КАНАДА

Як і Сполучені Штати, Канада є федеральною державою, але має відмінну структуру державного устрою. В адміністративному плані Канада ділиться на 10 провінцій і три території (рис. 4-16). Провінції, у яких проживає 99,7 % усіх канадійців, різняться за розміром територій — від крихітного острова Принца Едуарда до Квебеку, що займає площу вдвічі більшу, ніж Техас. Якщо йти зі сходу, то чотирма провінціями Атлантичного узбережжя є Нова Шотландія, Нью-Брансвік, Острів Принца Едуарда та Ньюфаундленд. На захід від них лежать Квебек і Онтаріо — дві найбільші канадські провінції. Обширну частину Західної Канади (за словами канадійців, це все, що лежить на захід від Верхнього озера) охоплюють три провінції Прерій — Манітоба, Саскачеван і Алберта. На крайньому заході за канадськими Скелястими горами на Тихоокеанському узбережжі розташувалася десята провінція — Британська Колумбія.

Три території — Юкон, Північно-Західні території та Нунавут — разом займають величезну площу, що становить половину Австралії, але населяє її лише близько 100 тис. осіб. Нунавут є найновішим доповненням до канадської політичної карти і заслуговує особливої уваги. Створена в 1999 р., ця територія є результатом угоди між корінними жителями — інуїтами (ескімосами) — і

федеральним урядом. Охоплюючи всю Східну Арктику Канади, Нунавут займає п’яту частину канадської землі, його площа більша від будь-якої іншої провінції чи території. Оскільки 80 % її 28-тисячного населення є інуїтами, Нунавут, що в перекладі означає «Наша земля», є першою територією, яка має значне самоврядування корінних жителів (окрім повного володіння площею, що дорівнює половині Техасу).

За кількістю населення першість утримують Онтаріо (11,8 млн) і Квебек (7,3 млн), третє місце займає Британська Колумбія (4,2 млн), далі йдуть три провінції Прерій (загальна кількість 5,2 млн), найменшими є чотири атлантичні провінції (разом вони налічують 2,4 млн). На рідко заселених територіях Крайньої Півночі живуть близько 100 тис. мешканців. У цілому населення Канади ледь становить 31 млн, шо трохи більше, ніж одна десята населення США. Стосовно просторового роз

міщення, то канадці, як зазначалося на початку цього розділу, проживають переважно в межах 200 миль (320 км) уздовж кордону з південним сусідом.

Населення в часі та просторі

На карті, що ілюструє розміщення населення Канади (рис. 4-4), показано, що лише близько 1/8 цієї величезної країни можна віднести до ойкумени 20 — заселеної зони постійного проживання. Як видно з рисунка 4-16, у канадській ойкумені переважає переривчаста смуга поселень, що облямовує південний кордон. Ми можемо ідентифікувати на цій карті чотири концентрації населених пунктів, найбільшою з яких є так звана Головна вулиця (домівка більш ніж шістьох із кожних десяти ка-надійців). Як згадувалося раніше (рис. 4-9), Головна вулиця є конурбацією, яка простягається через

крайній південь провінцій Квебек та Онтаріо, від міста Квебек у південно-західному пониззі річки Св. Лаврентія, через Монреаль і Торонто до Вінсо-ра на річці Детройт. Трьома меншими геопросто-ровими концентраціями населених пунктів є: 1) півмісяць Сент-Джон — Галіфакс у центральній частині провінції Нью-Брансвік та Нова Шотландія; 2) прерії південних Алберти, Саскачевану і Манітоби; 3) південно-західна частина Британської Колумбії, розташована у третьому за величиною метрополісі Канади — Ванкувері.

Канада до XX ст.

Карта населення Канади з’явилася набагато пізніше, ніж карта Сполучених Штатів. Як ілюструє риунок 4-7, проникнення у внутрішню частину канадської території, порівняно з європейською експансією у Сполучені Штати, затрималося на кілька десятиліть. Для прикладу, в 1850 р., коли східні Сполучені Штати і більша частина Тихоокеанського узбережжя були вже заселені, канадська межа заселення лише сягнула озера Гурон. У термінах політичної географії Канада до останньої третини XIX ст. ще не була єдиною, та й тоді об’єднувалася вона неохоче, лише побоюючись, що США розширять свій кордон у північному напрямі. Окрім того, канадське просування на захід затримувалося переважно через фізичні перешкоди — неродючі землі півночі Канадського щита і заходу Великих Озер, а також важко-прохідні нагір’я, що відділяють Великі рівнини від Тихоокеанського узбережжя.

Розвиток сучасної Канади, а також її культурної географії зумовлений поділом на дві культури, який обговорювався на початку цього розділу. Справа у тому, що саме французи, а не британці, були першими європейськими колонізаторами Канади. Протягом XVII ст. Нова Франція розрослася і охопила басейн річки Св. Лаврентія, район Великих Озер і долину Міссісіпі. У 1680-х роках почалася низка воєн між англійцями та французами, яка закінчилася поразкою Франції та передайням Британії прав на Нову Францію у 1763 р. До того часу як Лондон перейняв контроль над цими територіями, французи зробили значний прогрес у своїх володіннях у Північній Америці. Тут панували французькі закони, французька система землеволодіння та Католицька церква, були засновані великі поселення (в тому числі Монреаль на річці Св. Лаврентія). Британці, які не планували остаточно придушити французів і були переобтяжені

проблемами у своїх інших американських колоніях, віддали колишньому французькому Квебеку (територія, що простягається від Великих Озер до гирла річки Св. Лаврентія) право зберегти свою правову систему і систему землеволодіння, а також свободу релігії.

Після американської війни за незалежність Лондону залишився регіон, який було названо Британською Північною Америкою (назви Канада, що походить від мови корінних жителів і означає «поселення», ше не було в ужитку), але це був регіон з явно французькими культурними ознаками. Американська революція змусила до втечі на Північ багато тисяч англійських біженців, і невдовзі виникли труднощі між ними та французами. У 1791 р., враховуючи скарги цих нових поселенців, британський парламент розділив Квебек на дві провінції — Верхню Канаду — регіон, розташований вгору за течією від Монреаля на північному березі озера Онтаріо, і Нижню Канаду. Потім вони стали відповідно провінціями Онтаріо і Квебек (рис. 4-16). Згідно з планом парламенту, Онтаріо мала стати англомовною, а Квебек — залишитися франкомовною провінцією.

Цей перший культурний поділ не дуже вдало вирішив проблему, і в 1840 р. британський парламент здійснив нову спробу. Цього разу він знову об’єднав дві провінції за допомогою Акта об’єднання, за яким Верхня і Нижня Канада повинні були мати однакове представництво в законодавчих органах. Ця спроба теж зазнала невдачі, і зусилля знайти кращу систему врешті привели до Акта про Британську Північну Америку 1867 р., який дав початок Канадській федерації. Спершу вона складалася з Верхньої та Нижньої Канади, Нью-Брансвіку та Нової Шотландії, а пізніше, у 1870—1999 рр., до них приєдналися інші провінції та території. За Актом 1867 р. Онтаріо і Квебек знову були розділені, але цього разу Квебек отримав важливі гарантії: французький цивільний кодекс залишився незмінним, а право використання французької мови захищалося у парламенті та суді.

Канада у XX ст.

Наприкінці XIX ст. Канадська федерація, що здіймалася на ноги, робила великі успіхи в розвиткові регіонів і територіальної інтеграції у загально-континентальну економіку. У 1886 р. було завершено будівництво трансконтинентальної канадсь

кої Тихоокеанської залізниці, яка простяглася до Ванкувера, що було умовою для входу Британської Колумбії у федерацію 15 років перед тим. Цей новий життєво важливий шлях привів не лише до заселення Крайнього Заходу, а й прилучив родючі провінції Прерій, де розвивалося сільське господарство, пов’язане з вирощуванням пшениці, особливо коли напливли емігранти зі сходу і з-за кордону в перших роках XX ст. Почала набирати обертів й індустріалізація, і до 1920 р. канадська промисловість випередила сільське господарство як основне джерело національного доходу. Ми зазначали раніше (рис. 4-8), що домінуючою зоною промислової діяльності є коридор Торонто — Гамілтон — Вінсор південної частини Онтаріо (він функціонує і як один із 12 районів американського Промислового поясу). Це стало реальністю з початком Промислової революції в Канаді під час Першої світової війни (1914—1918), коли країна активно підтримувала воєнні дії Британії на Європейському континенті.

Інтенсифікація промисловості супроводжувалася визріванням урбаністичної системи країни. Згідно з п’ятьма епохами розвитку американських метрополісів (за Бочертом) Моріс Йейтс створив кількаступеневу модель, яка ділить канадський досвід на три епохи. Початкова епоха сировинних матеріалів (до 1935 р.) охоплює столітній перехід від гранично меркантильної економіки до економіки, орієнтованої на сировину (виробництво сировинних матеріалів і сільськогосподарської продукції на експорт) із зростаючою промисловою діяльністю в індустріальному запліччі, яке щойно зароджувалося. До 1930 р. Монреаль і Торонто зі своєю різною культурною сутністю перебували на верхівці урбаністичної ієрархії країни (тому Канада й досі не має єдиного міста-лідера).

Наступною була епоха промислового капіталізму (1935—1975 рр.), протягом якої Канада досягла американського процвітання. Однак більша частина цих досягнень, у тому числі величезного зростання промисловості, третинних видів діяльності та урбанізації, відбулася після 1950 р., бо Велика депресія затяглася до Другої світової війни, після якої спостерігався тривалий спад економічної діяльності. Головним стимулом були інвестиції американських корпорацій у будівництво підприємств промислових галузей Канади, особливо в автомобільну промисловість Онтаріо поблизу штаб-квартири автомобілебудування в районі Детройта. У Західній Канаді швидке зростання видобування нафти і природного газу було

поштовхом до розвитку міст Алберти, але нові сільськогосподарські технології зменшили потребу в робочій силі й зумовили міграцію із сільських місцевостей у сусідні Саскачеван і Манітобу. На повоєнний період також припадає виникнення Головної вулиці Канади, яка на менш ніж двох відсотках території країни швидко прийняла понад 60 % її населення і приносила дві третини національного доходу, а також надавала майже 75 % усіх робочих місць у промисловості.

Третя епоха усе ще триває починаючи з 1975 р. Вона є епохою глобального капіталізму, що характеризується додатковими іноземними інвестиціями від азійської Тихоокеанської окраїни та Європи. Вона, звичайно, є також епохою перетворення у постіндустріальні економіку та суспільство, і в цьому процесі Канада переживає багато таких самих зрушень, як і Сполучені Штати. Цікавим є те, шо коли міське населення США останнім часом вирівнялося і склало 75 % загального населення, в Канаді й далі триває процес урбанізації (у 2002 р. міське населення досягло 78 %). Більша частина цього розвитку відбувається у вигляді нової субур-банізації, яка набула дещо іншого вигляду через те, що канадські метрополіси до 1990-х років переживали значно меншу деконцентрацію (пов’язану з використанням автомобілів), аніж Сполучені Штати. Центри міст при цьому зберегли більшість свого населення з середніми доходами та економічну базу. Але вже сьогодні великі міста Канади стають «містами навиворіт», і у новій внутріміській географії їхніми символами дедалі частіше стають субурбанізовані середмістя, до яких приєднані ультрамодні бізнес-комплекси. Прикладом може слугувати шосе 401 — автострада, що пролягає від Торонто до Едмонтона (провінція Алберта) і являє собою один із найбільших світових торгових центрів.