Гватемала: привид миру?

Розташована найдалі на захід з усіх семи центральноамериканських республік, Гватемала, межує з найбільшою кількістю сусідів. Проведені через тропічні ліси, переважно прямі лінії кордону з Мексикою утворюють на карті подібний до коробки район Петен між мексиканським штатом Ч’япас на заході та Белізом на сході (рис. 5-12). На сході країна також межує з Гондурасом і Сальвадором.

Гватемала була серцем стародавньої імперії майя і продовжує зазнавати сильного впливу культури і традицій індіанців. Країна має лише невелике вікно на Карібському узбережжі, проте її берегова лінія на Тихому океані є значно довшою. Гватемала була частиною Мексики, коли мексиканці

скинули іспанське ярмо. І хоча вона була незалежною від Іспанії з 1821 р., окремою республікою Гватемала стала лише в 1838 р. Незалежність їй забезпечила не індіанська більшість, а метиси.

Маючи найбільше населення з усіх семи центральноамериканських республік (13,5 млн), Гватемала пережила велику кількість конфліктів. Метиси становлять більшість населення (56 %), що почало скорочуватися, а індіанці — меншість 44 %. Репресивні режими країни укладали угоди зі Сполученими Штатами та іншими розвинутими країнами, які стимулювали розвиток Гватемали, проте соціальна ціна цих домовленостей була дуже високою. За останні півстоліття у політичному житті країни домінували військові режими. Поглиблення розколу між злиденними індіанцями та більш заможними метисами, призвело до громадянської війни, яка розпочалася в 1960 р. і з того часу забрала життя 200 000 гватемальців. До цієї цифри слід також додати 50 000 зниклих безвісти. 93 % цих утрат було завдано населенню гватемальською армією та керованими нею напіввійськовими ескадронами смерті. Переважну більшість жертв складають гватемальці походження майя. Метиси контролюють уряд, армію та систему землеволодіння.

Оскільки повстанцям удалося знайти притулок у віддалених вкритих тропічними лісами районах на кордоні з Мексикою, для метисів, осередком яких є південні гористі райони, виграти війну виявилося неможливим. Зростання міжнародного обурення з приводу майже 40 000 випадків порушення прав людини військовими врешті-решт змусило уряд сісти з повстанцями за стіл переговорів. У результаті в 1996 р. був укладений мирний договір. Головними його пунктами були розбудова громадянського суспільства за безпосередньої участі в ній повстанців і значне скорочення ролі військових. Політичне насильство припинилося на більш ніж рік, і були зроблені перші кроки щодо стабілізації ситуації. Але навесні 1998 р. надії на нове мирне життя були поховані, коли один із провідних захисників прав людини, єпископ Хуан Хосе Ґерарді, був убитий у типовий для ескадронів смерті спосіб. Це сталося через два дні після того, як він опублікував звіт про численні військові злочини в країні. І до сьогодні загибель єпископа все ще кидає густу тінь на республіку, і гватемальці продовжують задавати собі питання, чи завершиться коли-небудь мирний процес успіхом. Армія продовжує зосереджувати у своїх руках надмірну владу, а перехід до демократії залишається хитким, оскільки індіанська меншість, як і раніше, добивається конституційного визнання і повних прав громадян країни.

Трагедією Гватемали є те, що ЇЇ економічна географія має значний потенціал, проте на перешкоді стоять внутрішні конфлікти, яким не видно кінця і через які 80 % населення країни перебуває за межею бідності. Природні багатства Гватемали ще достатньо не розвідані, але відомо, що вона має поклади нікелю у високогір’ях і родовища нафти в рівнинній північній частині. Якщо говорити про сільське господарство, то на висоті південного хребта понад 4000 м землі родючі, а кількість вологи достатня, щоб зрошувати доволі великі ділянки, на яких вирощують багато культур, у тому числі відмінної якості каву. За іронією долі з цих багатообіцяючих гірських районів відбувається масовий відплив населення, яке переселяється на північ (у Петен) з її неродючими ґрунтами й тропічними лісами. Внаслідок цього населення півночі Гватемали за останні 10 років зросло від чверті до половини мільйона. Головними факторами, які спричинили ці міграційні процеси, є: дедалі більше виснаження сільськогосподарських земель через традиційні методи їх обробітку; найвищі у цьому географічному світі темпи приросту населення; повернення десятків тисяч індіанців, які знайшли собі притулок від громадянської війни у Мексиці; неефективна земельна реформа; невиправдані надії на те, що земля на півночі є родючою, а роботу знайти легко. Слід також сказати, що уряд використовує Петен як клапан для зменшення соціальної напруженості, але нічого не робить для того, щоб допомогти переселенцям чи забезпечити дотримання природоохоронних норм. Питання охорони природи є для Гватемали вкрай нагальними, оскільки дуже чутливі до змін довкілля тропічні ліси — особливо це стосується біосферного заповідника майя, розташованого на півночі Гватемали, який межує з національним парком Тікаль (рис. 5-12) — вже почали нищитися через нелегальне вирубування та стихійне буріння нафтових свердловин. Новоприбулі поселенці підпалюють уцілілі дерева, розчищаючи землю для потреб сільського господарства, але продуктивність таких земель є мінімальною. До того ж часті пожежі спричиняють величезні збитки і призводять до знелісення Центральної Америки.

Встановлення миру і безпеки сприяло б розвитку індустрії туризму в Гватемалі на основі незрівнянної спадщини майя (як минулої, так і теперішньої), вражаючих краєвидів і розкішних пляжів. Передовсім стабільність дала б можливість Гватемалі створити сучасну інфраструктуру, якої їй так не вистачає. У 2000 р. в країні було заледве 5000 км доріг із твердим покриттям. Навіть столиця країни, Гватемала недостатньо добре сполучена з рештою світу. Здійснити звідси поїздку до Пуер-то-Барріоса на узбережжі Карібського моря над

звичайно дискомфортно, при чому існує загроза натрапити по дорозі на засідку бандитів. Те ж саме чекає на подорожуючих у південному напрямі, де на узбережжі Тихого океану будівництво порту лише розпочалося. Якби етнічні проблеми в країні вдалося вирішити, це було б великим благом для Гватемали.

Чесно кажучи, Беліз якось випадає із низки доволі подібних між собою центральноамериканських республік. До 1981 р. ця країна, яка нагадує клин між Північною Гватемалою, півостровом Юкатан та Карібським морем (рис. 5-12), була залежною територією Великої Британії і мала назву Британського Гондурасу. Ставши незалежною, Гватемала довго відмовлялася визнавати існування Белізу, вважаючи, що через договір 1859 р. Британія «вкрала» в неї цю територію. У 1991 р. Гватемала відмовилася від своїх претензій на її більшу частину і напруження в цьому питанні дешо впало, але суперечка не була вирішена остаточно, оскільки гватемальці продовжують наполягати на переданні їм крайнього півдня Белізу. Будучи трохи більшим за американський штат Массачусетс і маючи зовсім мале населення — 280 000 осіб (більшість — африканського походження), Беліз радше нагадує карібський острів, аніж континентальну державу Середньої Америки.

Однак через міграційні процеси, які відбувалися протягом останнього десятиліття, демографічна

Напис на стіні: «Беліз вільний».

Беліз: переміна ідентичності

ситуація в Белізі почала змінюватися. Тисячі жителів африканського походження (переважно англомовні креоли) емігрували до інших країн. Більшість виїхала до Сполучених Штатів, що посприяло скороченню відсотка креольського населення з 40 у 1980 р. до менш ніж 25 в наші дні. їх замінили десятки тисяч іспаномовних іммігрантів, переважно біженців із сусідніх Гватемали, Сальвадору і Гондурасу. Відсоток новоприбулих у населенні Белізу з 1980 по 2002 р. зріс від 33 до майже 50. За наступні кілька років прибульці можуть стати більшістю, іспанська мова стане міжнародною, а культурна географія материкової частини Белізу розшириться за рахунок окраїни.

Трансформації, через які проходить Беліз, поширюються і на економічну сферу. Беліз більше не є лише експортером цукру і бананів. Країна стала виробником нових комерційних сільськогосподарських культур і розвиває такі галузі, як переробка морських продуктів і виготовлення одягу. Саме завдяки їм Беліз отримує свої основні доходи. Важливою галуззю економіки є також туризм. Архітектурні руїни майя, курорти і недавно легалізований ігровий бізнес щороку приваблюють до країни понад 150 000 відпочиваючих. Зростаючою спеціалізацією є екотуризм, основою для якого є майже незаймане природне середовище. До прибережної зони Белізу входить другий на Землі за розмірами бар’єрний риф. Зростає репутація країни як однієї з найбільших у цьому географічному світі офшорних зон — фінансового раю для іноземних компаній та бізнесменів, які намагаються уникнути сплати податків на батьківщині. Це є одним із стимулів, які сприяють зростанню приморського міста Беліз, що виконувало функції

столиці до 1970 р. Теперішня столиця країни, розташована в її глибині, — місто Бельмопан із населенням усього 7000 жителів, була перенесена сюди після того як місто Беліз було неодноразово зруйноване ураганами протягом 1960-х років.