«Довгий похід»

Головний осередок комуністичних селянських сил вижив у південно-східному Китаї — провінціях Цзянсі та Хунань. їхнє становище дедалі погіршувалося, і у 1933 р. націоналістична армія була готова взяти в кільце цю останню комуністичну твердиню. Комуністи вирішили уникнути неминучого придушення. Близько 100 000 озброєних солдатів, селян, місцевих лідерів зібралися біля Руйцзіня і почали перехід на захід у 1934 р. На чолі цієї величезної колони були Мао Цзедун і Чжоу Енлай. Націоналісти раз-по-раз атакували колону, але їм так і не вдалося розгромити її повністю: під час походу до комуністів приєднувалися нові й нові прихильники.

«Довгий похід» (його маршрут див. на рис. 10-7), як назвали цю драматичну подію, спочатку привів комуністів до провінції Юньнань, де вони повернули на північ, щоб дістатися Західного Сичуаню. Тоді вони перетнули провінцію Ґаньсу і досягли своєї мети — гірської глибинки біля Янь-аня у провінції Шеньсі. «Довгий похід» подолав близько 6000 миль (10 000 км) важкої пересіченої місцевості, а внаслідок постійних атак націоналістів було вбито приблизно 75 000 початкових учасників. Лише близько 20 000 осіб пережили епохальну міграцію, і поміж них Мао і Чжоу, які були переконані, що новий Китай постане саме із глибинних сільських районів.

Японці

Тоді як влада Нанкіна переслідувала комуністів, іноземці використали ситуацію, щоб досягти своїх власних цілей у Китаї. Радянський Союз завоював сферу впливу у Монголії та мав намір анексувати частину Сіньцзяну. Японія домінувала на північному сході, де контролювала порти й залізниці. Влада Нанкіна намагалася протистояти японській експансії. Коли ці спроби провалилися, японці заснували у регіоні карликову державу, призначили її правителем маньчжура і назвали своє нове володіння Маньчжуго.

Неминуча повномасштабна війна між китайцями і японцями вибухнула у 1937 р. На деякий

час китайські комуністи і націоналісти перестали битися між собою, щоб сконцентруватися на боротьбі з Японією, та незабаром їхня фракційна бійка розпочалася знову. Тепер комуністи перемагали націоналістів, а разом вони боролися проти японців. У результаті Китай розпався на три частини: японську сферу на півночі та сході (рис. 10-7), територію націоналістів із центром у Чунціні у басейні Сичуань і комуністичну зону на глибинному заході. Японці, переслідуючи і захоплюючи націоналістичні сили, тим самим сприяли зростанню впливу комуністів у західних місцевостях Китаю.

Під час своєї кампанії у Китаї японці чинили невимовні звірства. Мільйони мирних жителів були розстріляні, спалені, утоплені, піддані жахливим хімічним та біологічним експериментам тощо. Згодом, уже наприкінці століття, коли економічні реформи Китаю викликали необхідність нової присутності японців у країні, китайська громадськість та її лідери закликали Японію визнати свою вину і вибачитися за воєнні злочини. У Японії це ледь не спричинило політичну кризу. У 1992 р. імператор Акіхіто відвідав Китай, згадував про війну, але утримався від формального вибачення. У цьому делікатному питанні остання сторінка ще не закрита.