КАРІБСЬКА ПІВНІЧ

Багато проблем виникло тоді, коли по Амазонії прокотилася хвиля золотошукачів. Ніхто не постраждав від цього більше, ніж яномамі — одна з останніх у Західній півкулі тубільних народностей, яка за своєю культурою була на рівні кам’яного віку. Після того як у 1987 р. в їхній землі на північ від Манауса було відкрито поклади золота, цю місцину заполонили тисячі претендентів на земельні ділянки, що призвело до жорстоких конфронтацій. Уряд втрутився не одразу, а коли він нарешті почав діяти, щоб зупинити кровопролиття, вельми вразливий уклад життя яномамі був уже назавжди порушений. Вони стали жертвами нових для них хвороб (особливо туберкульозу) і неминучої модернізації життя.

Другий важливий проект розвитку, під назвою «Полонороесте», втілюється у приблизно 800 км на південний захід від Карахаса в коридорі автостради BR-364 довжиною 1500 миль, яка проходить паралельно болівійському кордону і з’єднує західнобразільські міста Куяба, Порту-Велью і Ріу-Бранку (рис. 6-8). Хоча уряд планував проникнення у західну частину Амазонії через трансама-зонську автостраду, що пролягає зі сходу на захід, мігранти 1980-х і 1990-х років надали перевагу автостраді BR-364 і селилися в межах південно-західної прикордонної зони, головним чином у штаті Рондонія. Сільське господарство було тут основним заняттям, що приваблювало заможних фермерів з Півдня, плантаційних робітників зі штатів Сан-Паулу і Парана, які втратили роботу через запровадження механізації, та бідних сільськогосподарських робітників з усієї країни. Спільним знаменником був пошук вільних земель. По мірі того як бразільський уряд намагається обережно запроваджувати земельну реформу, між селянами і землевласниками вибухають запеклі конфлікти.

Типовою схемою розселення в цій частині Північної Бразілії може бути така. Через ліс прокладаються головна та бічні дороги; слідом ідуть поселенці, спокушені можливістю дешево придбати землю, які розчищають місце під сільськогосподарські роботи. Вони засівають зернові культури, звичайно кукурудзу або рис, але протягом наступних трьох років сильні зливи екваторіальної зони вимивають із грунту поживні речовини і прискорюють його ерозію. В міру того як родючість грунтів виснажується, починають засівати кормові трави, і земля незабаром продається фермерам, що розводять худобу. Більшість із них пов’язані з аг-робізнесовими корпораціями в Ріо чи Сан-Паулу. Тим часом фермери проникають у нові райони, звільняють наступні ділянки землі для землеробства, і цикл повторюється. Допоки залишається

можливість освоєння нових земель, це є вигідною справою для всіх учасників цього процесу. Але оскільки для сільськогосподарських робіт використовуються неякісні землі, більшість прибутків урешті-решт зосередиться в руках багатих землевласників. Дана процедура також вимагає випалювання і розчищення величезних площ тропічних лісів. Що стосується минулого десятиліття, то в Амазонії щорічно винищувалося 57 000 кв. км тропічних лісів. Більше того, знищення лісів басейну Амазонки має набагато далекосяжніші наслідки, оскільки вирубані й випалені тут ліси становлять половину усіх знищених тропічних лісів, що є довкільною кризою глобального масштабу.

Якщо поглянути на рисунок 6-5, країни північної частини континенту, окрім розташування на березі моря, мають й інші спільні ознаки. Кожна з них має зону тропічних плантацій, що вказує на ранній європейський період розвитку. В усіх цих країнах широко використовувалася праця завезених сюди темношкірих рабів, і всі вони увібрали цей африканський елемент у матрицю свого населення. Сюди прибували не тільки африканці, а тисячі контрактників із Південної Азії. Схема забезпечення плантацій робочою силою була всюди подібною. Однак між іспанськими Венесуелою та Колумбією, з одного боку, і неіспанськими «трьома Ґвіанами», з іншого, існує така відмінність. У Венесуелі та Колумбії центр ваги населення незабаром перемістився вглиб країни, і на заміну плантаційній економіці прийшла економіка зовсім іншого типу. У «Ґвіанах» прибережні поселення та плантаційна економіка продовжують домінувати і сьогодні (див. вставку «Три Гвіани»).

Із рисунка 6-9 видно, що Венесуела і Колумбія володіють активами, які відсутні у «Ґвіан». Це набагато більші території та населення; більш різноманітне природне довкілля, яке також охоплює і Андські гори; більші економічні можливості, основою яких в обох країнах є родовища нафти, що належать до найбільших на земній кулі. Та все ж кожна з названих переваг обмежується негативними чинниками, які перешкоджають їх реалізації. У фізіографічному і демографічному аспектах населення в обох країнах часто зосереджується у високогір’ях, тоді як величезні обсяги відносно низько розташованих внутрішніх районів є напівбезлюд-ними. Якщо говорити про економіку, то Колумбія і Венесуела отримують основні прибутки від експорту лише невеликої кількості продуктів, які до