Грузія

Із трьох колишніх радянських республік Закавказзя лише Грузія має вихід до Чорного моря і через нього — до широкого світу. За площею Грузія майже така, як Азербайджан, і охоплює місцевість високих гір і родючих долин. Це країна зі складною політико-географічною картиною. Населення числом 5,5 млн осіб на 70 % складається із грузинів, а також включає вірмен (8 %), росіян (6 %), осетинів (3 %) і абхазів (2%). У релігійному житті домінує Грузинська православна церква, але близько 10 % населення сповідують іслам.

На відміну від Вірменії та Азербайджану у Грузії немає ексклавів, але, повторюємо, політична географія країни досить складна (рис. 3-13). До складу Грузії входять три автономні регіони, виділені на основі етнічних меншин: Абхазька та Аджарська автономні республіки і Південноосе-тинська автономна область.

Сакартвело (так називають свою країну самі грузини) мала довгу і буремну історію. Упродовж 15 століть столицею було місто Тбілісі, яке на межі XIII ст. лежало в серці країни, але татаро-мон-гольська навала завершила той період. Згодом війна між мусульманами — турками і персами — втягнула і християн-грузинів. Країна звернулася по допомогу до північного сусіда, внаслідок чого у 1800 р. Росія анексувала її у пошуках тепловодих портів. Як і інші підкорені царатом народи, грузини скористалися російською революцією, щоб відновити незалежність, але 1921 р. комуністи знову захопили Грузію і 1936 р. проголосили її радянською соціалістичною республікою. Йосиф Сталін, комуністичний диктатор, який прийшов на зміну Леніну, за походженням — грузин (справжнє прізвище Джуґашвілі).

Грузія славиться живописною красою, теплим і здоровим кліматом, сільськогосподарськими продуктами (особливо чаєм), лісоматеріалами, марганцем та ін. Широким попитом користуються грузинські вина, тютюн і цитрусові. Багатоманітна економіка здатна забезпечувати життєздатну державу.

На жаль, у політичній географії Грузії домінують відцентрові сили. Перший після проголошення незалежності 1991 р. обраний народом уряд розпався через міжфракційні чвари. Але гірше було попереду. На кордоні з внутрішньою республікою Росії — Північною Осетією, в автономній Південноосетинській області розгорівся конфлікт щодо місцевого самовизначення: чимало грузинських осетинів вважали за краще об’єднатися з російськими осетинами, ніж мати статус меншини у незалежній Грузії. Під час цієї суперечки

одна з двох внутрішніх республік — Абхазія (на північному заході країни) — проголосила незалежність, усунула грузинів і встановила сепаратистський режим.

Із часом спротив Абхазії міг мати непередбачу-вані наслідки для Грузії. Спершу військове керівництво Росії підтримало сепаратистський рух не так зі стратегічних міркувань, як із вигоди і неприязні: вигоди, бо абхазьке узбережжя Чорного моря здавна було улюбленим місцем відпочинку московської еліти, а непризні, бо Росія все ще тримала зуб на лідера Грузії Едуарда Шеварднадзе, колишнього міністра закордонних справ СРСР, якого звинувачували в тому, що він спричинився до розпаду радянської імперії. З російською допомогою абхази — меншина у своїй власній республіці — виселили з рідних домівок 250 тис. грузинів.

Згодом Росія змінила політику, встановивши за це високу ціну. На території Грузії мали розміститися постійні військові бази Росії, за це Москва припиняла підтримку абхазів і навіть розпочинала блокаду спільного кордону з Абхазією. Лідери абхазьких повстанців не піддалися, тож у результаті Грузія програла двічі: не могла відновити контроль над Абхазією і фактично втратила суверенітет, оскільки в її межах розташувалися російські військові.

Водночас зазнала тяжких утрат і перспективна економіка Грузії, занепадав туризм, спорожніли відомі субтропічні курорти. Єдиною позитивною рисою політичної географії Грузії було те, що її південно-західна республіка Аджарія не робила спроб від’єднатися. Понад 80 % населення Аджарії — грузини, 10 % — росіяни і 5 % — вірмени.

Взимку 1991 р. Грузія вплуталася у російсько-чеченський конфлікт. Через важкопрохідні гори на кордоні Чечні та Грузії чеченські повстанці шукали притулку на території останньої; захопившись переслідуванням, росіяни порушували кордони Грузії, а Москва звинувачувала її у переховуванні бойовиків-ісламістів. Уряд Грузії попередив Росію, щоб на її території не велися воєнні дії проти Чечні.

Тим часом лідери Грузії виношують надію приєднатися до Євросоюзу. Але беручи до уваги нестабільність, корумпованість і жорсткість політики, складні стосунки з Росією, внутрішню розрізненість, проєвропейські сподівання Грузії навряд чи реалізуються у близькому майбутньому. Наприкінці 2003 р. внаслідок «оксамитової революції» до влади в країні прийшли прозахідні сили на чолі з президентом Михаїлом Саакашвілі.