Коста-Ріка: міцна демократія

Ще одним прикладом нескінченного різноманіття Середньої Америки може слугувати Коста-Ріка — країна, яка суттєво відрізняється як від своїх сусідів, так і від норм, характерних для Центральної Америки. Маючи спільні кордони з двома вибухонебезпечними країнами (Нікарагуа на півночі та Панамою на сході), Коста-Ріка є державою з усталеними демократичними традиціями і, що най-дивовижніше, без постійної армії! Ця країна фактично є найстарішою демократією в Середній та Південній Америках: за винятком двох коротких періодів, з 1889 р. Коста-Рікою управляли демократично обрані уряди. Хоча відбиток, накладений іспанською культурою на Коста-Ріку, подібний до іспанських впливів в інших районах материка, її рання незалежність, уміння не втягуватися в регіональні конфлікти (що сприяло стійкій нейтральності країни) і помірне заселення дали їй можливість зосереджувати увагу на економічному розвиткові та державній освіті, яка є загальною, безплатною і забезпечує 95 % писемності у регіоні, для якого цей показник у середньому складає лише 75 %. Найважливішою, однак, є внутрішня політична стабільність в країні, яка переважала протягом більш ніж 175 років. Останній конфлікт, який стався у країні понад 50 років тому, переконав націю у необхідності уникнення подальшого насильства. Військові сили були розпущені та заборонені у 1948 р., так само як і інститут армії,

який так часто виступає причиною лих в усій Центральній Америці.

Як і ЇЇ сусіди, Коста-Ріка поділена на екологічні зони, розташовані паралельно її узбережжям. Найбільш густонаселеною є центральна високогірна зона, що лежить у прохолодній тьєрра темплада. У більшій частині цієї зони переважають вулкани, але її осередком є Центральна долина площею 65 на 80 км із родючими грунтами — головний район вирощування кави в країні. В цій долині проживає основна маса населення, яке зосереджується навколо столиці. Столиця, Сан-Хосе, є нетиповим містом для Середньої Америки. Чисте і практично вільне від нетрів, воно є найбільш космополітичним урбанізованим центром між Мехіко та великими містами північної частини Південної Америки.

На схід від високогірної зони лежать спекотні й дощові карібські низини. Це дуже слабо населений район. Багато плантацій тут було покинуто, і на зміну їм прийшли фермери, які ведуть нетоварне господарство. Між 1930 і 1960 роками американська «Юнайтед фрут компані» перевела звідси більшість бананових плантацій, де вони занепадали від хвороб, до узбережжя Тихого океану. Це сприяло економічному зростанню Тихоокеанської зони, хоча вирощування бананів є вигіднішим у Панамі, де витрати на робочу силу менші. Тихоокеанська зона стає районом товарного сільського господарства, яке часто потребує зрошення та успішного освоєння незайманих долин. Новозбудований порт контейнерних перевезень, нещодавно відкритий в Пуерто-Кальдера, став додатковим стимулом для розвитку Тихоокеанського узбережжя.

Результатами довгострокового розвитку економіки Коста-Ріки є найвищий в регіоні рівень життя і писемності, а також найдовша тривалість життя. Домінуючою галуззю продовжує залишатися сільське господарство. Основними експортними товарами є банани, кава, морепродукти і тропічні фрукти. Швидкими темпами почав розвиватися туризм, і зараз країна приймає понад мільйон іноземних гостей щороку. Але найбільш вражаючі економічні здобутки пов’язані з новим промисловим комплексом, який корпорація «Інтел» відкрила поблизу Сан-Хосе в 1998 р. Саме тут цей світовий лідер з виробництва напівпровідників збудував одне з своїх найбільших складальних і випробувальних підприємств, на якому силіконові мікросхеми, виготовлені на заводах компанії, перетворюються на процесори, що є мозком персональних комп’ютерів. Хоча комплекс корпорації «Інтел» різко стимулював економіку Коста-Ріки (його продукція становить приблизно 40 % експорту країни, що є найвищою часткою однієї корпорації будь-де на планеті), дехто з вітчизняних

Вирубування тропічних лісів

На час прибуття європейців дві третини континентальної частини Середньої Америки вкривали тропічні ліси. Вирубування і руйнування цього цінного природного ресурсу з метою розчищення місця під забудову поселень, а також для використання інших економічних можливостей почалося у XVI ст., за часів іспанської колоніальної ери. З тих пір ця згубна практика вже ніколи не припинялася. Більше того, за останні десятиліття темпи вирубування тропічних лісів у Центральній Америці зросли, що не може не викликати тривоги. Починаючи з 1950 р. майже 85 % усіх лісів регіону було винищено. В наш час кожного року зникає близько 3 млн акрів (~ 1,2 млн га) центральноамериканських і мексиканських лісів, що за площею еквівалентно третині такої країни, як Бельгія. Сальвадор уже втратив 99 % своїх лісів, і більшість із шести інших республік скоро досягнуть такого ж результату.

Причини вирубування тропічних лісів пов’язані з постійними економічними та демографічними проблемами малорозвинутих країн. У Центральній Америці головною причиною стала потреба в розчистці земель для випасання худоби через те, що багато країн регіону (особливо це стосується Коста-Ріки) стали виробниками і експортерами м’яса. Ціна цієї економічної деградації, незважаючи на деякі переваги, є величезною. Оскільки тропічні Грунти бідні на поживні речовини, розчищені від лісів площі можуть використовуватися як пасовиська у кращому разі лише протягом декількох років. Після цього ці землі покидають, а худобу переганяють на нові свіжовирубані ділянки. Результатом є жахливе плюндрування ландшафту, яке можна побачити на фото. Без захисту лісів ерозія та затоплення ґрунтів швидко стають проблемами даної місцевості. Наслідки цього з катастрофічним розмахом проявилися в Гондурасі та у північній частині Нікарагуа, коли по них пройшов ураган Мітч у 1998 р. Іншою причиною знелісення є інтенсивні лісозаготівлі, оскільки деревообробна промисловість, намагаючись задовольнити зростаючий світовий попит на будівельні матеріали, папір і меблі, повернула свій погляд від виснажених лісів середніх широт на багаті ресурси екваторіальної зони. Третій фактор, який сприяє вирубуванню, пов’язаний з демографічним вибухом у регіоні. Оскільки дедалі більше селян не спроможні забезпечити собі проживання з допомогою своїх жалюгідних ділянок, у них не залишається іншого вибору, як тільки зрізати вцілілі дерева. Вони роблять це як для отримання палива, так і для розчищення додаткових площ для вирощування сільськогосподарських культур. Таке втручання не дає можливості лісу відновитися.

Хоча вирубування лісів і справляє гнітюче враження, скотарі, фермери і лісозаготівельники не вбачають у цьому небезпеки. Навпаки, вони вважають, що це надає їм хоч короткотривалі, але все ж таки

переваги. Чому ж тоді наукова громадськість здіймає такий галас? І чому Інститут світових ресурсів називає це «найбільш нагальною світовою проблемою використання земель»? Відповіддю є те, що коли не вдатися до негайних широкомасштабних заходів щодо захисту тропічних лісів, то до середини цього століття їхні світові ресурси скоротяться до двох зникаючих плямок на карті — басейну Західної Амазонки у Південній Америці і басейну Середнього Конто в Екваторіальній Африці.

Тропічні ліси — надзвичайно важлива частина нашого природного світу. У біологічному плані вони є найбагатшим і найбільш різноманітним природним середовищем Землі. Хоча ці ліси займають лише 3 % всієї площі Землі (які до того ж постійно скорочуються), тут зосереджено три чверті всіх видів тварин і рослин планети. їх утрата спричинила б не лише зникнення мільйонів видів, але й те, що еколог Норман Майєрс назвав «смертю народження», тобто еволюційний процес, завдяки якому виникають нові види, закінчився б. Оскільки тропічні ліси є джерелом незліченної кількості цінних медичних, харчових і промислових продуктів, у разі їх зникнення багато невідомих видів рослин, завдяки яким можна було б лікувати хвороби чи годувати мільйони голодуючих, також будуть безповоротно втрачені для людства.

Цей краєвид у Коста-Ріці показує, наскільки глибоко може бути зраненою земля за неконтрольованого вирубування лісів. Коли немає дерев, які своїм корінням утримують ґрунти, тропічні дощі швидко розмивають незахищений верхній шар.

економістів висловлює свою стурбованість щодо залежності економіки цілої країни від однієї компанії. Однак інші фахівці акцентують увагу на тому, що Коста-Ріка пройшла шлях від бананової республіки до високотехнологічної країни, в якій зростаюча кількість висококваліфікованих робітників з часом повідкривають свої приватні підприємства, приваблять більшу кількість зарубіжних фірм і зможуть створити провідний у цьому світі технополіс.

Але весь цей зовнішній блиск розвитку не може приховати серйозних проблем. Якщо говорити про соціальну структуру, то четверта частина населення, яке становить 3,7 млн осіб, не може визволитися з пастки безпросвітної бідності, а величезний розрив між бідними і багатими постійно збільшується. Що стосується довкілля, то недавній прогрес було досягнуто в тому числі й за рахунок вирубування тропічних лісів. Хоча темпи їх нищення за останній час сповільнилися, вже надто пізно запобігти екологічній катастрофі, оскільки понад 70 % лісів Коста-Ріки вже зникло з лиця Землі (див. вставку «Вирубування тропічних лісів»).

У політичному сенсі Коста-Ріка залишається достатньо стабільною країною. Незважаючи на близькість до гарячих точок регіону, їй удалося уникнути втягнення в них, тому що переважна більшість її миролюбних жителів надають перевагу нейтральному статусові свого роду «Швейцарії Центральної Америки». Однією з небагатьох хмаринок на мирному небосхилі є стара прикордонна суперечка з Нікарагуа щодо вод і берегів річки Сан-Хуан, а також південного берега озера Нікарагуа (рис. 5-12). Багато спостерігачів зазначають, що якби цей коридор змінив власника, Коста-Ріка стала б ще одним претендентом на будівництво нового міжокеанного каналу через Центральну Америку.