З розпадом держави Русі і втратою Києвом своїх столичних функцій (XIV—XV ст.) його політико- й економіко-географічне положення погіршилося. Київ поступово опинився у зоні схрещення інтересів трьох імперій — Польської, Московської та Османської, особливо двох перших. Навіть у часи Хмельницького (1648—1657 рр.) Київ не був столицею (нею тоді був Чигирин, потім, за Мазепи, — Ба-турин, а далі Глухів).

Проте Київ був завжди духовною столицею українства і України. Тут відбулося хрещення України-Русі (988 р.), тут була митрополія Руської Православної Церкви та її головне культурно-освітньо-релігійне ядро (Печерська лавра з її книгодрукуванням, Києво-Могилянська академія та ін.), що сприяло консолідації української нації і відродженню національної держави.

Залежно від політичних та економічних обставин населення Києва зростало нерівномірно. Вже за княжих часів у місті проживало до 100 тис. осіб. Але по монголо-татарській навалі (1240 р.) кількість жителів зменшилася до 4—6 тис. і почала зростати лише з другої половини XVII ст. З розвитком торгівлі та промисловості у другій половині XIX ст. число мешканців Києва різко збільшилося: до 404 тис. у 1907 р. Дещо зменшилося воно під час двох світових воєн. А з перенесенням сюди столиці у 1934 р. з Харкова населення зросло до 846 тис. (1939 р.). Від 1959 р. воно перевищувало мільйон. Нині тут 2611 тис. осіб; отже, за сто років населення столиці зросло приблизно на 2,3 млн.

У Києві цілком переважають українці. їхня кількість зростає як абсолютно, так і відносно. Якщо у 1989 р. їхня частка становила 72,5 %, то у 2001 р — 82,2 %. Відповідно зменшилася частка представників інших націй: росіян із 20,9 до 13,1 %; євреїв від 3,9 до 0,7 %; білорусів — з 1,0 до 0,6 %; поляків — від 0,4 до 0,3 %; відсоток Вірменіє залишився на рівні 0,2, але абсолютна їхня кількість збільшилася на 8,9 %.

+

«Матір городів руських»

Так називав автор літопису «Повість временних літ» столицю Русі — Київ. Уже у IX ст. це місто поширило свою владу на велику територію — від Пскова і Новгорода на півночі до Тмуторокані на південному сході, а у X ст., коли хрестили Русь, — від Перемишля на заході до Волґи на північному сході. Ця велика східноєвропейська держава досягла свого найбільшого розквіту, коли на Київському престолі перебував великий князь Ярослав Мудрий (1019—1054). Тепер Київ — столиця незалежної української держави.

Протягом віків політичний і адміністративний статус Києва змінювався. Від IX до середини XII ст. він був столицею Русі. У 1363 р., приєднаний до Великого князівства Литовського, Київ стає осередком удільного князівства Ґедиміновичів. У 1494—1497 рр. місто отримує Маґдебурзьке право. У 1569 р. за Люблінською унією разом з усім Правобережжям приєднується до Речі Посполитої. Від 1667 р. — у складі Московської держави, у 1797 р. стає адміністративним центром губернії. У цій функції існує до революції 1917 р.

В тому ж році він стає столицею Української Народної Республіки. У 1918—1920 рр. його поперемінно займають то більшовики, то царсько-монархічні війська, у 1920 р. — польсько-українські об’єднані сили. Радянська влада була встановлена з 1920 р., і Київ до 1934 р. втратив свої столичні функції, залишаючись центром губернії чи (з 1930 р.) області. Столиця УРСР була перенесена сюди лише у 1934 р.

Завдяки своєму вигідному географічному положенню від самого початку існування Київ став центром східнослов’янського племінного масиву на перехресті внутрішньодержавної (по лінії захід—схід) і міждержавної (на меридіональному «шляху із варяг у греки») комунікативних артерій. Водночас він лежить на пограниччі лісової (Полісся) і лісолугової (Лісостеп)

З розвитком капіталістичних відносин у другій половині XIX ст. Київ став великим торгово-промисловим центром Російської імперії. Торгівля зерном і цукром визначала його комерційне обличчя (знамениті контрактові ярмарки і відповідна комерційна та банково-фінансова інфраструктура). У радянський період Київ став найбільшим в Україні промисловим і культурним центром. Розвивалися машинобудування, хімічна, легка і харчова промисловість. Київ став відомим авіаційною, електронною промисловістю, транспортним машинобудуванням, виробництвом устаткування для багатьох галузей тощо. Столиця відома також продукцією легкої та харчової промисловості, виробництвом меблів; вона є потужним центром поліграфії.

Незважаючи на посилені процеси деукраїнізації та винародовлення, Київ завжди був осередком культурно-духовного життя українства. У XVII—XVIII ст. велику роль відіграла організована митрополитом Петром Могилою Києво-Могилянська академія, яка дала українській і світовій науці та культурі чимало визначних постатей: Феофан Прокопович і Стефан Яворсь-кий (філософи), Леонтій Тарасевич (графік), Касіян Сакович (поет), Памво Беринда (мовознавець) та багато інших.

Так зване «розстріляне відродження» у 20—30-х роках XX ст., українізація суспільного життя — ці процеси здійснювалися передовсім завдяки провідній ролі Києва. Дисидентський рух, організація Гельсінської спілки, студентські виступи у кінці 80-х — на початку 90-х років тощо — все це починалося з Києва. Імена Левка Лук’яненка, Миколи Руденка, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Івана Сверстюка,

Івана Гончара (скульптора) і письменника Олеся Гон-чара та сотень інших увійшли в історію національно-визвольних змагань України насамперед через їхню працю у столиці України.

В інформаційну епоху зростає роль Києва як найбільшого в Україні виробника науково-технічної інформації, підготовки висококваліфікованих кадрів усіх галузей знань. Найбільшими осередками науки і підготовки фахівців є Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (заснований 1834 р.), педагогічний, політехнічний та медичний університети, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Аграрна академія та багато інших закладів. Організована стараннями В. Вернадського ще 1918 р. Національна академія наук України має в Києві понад три десятки науково-дослідних інститутів; діють також численні галузеві академії.

Віддавна Київ — найбільший культурний центр України, багатий пам’ятками архітектури, музеями, взірцями образотворчого мистецтва. Серед пам’яток сакральної архітектури — Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори, Андріївська і Кирилівська церкви, ансамблі Києво-Печерської лаври і Видубиць-кого монастиря. Мистецькими шедеврами є пам’ятники Св. Володимиру, Богданові Хмельницькому. Багато пам’ятних місць пов’язані з іменами Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Карпенка-Карого, І. Нечуя-Левиць-кого, М. Коцюбинського та багатьох інших видатних особистостей.

Із зростанням кількості населення збільшувалася площа міста. Тепер вона сягає 835 км2. Київ простягається вздовж Дніпра на 21 км на правобережжі та на 11 км на лівобережжі. У планувальній структурі

Києва виділяються дві відмінні частини: височинне, порізане ярами і долинами правобережжя і низинне із заплавою, старицями і штучними озерами лівобережжя. Вони поєднані, системою транспортних ліній. Історичним ядром є правобережжя з його «верхнім» містом і Подолом, що простягнувся у прибережній смузі.

У центральному ядрі розташована головна вулиця міста — Хрещатик, що прокладений у XIX ст. яром і спрямований по лінії північ — південь. Тут великий комплекс Майдану Незалежності, Центральний універмаг, Головпоштамт. Праворуч від Хрещатика розкинулися Печерські горби. Тут Верховна Рада, Кабінет Міністрів, ряд міністерств, науково-дослідних інститутів, культових установ.

У XIX—XX ст. Київ зростав за рахунок приєднання до нього територій і поселень півдня, заходу і півночі

,т_

від ядра міста. На півночі це Куренівка, Пріорка, Сирець, Пуща-Водиця, на заході — Святошин, Біличі, Борщагівка, на півдні — Жуляни, Голосіїве, Мишоловка та ін.

Ядром лівобережної частини Києва стала Дарниця з її хімічним комбінатом. Тут також знаходяться нові житлово-промислові райони Троєщина, Ви-гурівщина, Микільська Слобідка, Позняки. Дарниця — великий залізничний вузол.

Після відновлення незалежності України (1991 р.) Київ знову став столицею держави. Тут зосереджені дипломатичні установи іноземних країн, концентрується найбільше інвестицій у житлове та офісне будівництво. Швидко розвиваються промислове виробництво, особливо машинобудування, легка і харчова промисловість. Київ дає левову частку в національний бюджет України.

Центральним, має вісім областей — третину загальної їх кількості в Україні. Причому ці області перед входженням до складу України розвивались у різних історичних умовах (Закарпаття до 1945 р. було у складі Чехословаччини, а Чернівеччина до 1940 р. — у складі Румунії). Найменше областей входять до Східного регіону — Донецька і Луганська.

Західний і Східний регіони України — це її своєрідні територіальні крила. Східний — наймолодший за часом формування. Він інтенсивно зростав від другої половини XIX ст. і тепер є найбільш урбанізованим та індустріальним. Тут найменша частка українського населення і найбільше зросійщених українців та російськомовних жителів. Цей регіон історично, соціально та економічно найбільше пов’язаний з Подніпров’ям, хоч у політико-географічному плані

тут відчуваються сепаратистські тенденції. У свою чергу Західний регіон має густу мережу сільських населених пунктів, мало урбанізований, тепер найбільш етнічно однорідний (у минулому навпаки), з великою етнографічною, культурною та релігійною диференціацією. Регіон відомий давніми науковими та культурними традиціями (звідси походить перший український вчений європейського масштабу XV ст. Юрій Дрогобич, тут у 1661 р. був відкритий перший в Україні Львівський університет).

До складу Центрального регіону входять п’ять областей — Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська і Вінницька. Це головне соціально-економічне, політичне, культурне, наукове та інформаційне ядро держави. Його центральність не стільки геометрична, скільки реальна, фактична. На регіон припадає майже чверть площі всієї