ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ

Основними колоніальними конкурентами у Південно-Східній Азії були голландці, французи, британці та іспанці (останніх витіснили американці у їхній твердині Філіппінах). Японці також мали тут колоніальні цілі, але вони прийшли і пішли, не затримавшись, під час Другої світової війни.

Голландці отримали найбільшу винагороду — контроль над великим архіпелагом Індонезія (колишня нідерландська Ост-Індія). Франція закріпилася на материку, контролюючи територію на схід від Таїланду і на південь від Китаю. Британці захопили півострів Малакка, здобули владу над північною частиною острова Борнео, а також об-лаштувалися у Бірмі. Інші колоніальні держави також отримали точки опори, але ненадовго. Винятком була Португалія, яка утримувала свою східну половину острова Тімор, поки голландців не вигнали з Ост-Індії.

Рисунок 11-4 показує колоніальну систему наприкінці XIX ст., перед тим як США перебрали контроль над Філіппінами. Зверніть увагу, що тоді як Таїланд вижив як незалежна держава, він утратив території на користь Великої Британії у Малайї та Бірмі, а на користь Франції — у Камбоджі та Лаосі.

Колоніальні наслідки

Колоніальні держави поділили свої володіння на адміністративні одиниці, як у Африці та інших місцях. Деякі з цих політичних структур стали не

залежними державами, коли відійшли метрополії. Франція, одна з провідних колоніальних держав материка, поділила свою імперію у Південно-Східній Азії на п’ять одиниць. Три з них розташовувалися вздовж східного узбережжя: Тонкій на півночі поблизу Китаю, з центром у басейні Хонґ-ха (Червоної); Кохінхіна на півдні з дельтою Меконгу як головним осередком; і між ними двома — Аннам. Іншими французькими територіями були Камбоджа і Лаос. Із цих п’яти одиниць утворилися три держави Індокитаю. Три східні прибережні території врешті-решт стали однією державою — В’єтнамом; інші дві (Камбоджа і Лаос) здобули незалежність кожна окремо.

Британці керували двома значними територіальними одиницями у Південно-Східній Азії (Бірмою і Малайєю) на додаток до великої частини Північного Борнео і численних малих островів у Південнокитайському морі. Бірма була приєднана до Індійської імперії Великої Британії; з 1886 по 1937 р. нею управляли з далекого Делі. Але коли британська Індія стала незалежною у 1947 р. і поділилася на декілька країн, Бірма не стала частиною великого проекту, що привів до створення Західного і Східного Пакистану (останній тепер Бангладеш), Цейлону (Шрі-Ланка) та Індії. У 1948 р. Бірмі було надано статус суверенної республіки.

У Малайї британці упровадили складну систему колоній і протекторатів, яка по суті спричинила пізніше створення подібного комплексу — об-ширної Федерації Малайзія. До неї увійшли колишні британські колонії на півострові Малакка (Сінгапур був однією з них), дев’ять протекторатів на цьому ж півострові (колишні султанати мусульманської ери), британські залежні території Саравак і Сабах на острові Борнео і численні острови у Малаккській протоці та Південнокитайському морі. Федерація Малайзія була створена у 1963 р. у процесі політичного об’єднання материкової Малайї, Сінгапуру і колишніх британських залежних територій на переважно індонезійському острові Борнео, які перед тим стали незалежними. Однак Сінгапур покинув Федерацію у 1965 р., щоб стати суверенним містом-державою, а ті частини, які залишилися, були реструктуризовані у півострівну та острівну Малайзію. Тому назву Малайя правильно застосовувати до географічної території півострова Малакка включно з Сінгапуром та іншими ближніми островами; назва ж Малайзія ідентифікує політико-географічну одиницю зі столицею Куала-Лумпур.

Голландці встановили контроль над індонезійськими островами через свою Ост-Індську компанію, а багатства, які вони там придбали, забезпечили їм золоту еру. Від середини XVII до

кінця XVIII ст. голландці розвивали сферу свого впливу в Ост-Індії майже без проблем, оскільки британці та французи були заклопотані справами на материку. Налаштовуючи тамтешніх принців один проти одного у домаганнях економічних концесій та політичного домінування, впроваджуючи примусову працю під своїм прямим контролем, Ост-Індська компанія справляла руйнівний вплив

на індонезійське суспільство, яке вона поневолила. Ява, найзаселеніший і найпродуктивніший острів, став осередком голландської адміністрації; зі своєї столиці Батавії (тепер Джакарта) компанія контролювала Суматру, Борнео, Целебес (Сула-весі) та менші острови Ост-Індії. Цього не було досягнуто за одну ніч, і боротьба за території тривала ше довго після того як Ост-Індська компанія

КОЛОНІАЛЬНІ СФЕРИ у ПІВДЕННО-СХІДНІЙ АЗІЇ

і Французька сфера

І Британська сфера

□ Території, втрачені Таїландом

] Нідерландська сфера Іспанська сфера

ОБЛАСТЬ1,

ШАН

СІАМ 1 (ТАЇЛАНД) \

Філіппінське

П івденнокитайське море

, Бангкок

КАМБОДЖА

ТИХИЙ

ОКЕАН

(КОХІНХІНА

V-j

— Хошімін

Пінанґ.

САБАХ

БРУНЕЙ

САРАВАК f

, Малакка

Сінгапур

Екватор

ІІНАІИСЬКИЙ ОКЕАН

(ПОРТУГАЛІЯ)

100е на схід від Грінвіча

рисунок її-4

передала свої права владним органам Нідерландів. Голландський колоніалізм, таким чином, кинув зашморг на понад 17 000 островів Індонезії, прокладаючи шлях для створення найбільшої та найза-селенішої (сьогодні — 220 млн жителів) нації-дер-жави цього географічного світу.

У колоніальній опіці Південно-Східної Азії Філіппіни набули унікального досвіду. Ще у 1571 р. острови на північ від Індонезії перебували під іспанським контролем (їх назвали на честь короля Іспанії Філіппа II). Іспанське правління почалося, коли іслам досягнув Південних Філіппін через Північне Борнео. Іспанці поширювали свою римо-католицьку віру з великим ентузіазмом, а між тим солдати тримали в покорі переважно малайське населення. Маніла, заснована у 1571 р., стала прибутковим проміжним пунктом на трансти-хоокеанському шляху між Південним Китаєм та Західною Мексикою. Іспанці отримували з Філіппін великі прибутки, але місцевим мало що перепадало. Величезні земельні володіння дарувалися лояльним до іспанців державним службовцям та церковникам. Опір часом переростав у революцію, і вже відбулося кілька повстань проти Іспанії, коли у 1898 р. вибухнула іспансько-американська війна.

У межах домовленостей після цієї війни США витіснили Іспанію з Філіппін. Однак це ще не був кінець революції. Тепер філіппінці підняли зброю проти своїх нових поневолювачів, і лише у 1905 р. ціною величезних людських утрат американцям удалося «умиротворити» своє нове володіння. Слід сказати, що адміністрування США на Філіппінах було прогресивнішим, ніж іспанське. У 1934 р. Конгрес прийняв закон, що передбачав для Філіппін десятирічний перехідний період для здобуття незалежності. Але почалася Друга світова війна. У 1941 р. Японія захопила острови, витіснивши американців; у 1944 р. військові сили США повернулися і за потужної підтримки філіппінців розбили японців у 1945 р. Процедуру здобуття незалежності затвердили, і в 1946 р. була проголошена суверенна Республіка Філіппіни.

Сьогодні усі держави Південно-Східної Азії є незалежними, але століття колоніального правління залишило значні наслідки. У міських ландшафтах, освітніх системах, державній службі та багатьох інших сферах цей світ і далі несе відбитки свого колоніального минулого.

Культурно-географічні наслідки

Французи, які експлуатували значну частину Південно-Східної Азії, придумали назву для своєї імперії — Індокитай. Ця назва відповідає і решті цього світу, оскільки у ній проявляються два

провідні азійські впливи за останні 2000 років. Періодичні експансії Китайської імперії, особливо вздовж східної периферії, так само як прибуття великої кількості китайських поселенців (див. вставку «Китайська діаспора»), заповнили регіон культурними нормами з півночі. Індійці прийшли із заходу морем і заснували колонії на півострові Малакка, у пониззі ріки Меконґ, на Яві, Балі та Борнео.

Разом із мігрантами прийшла і їхня віра: спочатку індуїзм та буддизм, пізніше іслам. Мусульманська релігія, що пропагувалася зростаючою кількістю арабських торгівців, які опинилися на цій арені, стала домінантною в Індонезії (сьогодні близько 90 % її населення сповідує іслам). Але у М’янмі, Таїланді й Камбоджі залишився переважаючим буддизм. У культурно поділеній Малайзії малайці є мусульманами, і майже всі китайці — буддистами, а більшість малазійців індійського походження — індуїстами. Хоча Південно-Східна Азія створила власні локальні культурні традиції, в них усе ж відчувається іноземний елемент. Наприклад, знаменитий храмовий комплекс у Ангкор-Ват (Камбоджа, XII ст.) є передусім пам’яткою індійської архітектури того часу.

Отже, частина «Індо» у назві Індокитай відноситься до культурних впливів Південної Азії: індуїстська присутність, важливість буддизму (що прийшов до Південно-Східної Азії через цейлонських морських торгівців), індійська архітектура і мистецтво (особливо скульптура), письмо та література, а також суспільні структури та моделі.

«Китай» у назві Індокитай підкреслює тут роль китайців. Імператори Піднебесної неодноразово домагалися земель Південно-Східної Азії, і могутність Китаю глибоко проникла у цей світ. Соціальні й політичні негаразди у Китаї погнали мільйони людей на південь. Південнокитайські торгівці, мореплавці, рибалки та інші добиралися до берегів Південно-Східної Азії і засновували там поселення. З часом ці поселення приваблювали дедалі більше їхніх співвітчизників, і китайський вплив у цьому світі зростав (рис. 11-5). Не дивно, що відносини між новими поселенцями й тубільцями були часом напруженими і навіть жорсткими. Економічна потуга китайських меншин та їхня роль у політичному житті регіону спричиняли конфлікти.

Китайці спочатку мали вигоду від прибуття сюди європейців, які стимулювали розвиток сільського господарства, торгівлі та промисловості: тут вони знаходили можливості, яких їм бракувало вдома. Китайці збирали каучук, працювали на пристанях і в копальнях, перевозили товари човнами тощо. Вони принесли з собою корисні навички як моряки, шевці, ковалі та рибалки.

Китайська діаспора

Китай був джерелом еміграції до Південно-Східної Азії протягом аж 2000 років, але найбільші потоки спостерігалися в останні шість століть (рис. 11-5). У часи зовнішньо зорієнтованої династії Мін (1368—• 1644 рр.) та на початку династії Цін невеликі групи китайських еміґрантів, часом гнані голодом на батьківщині, сунули морем на південь. Протягом раннього колоніального періоду (1670—1870 рр.) зростаючі комерційні можливості Південно-Східної Азії створили стимули, які привабили сюди більшу кількість людей. Але найбільший потік характерний для пізнього колоніального періоду (1870—1940 рр.) — це понад 20 млн китайців, переважно з провінцій Фуцзянь і Ґуандун. У комуністичні часи міграція здійснювалася нелегально — в основному до Гонконґу, через який відкривався цілий світ.

Наприкінці свого правління колоніальні режими почали обмежувати китайську імміграцію, так зробив і незалежний Таїланд. Китайці стали впливовою верствою посередників і контролювали дедалі більші обсяги комерції, що не припало до вподоби як ко

лонізаторам, так і місцевому населенню. У часи Другої світової війни і подальшої деколонізації китайці зазнавали утисків у Південно-Східній Азії, особливо в Малайї під японським контролем, а в Індонезії у 1960-х роках, коли китайців розглядали виключно як комуністів.

Не враховуючи змішаних шлюбів, сьогодні Південно-Східна Азія може містити десь до ЗО млн китайців (понад половину сукупної чисельності світової китайської діаспори). Коли Китай запо- З чаткував нову економічну політику, діаспора багато інвестувала у СЕЗ і відкриті міста, відіграючи велику роль у стимулюванні економічного зростання на батьківщині.

Але успіх пов’язаний із ризиком. Невдоволення китайським «експансіонізмом» призвело до появи дискримінаційного законодавства у Малайзії. Коли у 1998 р. економіка Індонезії збанкрутувала, поліція пасивно спостерігала за кривавими погромами у китайських ділових районах. Багатші китайці втекли з країни, чим лише поглибили економічну кризу в Індонезії.

РИСУНОК 11-5

«Як і більшість великих міст Південно-Східної Азії, Бангкок містить обширний і процвітаючий китайський сектор. Не менше 14 % із 63,1 млн населення Таїланду має китайське походження; більшість китайців живуть у містах. Ця людність добре інтегрована у місцеву спільноту; змішані шлюби дуже поширені. «Чайнатаун» Бангкока є особливим районом, який не сплутаєш із жодним іншим. Тайські вивіски та вітрини поступилися місцем китайським; товари також специфічні: наприклад вироби із золота. Уся атмосфера — від вуличних базарів до книжкових крамниць — суто китайська. Ця галаслива й рухлива частина багатонаціонального Бангкока — яскравий приклад китайського комерційного успіху в Південно-Східній Азії».

і

‘Щу

Китайці також бралися за бізнес; незабаром вони не лише домінували у роздрібній торгівлі регіону, а й утримували значні позиції у банківництві, промисловості та мореплавстві. Тому китайці завжди були непропорційно важливішими порівняно зі своєю кількістю у Південно-Східній Азії. Європейці використовували їх для своїх проектів, але з часом виявляли в них серйозних конкурентів, тому навіть намагалися накласти обмеження на імміграцію китайців. Коли США встановили контроль над Філіппінами, вони також вирішили припинити приплив китайців на ці острови.

Коли європейські колоніальні держави поступилися місцем незалежним, китайські сектори населення становили від 50 % від сукупного у Малайзії (1963 р.) до майже 1 % у М’янмі. У Сінгапурі китайці сьогодні становлять 76 % населення з 4,1 млн; коли Сінгапур відокремився від Малайзії у 1965 р., китайський компонент в останній суттєво знизився (сьогодні це близько 25 %). В Індонезії відсоток китайців невисокий (не більше З %), але сукупне населення таке велике, що навіть цей малий відсоток означає понад 6 млн осіб. У 1998 р. ця крихітна меншина, як повідомлялося, контролювала 70 % економіки Індонезії. У Таїланді багато китайців одружилися з тайками, і китайська меншина (14 %) стала наріжним каменем тайського суспільства, домінуючою у торгівлі та комерції.

Загалом китайські спільноти Південно-Східної Азії тримаються осібно у своїх відокремлених громадах у містах і містечках. Вони зберігають свою культуру і мову з допомогою громадських клубів, шкіл і навіть резидентських передмість, що є ки

тайськими як не за законом, то за характером. Один час китайці були посередниками між європейцями і південноазійцями, коли місцеві люди вороже ставилися до білих людей. Однак після відходу європейців китайці стали головною мішенню антагонізму, шо підсилювався їхньою участю у лихварстві, банківництві й торговельних монополіях. Більше того, існує уявна чи реальна загроза політичного імперіалізму китайців уздовж північних флангів Південно-Східної Азії.

Отож Китай в Індокитаї репрезентує розмаїття проникнення. Монголоїдні риси, принесені зі Східної Азії на південь, змішалися з місцевою малайською породою, щоб започаткувати перехід від людності китайського типу на півночі Материкового регіону до малайського типу з темнішою шкірою на віддаленому індонезійському сході. Хоча індійські культурні впливи залишилися сильними, практично вся Південно-Східна Азія перейняла китайський стиль одягу, пластичного мистецтва, тип житла, човнів та інші культурні атрибути. Протягом минулого століття і особливо у його другій половині нова китайська імміграція принесла навички й енергію, що забезпечили багатьом місцевим народам відносне багатство та вплив.

Різноманітні та подрібнені природні ландшафти разом із різними культурними впливами зумовили складну політичну географію. Як було зазначено раніше, політична географія зосереджується на

просторовому вираженні політичної поведінки, і ми познайомилися з кількома її аспектами, коли досліджували наднаціоналізм Західної Європи, балканізацію Східної Європи, ірредентизм Пакистану щодо кашмірських мусульман і геополітику Східної Євразії. Багато політико-географів вивчали перебіг циклічного піднесення і спаду держав; їхні пояснення були різноманітними — від змін довкілля до біологічних чинників. Фрідріх Ратцель вивів концепцію держави як біологічного організму, життя якого — від народження через експансію і дозрівання до глибокої старості й розпаду — віддзеркалює усі ці зміни подібно до будь-4 якої живої істоти. Так звана органічна теорія Ратцеля стверджувала, що нації, будучи створені з людей, протягом тривалого періоду будуть жити й помирати, як і їхні громадяни.

Інші політико-географи визначали потужність тих сил, що об’єднували держави (доцентрові сили) чи роз’єднували їх (відцентрові сили), аби оцінити шанси держави витримати сепаратизм такого типу, який, скажімо, Канада і Шрі-Ланка переживають сьогодні. Навіть тепер, за сучасного рівня добробуту, смужка морської води між країнами і далі впливає на перебіг подій. Тайвань ніколи не став би тим, чим є сьогодні, без якихось 160 км (100 миль) водного простору, що відділяє його від материкового Китаю. Відокремлення Сінгапуру від Малайзії було спричинене передовсім тим, що він є островом; якби Сінгапур лежав на півострові Малакка, відцентрові сили не переважили б. Отож роль фізичної географії у політичних подіях залишається значною.

Нижче ми звернемо особливу увагу на кордони та форму території держав Південно-Східної Азії, оскільки політична географія цього світу демонструє майже всі їхні можливі варіанти.

Кордони

Кордони — це найбільш уразливі частини анатомії держави: так само як люди є «територіальними» щодо своїх індивідуальних рис, так і нації та

держави чутливі до своїх територій і кордонів. Приказка, що «добрі паркани роблять добрими сусідів», без сумніву, стосується держав, але, як ми знаємо, кордони між державами не завжди є «добрими парканами».

По суті, державні кордони — це угоди між дер- 5 жавами. Ці угоди спочатку виступають як домовленості, що містять визначення кордону у формі детального словесного опису. Далі картографи здійснюють делімітацію словесної форми угоди, наносячи кордон на великомасштабні офіційні карти. І ці карти держави використовують у своїй суспільній історії для спорудження парканів, стін або інших бар’єрів у процесі, званому демаркацією.

Ми можемо класифікувати кордони географічно. Деякі з них звивисті, пристосовані до річок або гірських вершин (фізико-географічні) або узгоджені зі змінами культурного ландшафту (антропогеографічні). Як показує світова політична карта, багато кордонів є просто прямими лініями, делімітованими без урахування фізичних чи культурних аспектів. Ці геометричні кордони можуть завдавати проблем, коли культурний ландшафт змінюється там, де вони існують.

Загалом кордони Південно-Східної Азії були визначені краще, ніж у деяких постколоніальних територіях світу, зокрема Африки, Аравійського півострова чи Туркестану. Колоніальні держави, які укладали початкові угоди, намагалися визначити кордони на відстані від густозаселених територій, наприклад через внутрішню частину Борнео. Втім певні кордони Південно-Східної Азії створюють проблеми; серед них — геометричний кордон між Іріан-Джаєю, частиною Нової Гвінеї, якою управляє Індонезія, і Папуа—Новою Гвінеєю, східною частиною острова.

Навіть на дрібномасштабних картах, використовуваних у цій книзі, ми можемо поділити кордони Південно-Східної Азії на категорії. Порівняння рисунків 11-2 і 11-3 виявляє, що кордон між Таїландом і М’янмою переважно антропогео-графічний, особливо там, де на карті з’являється назва карен — етнічної меншини М’янми.

«Я стояв на лаоському боці величної ріки Меконґ, яка під час сухого сезону зовсім не виглядала величною. На протилежному боці — Таїланд, і туди досить легко перейти майже вбрід у цю пору року. Але, як сказали мені місцеві, у вологий сезон усе цілком інакше. Тоді ріка накриває скелі та береги, які ви тут бачите, і перехід стає важким і навіть небезпечним. Будинки, до яких пришвартовані каное, знаходяться на плаву і підіймаються та опускаються за сезонами. Фізикогео-графополітичний кордон між Таїландом і Лаосом лежить прямо посередині цієї долини».

ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ 629

ПІЗНІШИЙ

‘Х, Кайхуа

kW

А Й

.V

ч/

кгЧіу’

ХВДаокаи

жч

І *4

ДХазянґ *

J

S

Наньнін

\ У

\ *\ч

V у

\8ї

иу

в

СІНА

Ланґшонг\

м X

хЗмой

іf

ЛАОС»

XX

л\ / X

Хайфон

0 50 100 кг

V

\ хНамдінь

зат. Бакбо (Тонкінська)

0 40 миль

А \