ЗЕМЛЯ І ЗЕМЛЕРОБСТВО

У своїй грунтовній книзі «Географія Африканської Субсахари» видавець Семюел Аріїтей-Атто та його колеги зосереджують увагу на землеволодінні —

вирішальній проблемі Африки, оскільки більшість африканців є землеробами. Землеволодіння сто- 8 сується способів, із допомогою яких люди привласнюють, займають і використовують землю. Африканські традиції землеволодіння відмінні від тих, які маємо в Європі чи Америці. У переважній частині Африканської Субсахари зазвичай общини, а не окремі особи, є власниками землі. Орендарі мають тимчасові права на землю без дозволу продавати її. Землею можуть володіти великі (з кількох поколінь) сім’ї, сільські общини або навіть традиційні вожді — хазяї землі, дорученої їм людьми. їхні піддані можуть жити на ній, обробляти її, але при цьому повинні дотримуватися правил, висунутих власником.

Коли європейські колонізатори перебрали контроль над більшою частиною Африканської Субсахари, їхній порядок володіння землею кардинально розходився із заведеним в Африці. Африканці вірили, що земля належить їхнім предкам, їм самим, а також тим, хто ще не народився; європейці ж бачили перед собою лише простір, на який ніхто відкрито не претендував, і знаходили виправдання своїм претензіям на нього. Те, що згодом було названо відчуженням землі, тобто її 9 експропріацію європейцями, змінило тип землеволодіння в Африці. До того часу, коли європейці пішли геть, приватне землеволодіння було настільки поширеним, що не могло бути анульованим. Держави постколоніальної Африки намагалися розпорядитися таким спадком через націоналізацію всієї землі, повертаючись теоретично до

Підсічне землеробство у зоні тропічних лісів Африки все ще залишається основним джерелом доходу для мільйонів людей. Тут, у північно-східному куті Демократичної Республіки Конґо ліси були повалені, земля розчищена, а поміж пнями і стовбурами, що гниють, селяни садять маніок, ямс і банани. Цей ґрунт живитиме їх протягом кількох років, але потім урожаї зменшаться, і люди покинуть цю землю, щоб розчистити іншу ділянку. Традиційним землеробством в Африці займаються жінки; ці три жінки проривають рослини на полі, а двоє малих хлопців спостерігають за ними.

«Зелена революція» і Африка

«Зелена революція» — виведення продуктивніших, з вищою урожайністю сортів зерна — звузила розрив між кількістю населення світу і виробництвом продовольства. Там, де люди споживають головно рис і пшеницю як основні продукти харчування, «зелена революція» відвернула примару голоду. Проте в Африканській Субсахарі її вплив був меншим. Частково це пояснюється високими темпами зростання тутешнього населення (значно вищим, ніж в Індії чи Китаї). Інша причина в тому, що рис і пшеницю споживає лише невелика частина населення цього географічного світу. Кукурудзою, сорго, просом та іншими злаками харчується набагато більше людей. У вологих районах більшість калорій постачають коренеплоди, такі як ямс і маніок, а також один із різновидів банана. Ці культури не були пріоритетними в дослідженнях, що сприяли «зеленій революції».

Останнім часом з’явилося кілька променів надії. Коли голодні роки настали в кількох частинах Африки водночас і люди страждали від недоїдання в таких далеких одна від одної країнах, як Мозамбік і Малі, науковці працювали у двох напрямках: по-перше, розробити сорти кукурудзи, які б були значно стійкішими до хвороб африканських культур, і по-друге — підвищити продуктивність таких сортів. Але їхні зусилля натрапили на певні перешкоди. Річ у тім, що один акр (0,4 га) африканської землі в середньому дає ли

ше півтонни кукурудзи, тоді як середній світовий показник становить 1,3 т. Згодом було виведено стійкий до вірусів сорт кукурудзи, який до того ж дає більші врожаї, і його було впроваджено в усій Африканській Субсахарі. В Нігерії, де він був поширений першим, значною мірою зросла врожайність, що викликало майже подвоєння сільськогосподарського виробництва в цій країні від 1980 р. Завдяки новим сортам зросли також урожаї коренеплодів.

Але Африці потрібно щось більше, аби повністю ліквідувати нестачу харчів. «Зелена революція» тут не є панацеєю: найбідніші фермери, яким найбільше потрібна допомога, неспроможні купити краще насіння, а також необхідні пестициди. Згідно з підрахунками, річне виробництво продовольства в Африці зменшилося на 1 %, тоді як населення збільшилося на 3 %. Причин тут чимало: відсутність капіталів, неефективні методи ведення сільського господарства, недостатня кількість техніки, виснаження землі, нищівні посухи тощо. Гадається, що й нескінченне число громадянських конфліктів (Уґанда, Демократична Республіка Конто, Ліберія, Ангола, Руанда) також призвело до зменшення обсягів харчування. «Зелена революція» може звузити розрив між виробництвом і попитом, але битва за достатню кількість харчових продуктів в Африці ще не скоро буде виграна.

попередньої ролі традиційних вождів. Але така політика спрацювала не дуже добре. Для сільських районів уряд у столиці є далекою владою і часто, на їхній погляд, не співчуває становищу селян. Уряди, як правило, встановлюють низькі ціни на міських ринках, задобрюючи своїх прибічників і розорюючи фермерів. Великі землеволодіння, які колись належали європейцям, тепер зазвичай займають урядові чиновники та інші впливові верстви. Отож володіння землею є для Африки величезною соціальною проблемою.

Швидке зростання населення ускладнює цю проблему. Традиційні системи землеволодіння найкраще діють тоді, коли населення є достатньо стабільним. Землю потрібно залишати під паром, щоб вона відновлювалася після обробітку, а пасовища звільняти від худоби, щоб відновлювалася трава. Демографічний вибух, якого зазнала Африка в середині XX ст., зруйнував цю рівновагу. Земля не встигає відпочити, а пасовища надмірно виснажуються худобою. Як наслідок — значне падіння врожайності.

Такою є ситуація на більшій території Африканської Субсахари, де понад 70 % людності живуть за рахунок землі. Цей відсоток, повільно знижуючись, усе ж залишається найвищим для периферії будь-якого географічного світу. Дехто

вважає, що Африка є скарбницею величезних підземних багатств, але дійсно ключем до її економіки є землеробство. І не просто землеробство як засіб для існування: експорт сільськогосподарської продукції приносить прибутки в іноземній валюті, необхідні для купівлі важливих імпортних товарів. Європейські колонізатори знаходили сприятливе довкілля і розбивали плантації, щоб вирощувати какао, каву, чай та інші культури для ринків світової серцевини. Іригаційні системи сприяли вирощуванню на експорт бавовника, земляного горіха, кунжутового насіння тощо. Сьогодні національні уряди та деякі приватні власники продовжують цю справу.

Проте переважна кількість африканських селян обробляє землю для власного виживання, вирощуючи зернові культури (кукурудзу, просо, сорго) у посушливіших районах, а коренеплоди (ямс, маніок, солодку картоплю) там, де вологи достатньо. У віддалених районах Демократичної Республіки Конго та прилеглих частинах Екваторіальної Африки все ще проводять підсічне культивування землі, але ця практика занепадає зі зменшенням площ лісів. Інші африканці є пастухами, які женуть свою велику рогату худобу та кіз у пошуках води й пасовищ, інколи вступаючи у сутички з фермерами, чиї землі вони захоплюють.

Та хоч би чим займалися африканські селяни, усі вони відчувають на собі наслідки зростання населення і повинні долати скрутні обставини обмеженого простору та зруйнованої екології. За допомогою ущільнення культур, тобто висаджування декількох видів на одному розчищеному полі, землероби, що практикують сівозміну, збільшують тривалість використання своїх земельних ділянок. У комбінованому землеробстві (як правило, поблизу торговельних центрів) фермери поєднують використання відходів як добрив при вирощуванні овочів, фруктів та коренеплодів із розведенням курей для споживання у містах. Інші фермери застосовують диверсифікацію, поєднуючи землеробство з нефермерською діяльністю.

Але попри всі ці пристосування виробництво сільськогосподарської продукції в Африці зменшується з багатьох причин, до яких належать також погане управління і корумпованість урядів. Коли Нігерія стала незалежною в 1960 р., її уряд почав здійснювати дорогу індустріалізацію, а

сільському господарству не приділялося належної уваги. В тому році Нігерія була найбільшим світовим виробником і провідним експортером пальмової олії. Сьогодні ж Нігерія довозить пальмову олію, щоб задовольнити внутрішній попит. Невідповідна сільська інфраструктура є ще однією проблемою. Дороги від сільських районів до торговельних центрів у поганому стані; вони непрохідні в період тропічних дощів або ж потріскані у посуху. Неефективні зв’язки між виробниками і споживачами призводять до економічних збитків. Складські приміщення в селах, як правило, не відповідають вимогам, тому незліченні обсяги зерна, коренеплодів і овочів втрачаються через гниття, шкідників та крадіжки. Електропостачання в сільських районах теж вимагає покращання: без електричної енергії насоси не можуть подавати воду, а переробка продукції не може бути механізована. Фермери не мають достатнього доступу до кредитів: банки радше дадуть позику міським жителям, аніж селянам. Особливо це стосується

«Того дня я прокинувся вдосвіта, сподіваючись бути першим відвідувачем руїн Великого Зімбабве — місцини, яку я хотів побачити, відколи дізнався про неї з курсу історичної географії. Я вибрався нагору і побачив, як над величезним овальним «храмом» встає сонце. Потім вивчав лабіринти так званих фортифікаційних укріплень на вершині гори. Після цього майже півтори години я був один-однісінький у внутрішніх стінах храму. Які події споглядало це місце? Можливо, воно було заселене задовго до першого закладеного тут каменю близько 750 р. по Р. Хр., і від XI до XV ст. воно могло бути церемоніально-релігійним центром величезної імперії, жителі якої виплавляли золото й мідь і вивозили їх через порти Індійського океану, обмінюючи на товари з Південної Азії та навіть Китаю. У будівництві не було використано жодного розчину: ці стіни зведено з каменів, щільно припасованих один до одного, а мури здіймаються на висоту близько 10 м (ЗО футів). Які ще таємниці приховує Великий Зімбабве — де його плани, знаряддя, каменярі? Залишки складної системи водопостачання навіюють думку про практичне призначення цього центру, проте оздоблена конічна вежа і прилегла платформа натякають на його релігійну роль. Та хоч би як там було, історія великою мірою тяжіє над цією африканською місциною».

жінок, які, згідно з останніми даними, виробляють 75 % харчів у Субсахарі.

Уздовж річок і на берегах Великих озер населення вдається до рибальства, проте риболовна промисловість розвинута недостатньо і її частка в сукупному обсязі продовольства дуже скромна. Протягом постколоніального періоду людність Африканської Субсахари більш ніж подвоїлася, а виробництво продовольства зменшилося. Експорт сільськогосподарської продукції також скоротився, але імпорт продуктів харчування зріс надзвичайно швидко. Ситуація стає особливо очевидною в показниках виробництва на одну особу: в 1999 р. воно було на 10 % нижчим, ніж у 1989 р. Навіть поступ у біотехнології, який скоротив розрив між виробництвом продовольства і попитом на нього, здебільшого оминув Африку (див. вставку «Зелена революція» і Африка»),