Києво-Печерська лавра

намірився призначити на посаду Київського митрополита свого, руського священика. Вибір припав на Іларіона, наближеного до князя й відомого своїми богоугодними справами. Але по смерті Ярослава в 1054 році митрополита Іларіона було знято зі свого поста й замінено присланим із Царгорода митрополитом-греком. Утративши свій сан, Іларіон назавжди переселився в печеру на березі Дніпра.

У цей же час на святій горі Афон перед монахом Антонієм, уродженцем міста Любеч, постала у видінні Цариця Небесна, яка звеліла влаштувати на дніпровських берегах нову обитель. Діставши благословення в ігумена Афонського монастиря, Антоній відправився до Києва, де оселився в печері Іларіона. Благочестя й духовний подвиг Антонія прилучили до нього

послідовників. Невдовзі кількість ченців зросла до дванадцяти, і вони влаштували підземну обитель, у якій розташовувалась церква й декілька келій.

Прагнучи пустельництва, Ан-тоній у 1062 році викопав у сусідній горі печеру, де й усамітнився для благодатних молитов (ця печера стала початком Ближніх, або Антонієвих, печер, названих так на противагу колишнім, Дальнім, Феодосієвим). Дещо пізніше настоятелем монастиря став Феодосій Курський. Цей час був періодом розквіту Печерського монастиря: ігумен Феодосій піклувався не тільки про справи духовні, але й про економічну незалежність обителі. Але не про себе турбувались брати, не для гараздів мирських трудились вони цілими днями. У монастирі був улаштований будинок для прочан, пристановище для нужденних і вбогих, на потреби якого виділялась десята частина прибутків монастиря. Щосуботи преподобний Феодосій відсилав віз хліба ув’язненим у темницях.

У пору ігуменства святого Феодосія над Дальніми печерами було споруджено дерев’яний монастир. А за рік до смерті ігумена, у 1073 році закладено перший камінь храму Успіння Божої Матері. Собор зводили мало не 15 років, до 1089 року було повністю завершено оздоблення будівлі фресковим розписом і мозаїкою. Розпи

сували храм константинопольські майстри, а також київський художник монах Аліпій, який вважається родоначальником особливого, відмінного від грецького, іконописного мистецтва. У 1091 році в Успенському соборі було покладено мощі преподобного Феодосія. Преподобний Антоній, відповідно до його заповіту, був похований у Ближніх печерах.

Окрім Успенського собору на території Печерського монастиря було збудовано Троїцьку надбрам-ну й Трапезну церкви (1108; будівлі, на жаль, не збереглись), церкву Всіх Святих (1696— 1698), церкву Воздвижения (1700) на Ближніх і церкву Різдва Богородиці (1696) на Дальніх печерах, церкву Іоакима й Анни (XVI ст.; перебудована в 1810), Велику дзвіницю (1731— 1745) — найвища (96,5 метра) на той момент у Російській імперії. А всього на території лаври (а це 24 га) розміщено 144 споруди, 122 з яких належать до пам’яток історії й культури.

Багато довелось пережити на своєму віку Києво-Печерській лаврі. Не раз плюндрували її супостати, що йшли з війною на київську землю. Варвари залишаються варварами незалежно від часу, чи то в столітті XI, чи XX столітті. Уперше монастир серйозно постраждав у 1096 році після нападу на Київ половців.

Володимирсъкий собор Востаннє — під час Великої Вітчизняної війни.

1988 рік став роком відродження Києво-Печерської лаври. У зв’язку зі святкуванням 1000-літнього ювілею Хрещення Київської Русі й згідно з постановою Ради Міністрів УРСР Українському екзархату Російської православної церкви передано територію Дальніх печер з усіма наземними й підземними спорудами, а через два роки — територію Ближніх печер. А в 2000 році нарешті повністю відновлено Успенський собор, що майже шістдесят років стояв руїною.

На території лаври нині працюють різноманітні виставки іконопису, предметів культу і т. ін. Вхід на територію лаври відкритий

з 9.30 до 18.00 у зимову пору, і з 9.00 до 19.00 — улітку.

Якщо ви ще не втомились і маєте досить часу, то ми порадили б вам сісти на метро (неподалік від лаври розміщені станції метро «Арсенальна» й «Дніпро») і доїхати до станції «Університет». Тут, на бульварі Шевченка, знаходиться ще одне київське диво — Володимирсъкий собор.

У радянський час Володи-мирський собор назвали б «довгобудом». Справді, ще в 1852 році з ініціативи митрополита Філарета й згідно з наказами Священного синоду та імператора Миколи І почато збір коштів на будівництво храму, присвяченого хрестителю Русі святому Володимиру Великому. А на врочистому освяченні

Володимирського собору, що відбулося 20 серпня 1896 року, був присутнім уже правнук Миколи І — імператор Микола II. Тобто можна сказати, що будівництво Володимирського собору тривало не мало не багато 44 роки. Та не це головне. Розпис, прекрасний і незбагненний розпис інтер’єра храму — ось що робить його унікальним і неповторним.

Професор Адріан Прахов був особистістю дуже цікавою: мистецтвознавець, знавець давньоруської культури й при цьому вхожий в урядові кола Російської імперії. Завдяки своїм зв’язкам він зумів дістати підряд на розпис Володимирського собору, що на нього було виділено дуже значні кошти. У тому, що храм будуть розписувати світила російського живопису, сумнівів не було. Але хто саме? Рєпін, Суриков і Полєнов від дуже прибуткової, але при цьому неймовірно складної роботи відмовились. Прахову вдалось залучити до роботи Михайла Врубеля й Михайла Нестерова.

Довго професор Прахов умовляв і Віктора Васнецова. Однак той відмовлявся, посилаючись на зайнятість, складність цієї роботи, небажання переїжджати з обжитого місця. І розписував би стіни Володимирського собору хтось інший, якби не один гарний теплий весняний день. Художник перебував за містом, насолоджу

вався дачною ідилією. Він сидів на лужку перед верандою, коли в дверях з’явилася його дружина з маленьким сином на руках. Жінка м’яко всміхалась хлопчику, а дитина мовби потяглася руками до весняного сонця. Побачивши це видовище, художник подумав, що має обов’язково втілити на полотні ці обличчя, написати образ Богоматері з Немовлятком. Раннього ранку наступного дня Васнецов пішов на пошту й надіслав телеграму професору Прахову. Чим, слід сказати, невимовно його втішив.

Як тільки Володимирський собор відчинив свої двері, одразу ж розгорілася палка дискусія. Напевно, не було іншого храму, у суперечки щодо якого було б залучено стільки людей, причому як зі світу мистецтва, так і з боку церкви. Про що сперечались ці люди? Річ у тому, що зі стін собору дивились не лики святих, а живі обличчя. Особливо вражала кожного, хто входив під склепіння собору, «васнецовська Богоматір» — вона водночас здавалась і Царицею Небесною, яка несе Спасителя, й звичайною жінкою, на руках якої був просто хлопчик. І ось це відхилення від канонічних норм і викликало невдоволення багатьох святих отців і тих, хто ставив за наріжний камінь своєї віри дотримання правил, а не духовний світ людини. Навіть сам Віктор

Ботанічний сад імені О. В. Фоміна Васнецов у певну мить здригнувся, зневірився в своїх силах: «Виявилось, однак, що я глибоко помилявся. Дух стародавньої руської ікони виявився набагато вищим, ніж я думав… Мій живопис — це тільки слабкий відбиток, притому ще вихолощений, дуже багатого світу стародавньої руської ікони…» І тільки за певний час прийшло розуміння того, що розпис Васнецова, Нестерова, Врубеля — це шедевр на всі часи.

Неподалік від Володимирсько-го соборузнаходиться Ботанічний сад імені О. В. Фоміна — один з найстаріших в Україні. Загальна площа саду — близько 22 га. Його особлива гордість — 17 оранжерей із колекційними фондами, що налічують понад 4 млн екзотичних рослин. А якщо ви любите кактуси, то піти з цього місця вам буде зовсім нелегко, адже колекція кактусів складає 1500 різновидів, і це при тому, що в світі всього

налічується близько 3000 різновидів цих рослин. Екскурсії по саду (тел. екскурсійного бюро (044) 234-60-56) проходять щодня, крім п’ятниці, о 10.00,13.00,15.00, по оранжереях із кактусами — у вівторок і четвер.

Ознайомившись із Володимир-ським собором і Ботанічним садом, йдемо далі. Ледве чи не кожний будинок на вулиці Володимирській прикрашено меморіальними та пам’ятними дошками. Тому екскурсія тільки по цій вулиці була б одним із найцікавіших маршрутів по Києву. Та наша мета—легендарні Золоті ворота.

У часи Ярослава Мудрого в Києві було троє воріт: Східні, або Лядські, Західні (згідно з деякими джерелами — Північні), або Львівські, і Золоті, що відкривали в’їзд у місто з півдня. Саме Золоті ворота були парадним в’їздом у Київ. Саме їх відчиняли, коли великі київські князі бажали по

Золоті ворота

кинути місто або повертались додому разом із дружиною після вдалого походу. Тут зустрічали найпочесніших гостей із міст Київської Русі й далеких країн.

За задумом будівничих, Золоті ворота мали складатися з двох ярусів. Нижній ярус — власне ворота, дві потужні стіни завдовжки майже 27 м, перекриті арками на висоті 12 м. Ширина проїжджої частини Золотих воріт складала 7,5 м. На висоті 5 м на дерев’яних бантинах розміщувались бойові майданчики, звідки київські дружинники обстрілювали ворогів, що прорвалися до воріт. А робити це захисникам міста доводилось доволі часто, бо саме біля Золотих воріт, як свідчать давньоруські

літописи, велись найзапекліші бої під час нападів та набігів. Стулки воріт були зроблені з дуба, обкуті залізом і оббиті мідними пластинами. Також ворота захищались підйомними ґратами. На верхньому ярусі Золотих воріт було зведено церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці, однокупольну будівлю завбільшки 10×11 метрів.

Чому київські ворота названо Золотими? Щодо цього існує декілька версій. За однією з них — ворота стали називати Золотими, власне, тому, що вони такими й були. Побувавши в 1653 році в Києві, архідиякон Павло Алепп-ський почув переказ, згідно з яким Золоті ворота були колись покриті золотом, про що святий отець і написав у своїй книзі «Подорож Антіохійського патріарха Макарія до Росії в половині XVII століття, описана його сином, архідияконом Павлом Алеппським». Щоправда, ні в давньоруських літописах, ні в інших джерелах підтвердження цьому факту не знайдено. За іншою версією, позолочений був купол Благовіщенської церкви, через що й ворота стали називати Золотими. Існує також припущення, що київські ворота дістали своє ім’я за аналогією з константинопольськими Золотими воротами, які також правили за головний парадний в’їзд у місто.

У Золотих воріт була ще одна назва. У народі їх називали Не-

бесними, тому що сонце щоранку, встаючи з-за обрію, проходило крізь них, піднімаючись у небо, і посилало своє проміння «небесному граду», рятуючи, таким чином, місто від темряви.

Золоті ворота були практично повністю зруйновані під час монголо-татарського нашестя. У середині XVII століття їхні залишки засипано землею, а поряд збудовано нові ворота з такою ж назвою. Про пам’ятку давньоруської культури, яка була свідком становлення Києва часів Ярослава Мудрого й нашестя монголо-татар, фактично забули. Лише в 1832 році завдяки археологічним роботам під керівництвом К. Лохвицького Золоті ворота розкопано й знов показано світу. Дещо пізніше під керівництвом архітектора В. І. Беретті провели масштабні заходи з укріплення залишків Золотих воріт: територію навколо загороджено чавунною загородою, на деяких ділянках укріплено мурування, частини воріт з’єднано металевими конструкціями.

У 1970 році було вирішено звести над залишками Золотих воріт павільйон, що не тільки б захищав їх від негоди, але й відтворював первинний вигляд споруди. Власне будівництву цього павільйону передувала величезна підготовча робота. Археологічні розкопки 1972—1973 років дозволи

ли уточнити первинні розміри воріт, конструкцію й пропорції споруд, розміщення надбрамної Благовіщенської церкви. Тільки після цього будівельники й реставратори взялись до реалізації проекту, розробленого архітекторами-реставраторами Є. Лопушинсь-кою та Н. Холостенко, істориком С. Висоцьким та інженером-конструктором Л. Мандельбла-том. Роботи зі створення музею-заповідника «Золоті ворота» було закінчено в травні 1982 року, до 1500-ї річниці святкування заснування Києва. Для відвідувачів музей «Золоті ворота» відчинено щодня, крім вівторка, з 10.00 до 17.00.