КИТАЙ: ГЛОБАЛЬНА СУПЕРДЕРЖАВА?

Два століття тому Наполеон зазначав, що Китай — це дрімаючий велетень: хто його розбудить, той про це пошкодує. Сьогодні Китай пробудився, свідомий своєї сили. ЕТа початку XXI ст. йому призначено зайняти центральну арену світу.

Хто ж пробудив Китай? Його стрибок є своєрідним наслідком «холодної війни» між двома супердержавами — США і Радянським Союзом. «Холодна війна» загострила багато регіональних і навіть локальних конфліктів, оскільки кожна супердержава підтримувала і озброювала якусь сторону. Більшість цих конфліктів завершилися. До того ж московські радники режиму Мао мимоволі посіяли зерна пробудження в Китаї. СРСР і Китай довго були суперниками у Східній Євразії, і незабаром китайські ідеологи і радянські «ревізіоністи» посварилися. Мао вирішив, що відкриття капіталістичному Заходові краще відповідає довготерміновим інтересам Китаю, і в 1972 р. президент США Ніксон відвідав Пекін на запрошення Мао. До кінця 1970-х років Мао помер, а ті, хто обстоював політику «відкритих дверей», виграли боротьбу за владу. А решта — це географія. Культурний та економічний ландшафт Китаю був

трансформований за якихось два десятиліття. Китай не лише пробудився, а й увесь час перебуває у русі.

Сьогодні Китай на марші. КНР посіла місце в ООН, де тривалий час Китай представляли тай-ванці. Провідні торговельні партнери Китаю межують не з Росією чи Індією, а з Японією та США (торгівля зі США стимулюється статусом найбільшого сприяння). Японія активно продає сотням мільйонів китайських городян такі товари, як повітряні кондиціонери, електронна продукція, автомобілі; США імпортує з Китаю широку низку товарів — від текстилю до іграшок. Китай також є важливим експортером зброї. Його глобальна торговельна мережа розширюється шляхами, які Мао Цзедун та його колеги-ізоляціоністи й не могли передбачити.

Китайське керівництво під проводом Ден Сяо-піна називало себе прагматиками. Це визначення особливо стосувалося їхньої економічної політики, але його можна віднести й до іншої діяльності. Обстоювання суто власних інтересів країни незалежно від думки світової спільноти є наріжним каменем ухвалення стратегічних рішень. У середині 1989 р. збройні сили брутально розігнали демократичні виступи у Пекіні та інших містах, що супроводжувалося великими людськими жертвами. ЕІа початку 1990-х років Китай установив дипломатичні відносини з Південною Кореєю, що розлютило комуністичну Північну Корею. Та незабаром після цього, коли коаліція ООН намагалася утримати останню від вироблення ядерної зброї, Китай узяв бік Північної Кореї. Коли США у 1994 р. заявили про можливість позбавлення Китаю статусу найбільшого сприяння через порушення прав людини, китайці були готові заплатити цю ціну, тому США «роз’єднали» ці два питання. Коли тайванському президенту дозволили в’їзд у США у 1995 р., Китай затримав прийом нового американського посла у Пекіні та продав ракети Іранові, ігноруючи заборону США.

Хоча це більше винятки у співробітництві між Китаєм і рештою світу, яке невпинно розширюється, але можна навести й серйозніші приклади. Відверте небажання Пекіна розв’язати тайванське питання може спричинити конфронтацію. Претензії Китаю на острови Спратлі у Південно-китайському морі можуть призвести до конфлікту з Філіппінами. Понад це Китай не відмовляється від перегляду деяких кордонів з Індією, Казахстаном і Росією.

Яким буде подальше становище Китаю у світі? Країна володіє широким спектром природних ресурсів — від палива і металів до лісів і родючих грунтів. Її людські ресурси величезні, а про кваліфікацію і спроможності китайського народу

знають усі. Незважаючи на організаційний колапс радянського типу, Китай є велетнем Східної Азії не лише демографічно.

Тому цілком можливо, що Китай стане більш ніж економічною потугою світових масштабів: він стоїть на шляху до визнання його глобальною супердержавою. Зберігаючи автократичну форму влади (яка дозволяє йому проводити драконівську демографічну політику та економічні експерименти без погодження з електоратом), Китай зможе практикувати так званий державний капіталізм, який (під іншою личиною) сприяв перетворенню Південної Кореї на економічно потужну державу. На відміну від Японії чи Південної Кореї Китай не має обмежень на свою військову силу. Його Народно-визвольна армія є найбільшою постійною армією у світі (3 млн солдатів і близько 1,2 млн резервістів). Однак її оснащення таке застаріле, шо не може протистояти навіть тайванському. Військовий флот Китаю, що налічує приблизно 100 суден, не володіє сучасними авіаносцями, лінкорами або крейсерами. Військова авіація — це близько 500 літаків, але більшість із них уже відлітали свій термін. Однак Китай має міжконтинентальні та балістичні ракети середньої далекості власного виробництва і кілька сотень атомних бомб.

Упродовж другої половини XX ст. США і Радянський Союз були втягнуті в «холодну війну», яка часто погрожувала атомною війною. Останнього не сталося хоча б тому, що це була боротьба між супердержавами, які порівняно добре розуміли одна одну. Тоді як політики і військові стратеги ворогували, культурні зв’язки ніколи не переривалися: американці слухали Прокоф’єва і Шостаковича, милувалися російським балетом і читали Толстого й Пастернака, а по той бік «залізної завіси» люди аплодували Ван Кліберну, читали Гемінґвея і панькалися з американськими дисидентами. Одне слово, це була інтракультурна «холодна війна», шо зменшувала загрозу взаємного знищення.

XXI століття може стати свідком надто небезпечнішої геополітичної боротьби, у якій конфронтуючими сторонами цілком імовірно виступатимуть США і Китай. Могутній вплив США поки переважає у західній частині Тихоокеанського регіону, але дуже просто визначити території, де китайські та американські інтереси зіткнуться (Тайвань — це лише один із прикладів). Американські бази у Японії, тисячі американських військових у Південній Кореї та американські авіаносці у Східнокитайському та Південнокитайському морях є потенційним підгрунтям для суперечностей. Усе це може спричинити міжкультурну «холодну війну», в якій ризик фатального непорозуміння незмірно більший, ніж у минулому.

Як можна відвернути це? Передусім із допомогою торговельних, наукових, освітніх обов’язків. Нам треба вивчати Китай якомога глибше, аби чітко визначити історико-географічні чинники, які лежать в основі ставлення Китаю до Заходу. Для декого такі дослідження можуть стати першим кроком у зацікавленні на все життя країною, чия історія у десять разів довша, ніж наша власна.

Упродовж 40 століть Китай переживав авторитаризм — як брутальний, так і доброзичливий. Неодноразово країна була роздроблена регіоналіз-мом, шоби знову і знову об’єднатися. Народ, згуртований колективізмом, урешті-решт долав будь-які вторгнення. 25 століть його життям керувало конфуціанство. Час від часу Китай відкривався іноземцям, а коли загрожувала небезпека, знову повертався до самоізоляції. Але сьогодні у модернізованому Китаї постає нова сила — націоналізм. І незважаючи на впевнене входження країни у глобальне співтовариство, ми ще можемо почути відгомін наполеонівських закликів.