ЗМІНИ У ПОЛІТИЧНІЙ ГЕОГРАФІЇ

На політичних картах деколи розрізняють «європейську» (на захід від Уралу) і «азійську» (на схід від нього) Росію. Для такого поділу не існує жодного географічного підгрунтя. 1 справді, на

рисунку 3-6 видно, що більшість населення Росії зосереджена на одній п’ятій території на заході країни. Проте, згідно з картою етнічних груп (рис. 3-4) росіяни, які становлять 83 % населення, переважають як на східних обширах країни, так і в західному серцевинному ареалі. Далекосхідні російські міста Комсомольськ і Хабаровськ не менш «європейські», ніж Ростов чи Нижній Новгород, адже російський географічний світ простягається від Санкт-Петербурга до Владивостока і від Мурманська до Закавказзя.

Разом із тим у Росії тісно переплелися різні нації та етноси, і, незважаючи на 75 років комуністичного режиму і посиленої русифікації, багато неросійських культур існують донині. Вище вже йшлося про те, що з метою розв’язання проблеми етнокультурного розмаїття СРСР було створено нову політико-географічну структуру, до якої входили внутрішньореспубліканські малі політичні одиниці, що мали задовольнити етнічні запити і вимоги. Для прикладу, у Грузії, одній із республік Закавказзя, було виділено дві так звані автономні радянські соціалістичні республіки (АРСР) і одну автономну область.

Найскладніша ситуація спостерігалася в самій Росії. Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка політико-адміністративно була поділена на шість країв, 49 областей, 16 АРСР, п’ять автономних областей і 10 автономних округів. Краї та області виділялись як окремі адміністративні одиниці головно для державного економічного планування, ведення перепису населення і т. д. Що ж до автономних республік і областей, то вони створювалися для виокремлення близько 40 значних національних меншин на території Росії. Одним із таких регіонів була Єврейська автономна область на Далекому Сході — майже цілком ізольований закуток країни зі складними топографічними умовами, в якому завжди проживало не більше ЗО тис. осіб.

Ця громіздка політико-географічна система почала хитатися ще до падіння Радянського Союзу. Хоча автономні області мали вищий статус, ніж автономні округи, поступово більшу роль у державних справах почали відігравати народи і керівники декотрих автономних округів, а не автономних областей. Але тоді, коли криза Радянського Союзу почала наближатися зростаючими темпами, ці проблеми відійшли на задній план. Наприкінці 1991 р. постала Росія як незалежна країна з офіційною назвою Російська Федерація, підтвердивши тим, що вона перейняла багаторівневу й розмаїту політичну географію.

Російська Федерація успадкувала складну адміністративну структуру Союзу, і за один день змінити її було неможливо. Та все ж треба було щось робити, оскільки ряд республік та інших адміністративних одиниць усередині Росії виступали за незалежність або більшу автономність.

У 1992 р. більшість із 90 автономних республік, областей, округів і країв (всі вони складають ієрархію адміністративних одиниць) у складі Росії підписали договір, згідно з яким відтепер вони разом утворювали нову федеративну систему. Спершу дехто відмовився підписувати документ, серед них Татарстан, завойований чотири століття тому Іваном Грозним, і одна республіка Передкавказзя, тоді відома як Чечено-Інгушетія, де мусульмани розпочали війну за незалежність. На карті видно, що Чечено-Інгушетія розкололася на дві окремі республіки, які відповідно називалися Чечня (Ічкерія) та Інґушетія (рис. 3-7). Пізніше противником підписання договору залишилася лише Чечня, що спричинило тривалий і жорстокий збройний конфлікт, який почався із введення російських військ. Для народу та інфраструктури Чечні він мав катастрофічні наслідки, як і для політичних лідерів Росії.

Федеративний устрій Росії

Російська Федерація, яка все ще перебуває на стадії розвитку, має такий самий складний територіальний устрій, як і РРФСР доби комунізму. На початку XXI ст. до Федерації входило 89 адміністративних одиниць: два автономні федеративні міста, 21 республіка, 11 автономних округів, 49 областей, шість країв. Федеративні міста — це Москва і Санкт-Петербург. 21 республіку було виділено для позначення території проживання значних етнічних меншин, і вони утворюють кілька блоків (рис. 3-7).

Порівняно з іншими адміністративними одиницями статус республіки Російської Федерації теоретично займає майже найвищу сходинку в загальній ієрархії, та все ж деякі з них проблемніші від інших. Один із блоків таких республік лежить у серцевинному ареалі Росії, а решта розкидані по периферії: Кавказ, Далека Північ, південь Центральної Азії, схід Сибіру. Впродовж останніх років найбільше уваги приділялося Чечні, де Москві ніяк не вдавалося політично залагодити ситуацію; Татарстану — республіці серцевинного ареалу, де зростали національний рух та ісламське відрод-

226 розділ з

РОСІЯ.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОДІЛ

І Адміністративні одиниці Росії

□ Автономні області в межах адміністративних одиниць

~] Проголошені, але невизнані республіки

Периферії у перехідному стані

Кожна внутрішня республіка зафарбована іншим кольором Столицю Росії підкреслено

0 200 400 600 800 км



У

АДМІНІСТРАТИВНІ ОДИНИЦІ РОСИ

1 Астраханська обл.

2 Бєлґородська обл.

3 Брянська обл.

4 Владімірська обл.

5 Волгоградська обл.

6 Воронезька обл.

7 Івановська обл.

8 Калузька обл.

9 Кемеровська обл.

10 Кіровська обл.

11 Костромська обл.

12 Краснодарський край 29 Тверська обл.

13 Курґанська обл.

14 Курська обл.

15 Ліпецькаобл.

16 Московська обл.

17 Новосибірська обл.

Авт. округ-Автономний округ АО-Автономна область

18 Омська обл.

19 Оренбурзька обл.

20 Орловська обл.

21 Пензенська обл.

22 Псковська обл.

23 Рязанська обл.

24 Самарська обл.

25 Саратовська обл.

26 Смоленська обл.

27 Ставропольський край

28 Тамбовська обл.

30 Тульська обл,

31 Ульяновська обл.

32 Челябінська обл.

33 Ярославська обл.

РИСУНОК 3-7

228 розділ з

ження; Республіці Саха (Якутія) на східній периферії, площа якої становить третину Канади, з мінімальним населенням і величезними запасами корисних копалин.

У 90-х роках кілька адміністративних одиниць, які не мали статусу республіки, проголосили намір отримати його, сподіваючись збільшити свою вагу у Федерації та зменшити контроль Москви над місцевим населенням і ресурсами. У Татарстані та Приморському краї на Тихоокеанському узбережжі навіть велися розмови про від’єднання. Такі дії частково відображали слабкість і корумпо-ваність центру, неефективність адміністрації, опортунізм місцевих лідерів. Проте у 2000 р. на місце президента Бориса Єльцина, який став уособленням подій, що відбувалися, прийшов Владімір Путін. Він, як виявилося, був строго налаштований на зменшення влади областей і республік, а також влади їхніх лідерів. Усе було готове для ще одного перекроювання карти Росії.

Москва і федеративні компоненти

Після падіння комуністичної системи, коли Росія втратила владу над радянськими республіками і була змушена залишитися сама, її лідери зіткнулися з величезною проблемою. Країна багатьох національностей і культур, яка звикла до авторитарного правління і державного контролю практично за всім — від заводського виробництва до повсякденного життя, — мала тепер перейти на новий устрій. Тепер усе мало відбуватися впорядковано: демократизація політичної системи, формування ринкової економіки, приватизація державних підприємств, звільнення преси та інших медіа — інакше країна буквально б розпалася.

Лідери Росії усвідомлювали, що в них практично немає вибору. З одного боку, можна було й надалі зосереджувати якомога більшу силу в центрі, у Москві, де приймалися рішення, які стосувалися всіх республік, областей та інших 14 підрозділів країни. Унітарний державний устрій з централізованим урядом і адміністрацією, притаманний авторитарним королівствам минулого, виявився прийнятним для тоталітарної диктатури новітніх часів. З іншого боку, можна було розділити владу між республіками і областями, дозволивши виборним регіональним лідерам представляти інтереси своїх народів у Москві. Росія вибрала саме останній варіант як єдиний шлях розібратися з проблемами економічної та культурної багатоманітності країни.

У федеративній системі загальнодержавний уряд зазвичай відповідає за питання оборони, зовнішньої політики, зовнішньої торгівлі. Регіони (кантони, штати чи інші одиниці) зберігають контроль за рештою справ — від освіти до транспорту. Федеративний устрій не перетворює багатоманітність у щось єдине, а дає змогу різним компонентам держави співіснувати. При цьому виразником спільних інтересів є загальнодержавний уряд, а регіональних інтересів — місцева влада. Не одна країна залишилася цілісною лише завдяки федеративному устрою. Для прикладу можна назвати Австралію та Індію.

Але важко утримати загальноприйнятний баланс сил між центром і регіонами (або штатами). Сьогодні на американській політичній арені, через 200 років після прийняття конституції, тривають бурхливі суперечки щодо прав штатів. Цілісність нової Росії також склалася завдяки грандіозному федеративному експериментові, а країні ледь поза Ю років. Тривають зміни у владних структурах; з часом, безумовно, зміниться і сама система російської федеративності. У цьому одна з переваг такого устрою: можна вводити зміни, не ставлячи під загрозу всю систему.

Федеративний устрій Росії часто зазнає тиску. Одна з причин — відповідність самої федеративної карти старій радянській схемі зі складною регіональною ієрархією (області, краї, округи, республіки). Як перед, так і після 1991 р. республіки мають вищий статус, викликаючи заздрість інших регіонів. Тоді як лідер Татарстану відкрито заявляв про самовизначення і автономію республіки, представники Челябінської області в усьому підкорялися Москві. Якщо члени федерації мають нерівний статус, то країна приречена на проблеми, як, скажімо, Канада; тому важко і Росії, адже утворення всередині країни завжди були нерівні.

Ще однією причиною проблем Росії є її велика територія. Географи користуються терміном «опір відстані» для позначення того, як зі збіль- і шенням відстані між певними точками зменшується взаємодія між ними. Оскільки Росія — найбільша країна світу, відстань відіграє важливу роль у відносинах між столицею і окраїнами. Мало того. Москва лежить у крайній західній частині велетенської країни, і від Тихоокеанського узбережжя її відділяє півсвіту. Тож не дивно, що одним із найнеспокійніших регіонів був і є Приморський край, шо біля Владивостока. У 1997 р. російський уряд намагався звільнити обраного губернатора краю, оскільки той, зокрема, відмовився перераховувати місцеві податкові надходження до Москви.

ЗМІНИ У ПОЛІТИЧНІЙ ГЕОГРАФІЇ 229

Ще одну проблему проілюстровано рисунком 3-7: самі республіки (і меншою мірою автономні області) відчутно відрізняються за розмірами. Територіально найменші республіки зосереджені у серцевинному ареалі Росії, тоді як найбільші — далеко на сході, де скажімо, Саха майже в тисячу разів більша за Інґушетію. З іншого боку, населення обширних східних республік мізерне у порівнянні з тими найменшими у серцевинній частині. Така багатоманітність викликає адміністративні труднощі.

Та, мабуть, найсерйознішу проблему для Росії створює соціальний конфлікт між Москвою і суб-державними політичними утвореннями. Зараз майже повсюдно в Росії Москва не користується пошаною. Столицю вважають привілейованим ігровим майданчиком для тих, хто найбільше скористався з розпаду Союзу, — для бюрократів і дармоїдів, чия економічна політика знизила рівень життя, чиї жадібність і корумпованість зашкодили економіці, чиї дії в Чечні стали катастрофою, для тих, хто дозволив іноземцям (головно Сполученим Штатам) підточувати силу та престиж Росії, хто не платить зарплатню робітникам, які тяжко працюють на все ще державних підприємствах, хто не репрезентує належним чином російський народ.

Хоча скарги на столицю притаманні й розвинутим країнам, але в Росії взаємна недовіра між столицею і підлеглими регіонами настільки глибока, що цю проблему можна вважати центральною для уряду Путіна чи будь-кого з майбутніх керівників держави.

У середині 2000 р. адміністрація Путіна пішла на зменшення влади регіонів, створивши нову територіальну систему, згідно з якою 89 республік, областей та інших утворень увійшли до семи нових адміністративних одиниць. Це робилося не для того, щоб посилити їхній вплив у Москві, а щоб зміцнити владу Москви над ними (рис. 3-8). Кожен із цих суперрегіонів має свою столицю, яка покликана бути провідником московського керівництва. Така система, проте, може стати на перешкоді деяким потужним інвесторам у республіках і областях та не дасть зростати місцевому самоврядуванню. Тому дуже сумнівно, що вона запрацює.

Дані про чисельність населення Росії (табл. 1-2) показують, наскільки драматичним для росіян був

перехід від Союзу до нового ладу. Для такої велетенської країни, як Росія, населення 143,2 млн осіб (дані 2002 р.) зовсім невелике. До того ж воно й далі зменшується, і не тільки через еміграцію. У російських сім’ях народжується чимраз менше дітей, а не — головний фактор зростання чисельності населення.

У розділі 1 йшлося про те, що ряд європейських країн також переживають демографічний спад унаслідок урбанізації, покращання добробуту, пізніх шлюбів, а також існування альтернативи 16 при плануванні сім’ї. Причинами депопуляції в Росії дослідники називають безпорядок, страх, непевність, пов’язані з пострадянським перехідним періодом. Після втрати мільйонів громадян у Другій світовій війні у Союзі заохочувалися багатодітні сім’ї: жінок, які народили десятеро дітей, нагороджували орденом «Мати-героїня». На той період країна випереджала всіх за темпом зростання населення. Нині статистичні дані вказують на протилежне. Середня тривалість життя чоловіків упала з 66 років у середині 60-х років до 61 року на початку нового тисячоліття; у жінок, відповідно, з 74 до 73. Такий відрив між чоловіками і жінками — найбільший у світі, а причиною цьому є алкоголізм, самогубства та інші прояви соціальної нестабільності. Непевне життя, безпрецедентні скорочення на роботі, втрата відчуття безпеки, конкурентне середовище ринкової економіки та інші подібні фактори підірвали серед росіян довіру до держави. Глибина завданої шкоди чітко проявляється у демографічних даних.

Зараз населення Росії зменшується щорічно майже на один мільйон. Медико-географи стверджують, що це пов’язано не тільки з поширенням алкоголізму, наркоманії, паління чи з поганим харчуванням (або навіть недоїданням); зростає також рівень захворюваності. Тяжкі втрати, особливо серед дітей, веде за собою туберкульоз; стрімко зростає кількість хворих на ВІЛ і СНІД; швидко поширюються захворювання, які передаються статевим шляхом. Навіть за наявності скороченого терміну життя хворіє стільки людей, що криза зі здоров’ям у Росії, якщо її не відвернути, поставить під загрозу перспективи країни в усіх сферах.

На тлі загального становища занепадають і державні інституції. Навіть у Комуністичній партії, яка все ще міцно тримається на більшості території країни, зараз сум’яття, відбуваються розколи. У збройних силах, ще донедавна одній із двох найпотужніших армій світу, зараз панує безлад, солдати пригнічені після згубної кампанії у нескореній

Чечні. Навчальним закладам бракує грошей і сучасного обладнання. На все ще державних підприємствах провідних галузей промисловості, зокрема вуглевидобувної, робітники змушені страйкувати, оскільки не отримують зарплатні, тоді як приватизовані заводи зазнають економічного провалу. Немає достатньо розвиненої правової системи, бракує порядку ведення банківських операцій і врегулювання майнових питань; стягуються непомірні податки тощо.

Така ситуація породжує корупцію і протек-ціоналізм, і території поза Москвою відчувають тотальну корумпованість столиці. Водночас серйозною проблемою всієї Росії є організована і дрібна злочинність. Деякі спостерігачі називають організовану злочинність Росії «найуспішнішою галуззю промисловості».

Росія тяжко переживає перехідний період, у якому причаїлася ціла низка небезпек. Попри те, що дрібні злочини розкриваються, поширюється відчуття невдоволеності: серед військових, які отримують малу зарплатню і погане матеріальне постачання; серед робітників, що страйкують; серед громадян, які не можуть звести кінці з кінцями. Та все ж Росія залишається потужною ядерною державою з чималим арсеналом зброї. Зростає побоювання, що ядерні матеріали і зброя можуть знайти вихід на чорні ринки. До того ж невдоволені громадяни Росії на виборах можуть проголосувати за такого лідера, який припинить загальнодержавний експеримент з демократичним урядом. Такий зворотний процес траплявся в історії не один раз.