Еквадор

Якщо подивитися на карту, то Еквадор — найменша з трьох республік Андського Заходу — видається лише окраїною Перу. Але це помилкове враження, оскільки ця країна володіє повним набором регіональних контрастів (рис. 6-11). Вона має прибережний пояс; андську зону, яка хоч і є вузькою (лише 250 км), проте гори тут не нижчі, ніж в інших місцях; а також Орієнте — східний суб-регіон, так само мало населений і економічно відсталий, як і однойменний регіон Перу. Подібно до Перу половина населення Еквадору зосереджена в андських міжгірських долинах і улоговинах, а найбільш продуктивним регіоном є прибережна смуга. На цьому, однак, подібності між двома країнами закінчуються.

Прибережна тихоокеанська зона Еквадору захоплює пояс гір, які де-не-де розриваються низинними районами, найважливіший з яких лежить на півдні між пагорбами та вершинами Анд і по якому течуть ріка Гуаяс та її притоки. Ґуаякіль — найбільше місто країни, її головний порт і головний торговельний центр (але не столиця) — розташований у центрі цього субрегіону. Прибережна зона Еквадору — це родючі тропічні долини, на які не випадає надто багато дощів. Винятком є час періодичного приходу Ель-Ніньо, що зароджується якраз із цього боку Тихого океану і призводить до тимчасової зміни режиму вологості. Продукція, що виробляється у цьому західному субрегіоні, також відрізняється від продукції Перу. Головною галуззю є промислове виробництво морепродуктів. Але на відміну від Перу, де риба головним чином переробляється на добрива і корм для худоби, Еквадор виловлює таку величезну кількість креветок, що країна стала другим на земній кулі їх виробником. Якщо говорити про сільське господарство, найбільш важливими товарними культурами в низинній частині є банани, цукрова тростина, рис і какао. У місцях, де грунти менш родючі, землі переважно використовуються для розведення худоби, в той час як надзвичайно прибуткове вирощування кави зосереджується на схилах пагорбів та в андських зонах темплада.

Субрегіон еквадорського узбережжя набагато менш європеїзований, ніж обернені до Тихого океану низини Перу, оскільки компонент білого населення країни становить лише 10 % від 13,1 млн її жителів. Значний відсоток білих працює на адміністративних посадах і володіє гасієндами у центральній андській зоні. В цій зоні живе також більшість із 25 % індіанського населення країни, тому не дивно, що земельна реформа залишається тут гострою проблемою. Метиси, у багатьох з яких індіанські корені є дуже глибокими, становлять 55 % населення, решта 10 % — це темношкірі та мулати. Протилежні інтереси прибережних рівнин, де домінує Гуаякіль, та андсько-го високогірного субрегіону з центром у СТОЛИЦІ Кіто завжди були причиною значних регіональних розбіжностей. Розрив між двома регіонами особливо поглибився після того як провінція Гуаяс, в якій розташоване місто Ґуаякіль, відверто заявила, що податки, які надсилаються до Кіто найбагат-шими районами країни, розтринькуються урядовими бюрократами. Законодавчі збори провінції пішли настільки далеко, що організували референдум щодо автономії, на якому місцеві жителі однозначно висловилися за неї. Цей референдум став іше одним свідченням деволюційних процесів, що призводять до ослаблення національних держав в усьому світі.

У джунглях субрегіону Орієнте виробництво нафтопродуктів досягло достатньо високого рівня за останню чверть століття, і нафта вийшла на перше місце в переліку експортних товарів країни. У 1972 р. був відкритий трансандський нафтопровід, який з’єднав багаті нафтою внутрішні райони з портом Есмеральдас. Однак результатом недосконалого менеджменту стало постійне забруднення довкілля через виливи нафти та скиди токсичних відходів уздовж 480-кілометрового нафтопроводу, що обернулося справжньою бідою для країни. Незважаючи на всі зусилля з усунення забруднення, воно залишається найбільшою екологічною катастрофою на континенті, наслідки якої ще довго відчуватимуться.

Стимулювання економічного розвитку внутрішніх районів країни залишається головним пріоритетом уряду Еквадору. Ця політика отримала свій подальший розвиток у 1998 р. після розв’язання довготривалої суперечки з Перу щодо південно-східного кордону Еквадору. Принаймні у трьох випадках після 1980 р. конфронтація між двома державами переростала у збройні конфлікти, ескалація яких могла вилитися у повномасш-табну війну. Хоча Еквадор і не домігся спірної території, перуанці пішли на поступки, які сприяли розвиткові прикордонної торгівлі та економічній інтеграції двох держав. Найбільш важливою з них було надання Еквадору навігаційних прав на Амазонці та її північних перуанських притоках, а також спеціального доступу для будівництва двох торговельних портів у зоні цієї річкової мережі.

Проте, незважаючи на ці та інші можливості, економічний розвиток майже в усіх галузях Еквадору призупинився, оскільки країна поринула у вир соціального руху тубільного населення, шо охопив обширні території та загрожує дестабілізувати весь Андський Захід. Від кінця 1990-х років цей рух породив декілька повстань, причиною яких було постійне невиконання урядових обіцянок щодо поліпшення становища індіанців. До того ж тубільне населення дедалі частіше переселяється до міст і на власні очі бачить, що його другорядність і неосвіченість є перешкодою на шляху до кваліфікованого ринку праці. Рух протесту очолюється Конфедерацією тубільних національностей Еквадору (CONAIE), яка має широку підтримку індіанського населення країни. Ця організація ставить вимогу проголошення багатонаціональної держави, в якій індіанці були б повноправними громадянами і отримали більший доступ як до землі, так і до політики. Вона також вимагає покласти край нехтуванню урядом проблем освіти й інфраструктури в індіанських громадах.