Економічна географія

Індія натрапила на проблеми у своїх зусиллях досягти політичної стабільності та національної згоди, і ці проблеми сильно обтяжені труднощами економічного розвитку. Великі фабрики та європейське механізоване устаткування вимели добру частину місцевої промислової бази. Індійські торговельні шляхи були перехоплені. Європейські досягнення в охороні здоров’я і медицині зумовили зростання населення без розв’язання багатьох

суміжних проблем. Поліпшилися наземні комунікації, стали ефективнішими системи розподілу продовольства, але й надалі трапляються його нестачі на місцевому і регіональному рівнях, оскільки посухи часто спричиняють утрату врожаю. Сьогодні близько половини населення Індії проживає у жахливих злиднях, і перспективи подолання такого становища в найближчому майбутньому ніяк не обнадійливі. Поки що навіть із помірним річним ВНП на особу 440 дол. США населення Індії створило велике національне господарство — шосте за величиною у світі.

Сільське господарство

Нерозвиненість Індії загалом очевидніша на прикладі її сільського господарства. Переважає традиційна сільськогосподарська система, і врожайність на один акр і на одного робітника залишається низькою практично для кожної культури. До того ж транспортна неефективність традиційної фермерської системи стримує перевезення сільськогосподарських товарів. У 2001 р. менше половини із 600 000 сіл Індії були доступними для

«Відвідайте індійську «глибинку», і ви побачите реалії сільського господарства цієї країни. Переважає людська праця та праця тварин; техніка фермерства та обладнання архаїчні. У цьому селі я спостерігав за жінками, які накладали тонкі палички цукрової тростини у допотопний прес, який повільно обертався парою волів під керівництвом хлопця. У цьому сімейному бізнесі дідусь відповідальний за варіння цукрового сиропу у великій сковороді над вогнем (зверху справа). Дегідрований цукор тоді формується у великі круги для продажу на місцевому ринку. Коли я спостерігав за цим процесом, я краще зрозумів, чому Індія стоїть серед світових лідерів за площами, зайнятими під цукровою тростиною, і серед тих, що пасуть задніх, — за врожаями».

автотранспорту, і сьогодні візки, запряжені тваринами, все ще переважають автомобілі по всій країні.

По мірі зростання сукупного населення площа культивованої землі на одну особу знижується. На сьогодні ця фізіологічна густота становить 1615 на кв. милю (625 на кв. км). Це навіть не наближається до показника сусіднього Банґладешу, де він виший більш ніж удвоє (3623 і 1399 відповідно). Але сільське господарство Індії настільки неефективне, що навіть це порівняння є оманливим. Дві третини зайнятого населення Індії прямо залежать від землі як засобу для існування; при цьому більшість фермерів не в змозі поліпшити свої ґрунти, устаткування чи збільшити врожаї. Ті місцевості, де сільське господарство якось модернізоване (як у пенджабській пшеничній зоні), залишаються острівцями у морі аграрної стагнації.

Ця стагнація зберігається у багатьох вимірах, оскільки після здобуття незалежності Індія не змогла впровадити таку необхідну їй земельну реформу. Приблизно четвертою частиною всієї культивованої землі все ще володіють менш ніж 5 % фермерських родин країни. В той же час близько половини усіх сільських сімей володіють або лише одним акром землі, або не мають її взагалі. Незалежна Індія успадкувала цю нерівність від британського колоніального періоду, і окремі штати федерації повинні співпрацювати у будь-якій національній програмі земельної реформи. Але, як завжди, великі землевласники мають значний політичний вплив, тому такі програми ніколи не доходять донизу.

Поділ більшої частини придатної землі Індії згідно з місцевими правилами успадкування не передбачає спільного господарства, механізації, спільного зрошування та інших можливостей для розвитку. Не дивно, що зусилля щодо консолідації землі мали незначний успіх, окрім штатів Пенджаб, Хар’яна і частини Уттар-Прадешу, де модернізація пішла далеко вперед. Офіційна політика розвитку сільського господарства також зробила свій внесок до його застою або ж нерівномірного прогресу. Незрозумілі пріоритети, погана координація, неадекватне поширення інформації та інші помилки відображаються на невтішних обсягах виробництва країни.

Доцільно порівняти рисунок 9-13, шо демонструє агрикультурні зони і системи водопостачання в Індії, з рисунком 1-7, який показує середньорічні кількості опадів. На переважно сухому північному заході, зокрема у Пенджабі та сусідніх районах Верхнього Гангу, пшениця є провідною зерновою культурою. Тут Індія отримала помітні успіхи з допомогою впровадження високоурожай-них сортів насіння під стягом «зеленої революції».

ІНДІЯ: ПОНАД 50 РОКІВ ФЕДЕРАЦІЇ 533

УЛНІЯ КСЖТРОІУР^

ПШЕНИІ

Цангпо (Брахмапутра;

пустеля Тар

ПРОСО

ПШЕНИЦЯ

АРАХІС

тропік

^БАВОВНИК

БАВОВНИК

Бенгальська

ПРОСО

ПРОСО

ІНДІЯ: ЗОНИ КУЛЬТИВАЦІЇ

ДОМІНУЮЧІ КУЛЬТУРИ

| Рис

Просо

Ц Пшениця

о

Плантації

Бавовник

Горох

~] Арахіс

Змінна

культивація

1 І Кукурудза

ЕПЗ

Кокосовий

горіх

ГОЛОВНІ ВИДИ ЗРОШУВАННЯ

• Колодязі 111 Канали Водойми

Кордони, на які претендує Китай

100 200 300 400 500 600 700 км

РИСУНОК 9-13

Ці «чудодійні» сорти потребують розширення культивованих площ, будівництва нових іригаційних систем та інтенсивнішого використання добрив (останнє благо сумнівне, бо добрива загалом дорогі, а «чудодійні» сорти залежні від них більше, ніж звичайні).

У напрямі вологого сходу і особливо у просочених мусонами місцевостях (рис. 9-13) домінуючою культурою стає рис. Понад чверть сільськогосподарських угідь Індії відведено під його виро

щування, головно у штатах Ассам, Західна Бенгалія, Біхар, Орісса, східній частині Уттар-Прадешу, а також уздовж прибережної смуги, яка виходить до Аравійського моря. Ці райони отримують понад 1000 см (40 дюймів) опадів щороку, а зрошування забезпечує, де необхідно, додаткову вологу.

Індія засіває рисом більше землі, ніж будь-яка інша країна, але врожаї на один гектар залишаються одними з найнижчих у світі, хіба що крім

ПІВДЕННА АЗІЯ

Щорічний прихід вологого мусону змінює сільську місцевість Індії. До кінця травня посіви лежать сухі та бурі, пилюка висить у повітрі; здається, що нічого вже не оживить землю. Тоді починаються дощі, і пилюка перетворюється на болото. Незабаром перші паростки зелені з’являються на ґрунті, а до закінчення мусону геть усе зеленіє. Фото зліва, зроблене перед приходом вологого мусону у штаті Ґоа, показує посіви перед початком дощів; три місяці потому місцевість уже виглядає так, як на фото справа.

«чудодійних» сортів. Утім розрив між попитом і пропозицією інколи звужується, і в кінці 1980-х років Індія змогла експортувати певний обсяг рису до Африки в рамках світової допомоги біженцям.

Однак ситуація залишається небезпечною. Як видно з карти населення (рис. 1-9), існує значний ступінь географічної коваріації між зонами в Індії, де вирощують рис, та її найзаселенішими районами. Індії достатньо лише одного неурожайного року, аби спалахнула жахлива продовольча криза.

Рисунок 9-13 дещо спрощує сільськогосподарську мозаїку Індії, показуючи головну культуру в агрикультурних зонах країни без додаткових деталей. Наприклад, очевидно, що пшениця не росте у гірському Кашмірі, але там, де вирощують зернові, пшениця є найпоширенішою. Знову ж таки рис переважає у місцевостях, позначених зеленим кольором, але це не виключає інших культур.

Виживання залишається долею десятків мільйонів індійських селян, які не можуть купити добрива, культивувати нові, більш урожайні сорти рису або пшениці та загалом вирватися з лещат бідності. Майже 175 млн землеробів навіть не мають власної ділянки землі, тому повинні жити як орендарі, завжди не впевнені у завтрашньому дні. Це страшна реальність, хоча існують оптимістичні передбачення покращання харчування в Індії. Урожаї рису і пшениці після «зеленої революції» справді зростають трохи вищими темпами порівняно з темпами приросту населення. Та продовольча безпека поки залишається ілюзією: Індія і надалі опиняється перед ризиком, пов’язаним із розширенням потреб свого зростаючого населення.

Індустріалізація

Незважаючи на проблеми, з якими мають справу фермери, сільське господарство стане основою для розвитку в Індії. У ньому зайнято приблизно дві третини працівників, воно генерує більшу частину податкових надходжень уряду, воно становить багато статей експорту (передусім бавовняний трикотаж, чай, фрукти й овочі, джутові товари та вироби зі шкіри) та заробляє кошти, які країна може витрачати в інших секторах економіки. Додамо до цього життєво необхідну потребу вирощувати дедалі більше продовольчих культур, і ми зрозуміємо сенс великих інвестицій Індії у сільське господарство.

У 1947 р. країна успадкувала лише основи промислової системи. Після понад столітнього британського контролю над економікою лише 2 % індійських робітників були зайняті у промисловості, а переробна промисловість разом із видобувною виробляли лише 6 % національного доходу. Текстильна та харчова промисловість були головними галузями. Хоча перший металургійний завод Індії відкрився у 1911 р., а перший прокатний стан почав працювати у 1921 р., головні стимули для розвитку важкої промисловості постали аж після Другої світової війни. Промисловість концентрувалася у найбільших містах: Калькутта була лідером, Бомбей ішов слідом, а Мадрас посідав третє місце.

Географія сучасного промислового виробництва все ше відображає ці започаткування; індустріалізація в Індії відбувалася повільно навіть після

проголошення незалежності (рис. 9-14). Колката сьогодні є центром Східного промислового регіону Індії, (штати Біхар і Західна Бенгалія), де переважає виробництво джуту, а також функціонують бавовняна, хімічна промисловість і машинобудування. В районі Чота-Нагпур розвиваються вуглевидобування, залізоробне і сталеплавильне виробництво.

На протилежному боці субконтиненту, у Західному індустріальному регіоні, домінують дві промислові території: одна з центром у Мумбаї, а інша — в Ахмадабаді. Цей регіон, розташований у штатах Махараштра і Ґуджарат, спеціалізується на бавовні та хімії з певного часткою машинобудування і харчової промисловості. Текстильна бавовняна галузь віддавна була індустріальною опорою Індії, і це була одна з небагатьох галузей, з якої користала Індія від економічного панування британців у XIX ст. З місцевою бавовняною сировиною, надлишковою та недорогою робочою силою, з енергією, яку постачають гідроелектростанції Західних Ґат, галузь процвітає; сьогодні Індія за обсягами експорту текстилю перегнала саму Велику Британію.

Як ми зазначатимемо у наступному параграфі, Мумбаї та штат Махараштра стали першим сучасним глобально пов’язаним, експортно зорієнтованим, підтримуваним сферою послуг економічним регіоном Індії. Його ранній старт, нагромадження капіталу, добре навчена робоча сила і вигідне розташування разом спричинилися до цього розвитку. Мумбаї та його околиці ще не можуть змагатися з комплексами Тихоокеанської окраїни такого самого розміру, але вони є авангардом модернізації Індії.

Південний індустріальний регіон складається в основному з низки коридорів, що пов’язують міста з його центром — Ченнаї. Регіон спеціалізується на текстильному виробництві та легкому машинобудуванні. Сьогодні всі індустріальні регіони Індії збільшують обсяги виробництва готового одягу. Він став другою статтею експорту Індії за вартістю; виробництво коштовного каміння і ювелірної продукції посідає перше місце.

Важливі підприємства розташовані у Бангалорі та його околицях — цій «Силіконовій Долині» Індії. Тут працюють декілька сотень компаній

програмного забезпечення, третина з яких іноземні, такі як IBM, «Texas Instruments» і «Motorola». їх приваблює низька вартість індійських інженерів програмного забезпечення, які вдоволь-няються лише п’ятою частиною зарплатні своїх іноземних колег. Еміграція спеціалістів із технічною освітою є державною проблемою, але заміщувати їх поки ще є ким. У цілому Бангалор слугує немовби доказом потенціалу Індії перед лицем сучасного світу.

Незважаючи на певні диспропорції та неефективність, ресурсова база Індії добре забезпечена. Обмежені поклади вугілля високої якості експлуатуються у місцевості Чота-Нагпур. У поєднанні з потужними вугільними басейнами нижчої категорії в інших районах сукупні обсяги випуску країни достатньо великі, щоб займати місце у десятці світових лідерів. Нафтові родовища в Індії розвідані мало (деякі обсяги нафти надходять з Ассаму, Гуджарату, Пенджабу і офшорної зони Мумбаї), і країна змушена витрачати чималі кошти на імпорт палива. Значні інвестиції вкладено у гідроелектричні споруди, зокрема багатоцільові греблі, що виробляють електрику, стимулюють іригацію і контролюють розливи рік. Поклади залізної руди, що є у штатах Біхар і Карнатака, можна віднести до найбільших у світі. Місто Джамшедпур, розташоване на захід від Колкати, стало центром сталеплавильного виробництва і металообробки. І все ж Індія і далі експортує залізну руду до багатих індустріальних країн, переважно до Японії. Бідним країнам із нестачею капіталу важко поламати вкорінену практику.