Географія розвитку Китаю

Для визначення розвитку країни використовується багато показників, у тому числі ВНП на одну особу; відсоток робітників у сільському господарстві, промислових підприємствах або інших формах зайнятості; обсяги спожитої енергії; ефективність транспорту й комунікацій; використання виробленого металу, такого як алюміній або сталь, в економіці; продуктивність робочої сили; такі соціальні показники, як грамотність, харчування, медичні послуги, рівень заощаджень. Усі ці дані обчислюються на одну особу, даючи загальний показник, який визначає місце даної країни відповідно до наявної статистики. Але ця інформація не пояснює, чому деякі країни або їхні частини мають саме такий рівень розвитку, а не інший.

Географія розвитку веде нас до вивчення розподілу сировинних матеріалів, умов довкілля, культурних традицій, історичних чинників (таких як затяжні наслідки колоніалізму) та фактора розміщення. У появі Тихоокеанської окраїни Китаю, як бачимо, останнє відіграло головну роль.

Географи, як правило, характеризують процес розвитку у просторовому аспекті, тоді як інші вчені зосереджуються на його структурних характеристиках. У 1960-х роках економіст Волт Ростов побудував глобальну модель процесу розвитку, яку обговорюють і сьогодні. Ця модель передбачає, що всі країни, які розвиваються, проходять подібний шлях із п’яти взаємопов’язаних стадій. На першій, найнижчій стадії традиційне суспільство, зайняте

переважно натуральним сільським господарством, закрите у жорсткій суспільній структурі та опирається технологічним змінам. Коли воно досягає другої стадії — передумов для піднесення, прогресивні лідери ведуть країну до більшої гнучкості, відкритості й диверсифікації. Від старих методів відмовляються, робітники переходять від сільського господарства до промисловості, вдосконалюється транспорт. Це приводить до третьої стадії — піднесення, коли у країні відбувається індустріальна революція. Встановлюється стале зростання, триває індустріальна урбанізація, постає технологічно передове масове виробництво. Якщо економіка продовжує прогресувати, четверта стадія — рух до зрілості — забезпечує складну промислову спеціалізацію і зростаючий обсяг міжнародної торгівлі. Деякі країни досягають ще досконалішої стадії — високого рівня масового споживання, позначеної великими прибутками, широкомасштабним виробництвом споживчих товарів і послуг, зайнятістю багатьох робітників у третинному й четвертинному економічних секторах.

Слід зазначити, що ця модель мало враховує контрасти між серцевиною та периферією всередині окремих країн. У Китаї умови піднесення (третя стадія) багато в чому існують у Тихоокеанській окраїні, але інші важливі території цієї величезної країни залишаються на першій стадії. Китай здійснив перехід від традиційного до прогресивного керівництва, але наслідки реформістської політики неоднакові у різних частинах країни. Найродючіші землі лежать на Тихоокеанському узбережжі, де Китай має досвід співробітництва з іноземними підприємствами і країна найбільше відкрита для світу; саме звідси багато китайців виїхали до південноазійських та інших країн. Цій китайській діаспорі випала вирішальна роль у роз- 9 витку Тихоокеанської окраїни Китаю: чимало з них залишили на батьківщині рідню та громаду, і ці зв’язки сприяли інвестиціям сотень мільйонів доларів, коли з’явилася можливість для цього. Багато підприємств Тихоокеанської окраїни були побудовані на ці «репатрійовані» кошти.

Розвиток Китаю за комунізму

У 1999 р. Китай відзначив півстоліття комуністичного режиму після 40 століть династичного правління. У 1949 р., коли в Китаї почалася комуністична ера, ніщо не віщувало економічного

процвітання вздовж Тихоокеанського узбережжя або ше десь у країні. Китай був розорений війною, економіка лежала у руїнах. Населенню загрожував голод. Націоналісти емігрували, але взяли контроль над островом Тайвань.

У 1950-х роках комуністичний режим запустив у дію потужні програми реформ і реконструкцій, спочатку під керівництвом московських радників. Для прискорення розвитку, рекомендували вони, капітал від продажу аграрної продукції слід інвестувати у важку промисловість. Це мало швидко перенести Китай в індустріальну еру, як сталося у СРСР у 1930-х роках. Але радянська модель у Китаї не спрацювала: тут не існувало сільськогосподарського надлишку, оскільки величезне населення вело господарство на натуральному рівні. Отож горе-радникам запропонували покинути країну, і Пекін почав шукати іншого шляху.

Після жорстких дебатів Китай змінив курс. Тепер він передбачав прискорений розвиток із допомогою повної реорганізації суспільства. Уся земля була експропрійована, сільське господарство колективізоване, а праця організована у «бригади» на основі комун, а не традиційних сіл. Чоловіків і жінок приписали до відокремлених «виробничих команд», які зруйнували мільйони родин і врешті-решт осиротили їхніх дітей. Замість великих заводів були запроваджені невеликі сталеплавильні печі в усіх комунах і т. д.

Цю драконівську програму назвали Великим стрибком (1957—1960 рр.), наслідки якого виявилися руйнівними. Сільськогосподарська праця була перетворена на місцеву промисловість; землеробський реманент переплавляли, аби виконати плани з виробництва сталі у комунах; селяни опиралися програмам колективізації та масово забивали свою худобу. Продуктивність в аграрному секторі різко впала і настав голод. За деякими оцінками, 20—30 млн люду загинуло.

Провал Великого стрибка знову спричинив диспути між комуністичними правителями Китаю. Дехто звинувачував надмірні методи, якими ця система впроваджувалася. Інші вказували на те, що сама система була помилковою, і селянам слід повернути їхні земельні ділянки і забезпечити стимулами для вирощування врожаїв, а не змушувати їх силою. Останні погляди переважили, і систему комун почали демонтувати. Але ця «ревізіоністська» ідеологічна перемога мала фатальні наслідки. У середині 1960-х років Мао Цзедун вирішив «відімститися», запустивши свою Велику проле

тарську культурну революцію, жахливі наслідки якої перевершили Великий стрибок.

Смерть Мао у 1976 р. заскочила Китай на грані громадянської війни: за владу у столиці боролися кліка ортодоксальних марксистів і група, що називала себе «прагматичними поміркованими». Деякі історико-географи знаходили тут паралель із регресивними тиранами і прогресивними реформаторами династичних часів, але жодні з останніх не мали такого впливу на культурну географію Китаю, як Ден Сяопін — лідер поміркованих, що взяли гору.

Ден стверджував, що комуністичне політичне правління цілком можливо поєднати з капіталістичною економічною практикою. «Комунізм із китайським обличчям» утримуватиме комуністичну партію при владі, Народно-визвольну армію на сторожі, а Постійний комітет політбюро — для контролю. Він також відкрив Китай іноземній науці й технології та дозволив десяткам тисяч китайських студентів вступати до закордонних університетів. Усе це запустило в дію механізм, що трансформував Тихоокеанську окраїну Китаю лише за декілька років. Але коли суспільні наслідки цих зрушень зумовили політичні вимоги демократії та заборони гегемонії комуністичної партії, у 1989 р. Ден став на чолі жорстоких репресій цього руху. Це була перевірка сили, і режим Дена переміг. Але у наступний стрімкий поступ Тихоокеанської окраїни це навряд чи внесло щось позитивне.

Трансформація економічної карти

Комуністична ера Китаю була свідком багатьох метаморфоз найчисельнішої нації світу. Незважаючи на викривлення колективізації, комунізації, культурної революції тощо, Китай після Мао зумів уникнути голоду, встановити контроль за темпами приросту населення, набути ще більшої військової потужності, вдосконалити інфраструктуру країни і поліпшити її становище у світі. Було відібрано Гонконг у британців і Макао в португальців — ці останні колонії на китайській території. Розбудова Тихоокеанської окраїни підносить Китай на інший рівень сучасної цивілізації. Обсяги його торгівлі з близькими і далекими сусідами невпинно зростають, іноземні інвестиції в країну також збільшуються. А влада й далі проповідує комуністичну догму.

Яким же чином маніпулювати співіснуванням комуністичної політики і ринкової економіки? Це було головним питанням, яке стояло перед Ден Сяопіном та його групою, коли вони здобули вла-

званих відкритих міст і відкритих прибережних територій, які б залучали технології та інвестиції з-за кордону і трансформували економічну географію Східного Китаю (рис. 10-17).

іайкоу

ду в 1979 р. У термінах ідеології ця мета видається важкодосяжною, оскільки економічна політика «відкритих дверей» обов’язково приведе до зростаючих вимог політичної демократії.

Але Ден думав інакше. Якщо економічні експерименти Китаю просторово відокремити від решти країни, політичний аспект можна, як і раніше, контролювати. На початковому етапі нова економічна політика буде переважно стосуватися плацдарму Китаю у Тихоокеанській окраїні, залишаючи більшу частину величезної країни відносно незмінною. Влада відповідно запровадила складну 10 систему спеціальних економічних зон (СЕЗ), так

У цих економічних зонах інвесторам пропонують багато пільг. Податки низькі. Регулювання імпорту й експорту послаблене. Оренда землі спрощена. Дозволяють наймання робочої сили за контрактом. Продукцію, вироблену в економічних зонах, можна продавати на іноземних ринках і, за певних обмежень, у Китаї. Навіть тайванські підприємства мають право тут функціонувати. А отримані прибутки можна відсилати назад до країн-інвесторів.

Коли уряд Дена ухвалював рішення, які мали переорієнтувати економічну географію Китаю, питання розміщення СЕЗ було голов-

ним. Пекін був не проти участі Китаю у глобальній ринковій економіці, але водночас хотів, щоб це якнайменше стосувалося внутрішніх частин країни, хоча б на початкових стадіях. Очевидною відповіддю було розмістити ці зони вздовж узбережжя. Спочатку влада організувала чотири СЕЗ, усі з певною місцевою власністю (рис. 10-17):

1. Шеньчжень — прилеглу до тодішнього британського процвітаючого Гонконгу в затоці Ліндін’ян (провінція Ґуандун);

2. Чжуге — поряд із тодішнім португальським Макао;

3. Шаньтоу — давній торговельний порт навпроти Тайваню (також провінція Ґуандун, батьківщина багатьох китайців, які тепер проживають у Таїланді);

4. Сяминь (Амой) — також давній торговельний порт на Тайванській протоці (провінція Фуцзянь, батьківщина багатьох китайців, які нині мешкають у Сінгапурі, Індонезії та Малайзії).

У 1988 і 1990 роках відповідно були створені дві додаткові СЕЗ:

5. Острів Хайнань, потенційний успіх якого пов’язаний з його розміщенням недалеко від Південно-Східної Азії;

6. Пудон — через річку від Шанхаю, найбільшого міста Китаю; ця СЕЗ відрізняється від інших, оскільки являє собою грандіозний державний проект для залучення великих багатонаціональних компаній.

Китай також відкрив 14 інших прибережних міст для іноземних інвесторів (рис. 10-17). Знову ж таки, більшість цих міст віддавна були торговельними портами. Вони були вибрані за свої розміри, досвід зовнішньої торгівлі, зв’язки з китайцями-емігрантами, рівень індустріалізації та поєднання місцевих талантів і праці. Цими 14-ма відкритими містами, з півночі на південь, є:

Далянь

(провінція Ляонін)

Шіцзячжуан

(Хебей)

Тяньцзінь («ші») Яньтай (Шаньдун) Ціндао (Шаньдун) Ляньюньган (Цзянсу)

Нанкін (Цзянсу) Шанхай («ші»)

Нінбо (Чжецзян) Веньчжоу (Чжецзян) Фучжоу (Фуцзянь) Гуанчжоу (Гуандун) Чжаньцзян (Ґуандун) Бейхай (Ґуансі-Чжуанський АР)

Коли всі ці ініціативи Тихоокеанської окраїни були впроваджені, зацікаатені у ринку лідери Китаю мали причину очікувати економічного буму у прибережних провінціях (зауважимо, шо нова економічна політика зачепила кожну прибережну провінцію, а також єдиний прибережний АР). Японія уже мала високорозвинуту економіку (на фінальній стадії моделі Ростова). Південна Корея і Тайвань були на піднесенні. Гонконг також довів, що можна зробити на цьому боці Тихого океану. Сінгапур — найуспішніша із держав Південно-Східної Азії, на 76 % складається з китайців. Отож прагматичні проектанти Китаю не були впевнені, які сили вони мають кидати у бій. Тому правила для іноземних інвестицій були жорсткішими у відкритих містах і відкритих прибережних територіях, ніж у вільних СЕЗ.

Економічні ініціативи Дена зустріли спротив усередині самої комуністичної партії. Деякі вищі члени політбюро стверджували, що СЕЗ і відкриті прибережні міста означають повернення до часу торговельних портів, коли іноземці могли безжалісно ошукувати китайців. Коли кілька відкритих міст почали відставати в розвитку, покинуті іноземними інвесторами, що зумовило безробіття, і коли кілька пожеж на фабриках спричинили десятки смертей, голоси цих опонентів почули. Але персональне втручання Дена, його відвідини СЕЗ і настанови адміністрації та робітникам дали змогу втримати цей процес на правильному шляху.

Коли китайські планувальники засновували СЕЗ, найбільші сподівання вони покладали на Шеньчжень, розташований біля процвітаючого залежного від британців Гонконгу. Вони знали, що деякі види пільг для іноземних інвесторів приваблять у СЕЗ багатьох власників підприємств, які сплачували Гонконгу за перетин кордону з Шеньчженем. Успішні китайці з Південно-Східної Азії могли використовувати Гонконг як базу для інвестицій у Шеньчжень; тайванці навіть за політичного протистояння між Пекіном і Тайбеєм могли вкладати кошти у прибуткові СЕЗ.

Ці сподівання не розчарували. У кінці 1970-х років Шеньчжень був просто сплячим риболовецьким селом, де також вигодовували качок, а населення мав близько 20 000. До 2002 р. ця цифра перевищила 3,9 млн — це найвищі темпи приросту в суспільній історії будь-якого урбаністичного

центру на Землі. Тисячі підприємств, великих і малих, перемістилися сюди з Гонконгу. Сотні тисяч робітників прибули з провінції Ґуандун, Ґуансі-Чжуанського АР та інших місць у пошуках роботи. Банки у висотних будівлях, офіси корпорацій, готелі та інші сервісні служби зробили Шеньчжень новим Гонконгом.

Економічний вплив Шеньчженю був далекосяжним. Перетин кордонів галузями Гонконгу зумовив різку модифікацію власної економіки останнього; залучення інвестицій китайської діаспори, переважно з Південно-Східної Азії, відкрило фінансові джерела, тривалий час закриті для Китаю; а можливість брати участь у цьому бумі для тайванських інвесторів налагодила зв’язки з «непокірною провінцією», що обіцяє економічні й політичні вигоди. Успіх Шеньчженю (у своїх найкращих 1990-х роках він виробляв 15 % усієї вартості китайського експорту) є взірцем для інших СЕЗ і відкритих міст.