, що економіко-географи називають державним капіталізмом, і вона довела 19 свою неспроможність подібно до комуністичної планової економіки. Коли Південна Корея відчула вплив подій в інших частинах Азії, система чеболів розпалася, і потрібні були величезні вливання коштів від міжнародних банків. З початком нового століття економіка Південної Кореї стабілізувалася й почала відроджуватися, але обставини всередині, а також ззовні країни дещо сповільнили її підйом по драбині, на вершині якої стоїть Японія.