Вірменія

На рисунку 3-1 видно, що суходільна Вірменія займає частину найнепрохіднішої та найгорис-тішої місцевості сейсмоактивного Закавказзя. Вірмени — народ, який прийняв християнство ще у III ст. і впродовж тисячоліття намагався утвердити свою стародавню батьківщину на краю мусульманського світу. Під час Першої світової війни Оттоманська імперія винищила багатьох вірменів-християн, а ті, хто вижив, були вивезені зі Східної Анатолії і теперішнього Іраку до Закавказзя. Наприкінці війни, у 1918 р. постала незалежна Вірменія, але незалежність тривала лише два роки. 1920 року Вірменію зайняли комуністи, і у 1936 р. вона стала однією з 15 республік Радянського Союзу. Падіння радянської імперії повернуло Вірменії колишнє її надбання — незалежність.

Принаймні так здавалося. Незабаром почалася війна між Вірменією та сусіднім Азербайджаном за долю 150 тис. вірмен, які проживають у Нагірно-Карабахській автономній області, оточеній Азербайджаном. Таку від’єднану територію називають ексклавом. Він виник унаслідок соціополітичної забаганки радянських ідеологів, які хоча усвідомлювали культурну (християнську) окремішність цієї групи вірмен, усе ж, незважаючи на це, віднесли її до юрисдикції мусульманського Азербайджану.

За умов тоталітарного Союзу це не було особливою проблемою, але одного дня він розпався, і вірмени-християни, оточені зусібіч мусульманським Азербайджаном, почали відчувати небезпеку і звернулися по допомогу до Вірменії. Виник конфлікт, у якому війська Вірменії увійшли на територію Азербайджану і зайняли ексклав, витіснивши азербайджанців навіть із зони між основною

частиною Вірменії та Нагірним Карабахом (рис. 3-13). Проте міжнародна спільнота не визнала дій Вірменії, і зараз офіційно Карабах належить Азербайджану. У новому тисячолітті ця точка регіону й надалі залишається «гарячою».

Під впливом війни вірменська громадська думка прихилилася до Москви. Через Азербайджан пролягають трубопроводи, якими з Каспійського узбережжя вірменським споживачам постачалися нафта і природний газ; наслідком війни стала криза економіки Вірменії, і це нагадало країні, що, знаходячись у віддаленому закутку між історичним ‘Туреччина) і сучасним (Азербайджан) мусульманськими ворогами, вона дуже вразлива.

Звернутися до Москви Вірменію схиляв ще один фактор — досвід радянських часів. Автора цієї книги під час першого теренового спостереження у Закавказзі 1964 р. вразило, що тут панувала відносна свобода суспільного життя. Здавалося, що йому притаманні енергія та барвистість, які неможливо зустріти в Росії чи навіть у сусідній Грузії. На факультеті вірменської мови Єреванського університету можна було почути щедру критику в бік Москви, але при цьому визнавалася заслуга Союзу, який запевнив безпеку вірменським землям у такому неспокійному регіоні. Продовжувала діяти Вірменська апостольська церква, а невеликі ринки і приватні ферми були звичайним явищем. Тут, здається, зовсім не було репресивної атмосфери, яка панувала в Росії, Білорусі та Україні.

Територія Вірменії — найменша з усіх нових держав Закавказзя, а населення — всього 3,8 млн осіб, тому країна потребує підтримки, ба навіть охорони Росії. Відродження християнських храмів у Росії та Вірменії допомагає встановити нові зв’язки, які розірвалися з розпадом Радянського Союзу.

Багаті корисні копалини, розмаїття субтропічних фруктів, які достигають у щедро зрошуваних долинах, створюють потужний економічний потенціал Вірменії, і до цього ще додається інтенсивне виробництво гідроелектроенергії на ще радянському обладнанні. У 1998 р. Вірменія і Росія підписали договір, яким Росія зобов’язалася постачати Вірменії природний газ, а Вірменія — надати свою територію для прокладення трубопроводу для експорту газу з Росії до Туреччини. Тим часом політичному угрупуванню, яке підтримує ідею офіційного союзу з Росією, на кшталт білоруського, вдалося зібрати понад мільйон підписів на підтримку такого об’єднання, що свідчить про збереження привабливого образу Москви у цій колишній колонії.