Країни з виходом до Адріатичного моря

Ще у 1990 р. лише дві східноєвропейські країни виходили до Адріатичного моря: Югославія і Албанія (рис. 1-22). Албанія вижила, але колишня Югославія розпалася на п’ять країн, і її дезінтеграція, мабуть, не завершена.

Спочатку розглянемо колишню Югославію — країну, що простягалася від Австрії до Греції. Сформована у 1918 р., після Першої світової війни, вона охоплювала сім великих і 17 малих етнічних і культурних груп (рис. 1-24). Словенці та хорвати на півночі були римо-католиками; серби на півдні належали до сербської православної церкви. Декілька мільйонів мусульман також були

частиною культурної мозаїки. В окремих регіонах країни діяло два алфавіти. Спочатку в Югославії панував царський дім Сербії; після 1945 р. країну зібрав докупи комуністичний диктаторський режим на чолі з героєм Другої світової війни маршалом Тіто. Але коли у Східній Європі комуністичний режим розвалився і розпався Радянський Союз, те саме сталося і з державою Югославія.

Комуністичні суспільні проектувальники заклали під Югославію міну сповільненої дії. Вони поділили країну на шість «республік» подібно до радянської моделі, у кожній з яких домінувала (крім Боснії) одна більша етнічна група. Оскільки всі ці «республіки» неминуче містили меншини, держава гарантувала їхні права, проте за автократичними мірками.

Коли комуністична система розпалася, окремі «республіки» проголосили свою незалежність, тобто це зробили більшості у цих спільнотах. Те, що залишилося від державної машини, надалі керованої сербами, намагалося зупинити дезінтеграцію. Але такі спроби швидко зазнали невдачі, і нові країни під назвами Словенія, Хорватія, Боснія, Македонія і — в результаті віднімання — Сербія з’явилися на карті. Однак меншини у нових державах протистояли цьому, і у Хорватії та Боснії знову піднялися ті, хто стояв на захисті державності. Як наслідок, вибухнув катастрофічний конфлікт якраз тоді, коли розроблялися грандіозні плани європейського об’єднання. Європа, яка двічі у XX ст. втягувала світ у війну і заявляла, що геноцид ніколи більше не затьмарить його горизонти, провалила це перше випробування своїх слів на ділі. Країни—учасниці ЄС під проводом Німеччини швидко погодилися визнати постюгос-лавські держави, навіть до того як можна було розглянути проблеми меншин. Європейські держави стояли осторонь, коли понад 250 000 людей було вбито, а близько мільйона поранено, коли етнічним «чисткам» та масовим екзекуціям піддавалося населення цілих ареалів, коли біженці потоками переміщувалися в сусідні країни, а історичні скарби знищувалися. Тим часом конференції у Маастріхті та Брюсселі виношували плани прогресу Європейського Союзу.

Як бачимо, деволюційний процес із XX століття перейшов у XXI. Сьогодні все ще ево-люціонізуюча карта колишньої Югославії складається з п’яти країн: Словенії, Хорватії, Боснії, нової Югославії (з 1 липня 2002 р. вона називається Союзом Сербії та Чорногорії) та Македонії.

Словенія була першою «республікою», що відокремилася і проголосила незалежність. Етнічно найбільш гомогенна, але за площею невелика, з лише 2 млн із 23 млн громадян колишньої Югославії, Словенія лежить найдалі від сербської владної серцевини, і вона використала свій шанс. Ця альпійська високогірна держава з найпродуктивнішою економікою серед «республік» ще до незалежності, і сьогодні має найвищий показник ВНП на одну особу в субрегіоні. Вона належить до найперспективніших кандидатів на приєднання до ЄС у цьому десятиріччі.

Серпоподібна територія Хорватії, з відгалуженнями вздовж угорського кордону і Адріатично-го узбережжя, лише частково відображає розподіл хорватів у колишній Югославії (рис. 1-24). Близько 85 % із 4,6 млн осіб у Хорватії є хорватами, але решта 800 000 живуть у широкій зоні Південної Боснії. Сербська меншина Хорватії, що становила приблизно 12 % на часи здобуття незалежності, скоротилася під тиском хорватів. За комуністичної планової економіки Хорватія була другою найбільш процвітаючою республікою у колишній Югославії (після Словенії), але громадянська війна і хаос наробили багато шкоди. Колишнє авторитарне, тепер більш демократичне правління у столиці Загребі ще не змогло здійснити реформи, які потрібні Хорватії. Однак порівняно з Боснією перспективи Хорватії яскравіші. Протягом короткої боротьби Хорватії за незалежність югославська армія під керівництвом сербів бомбардувала Загреб, а коли території з сербськими меншинами у Хорватії відмовилися визнати хорватську владу, їх окупували силою, і багато сербів було виселено.

Боснії пощастило значно менше. Багатоетнічна, відірвана від моря і розміщена між хорватською державою на заході і владною сербською твердинею на сході, Босніїї стала жертвою згубного конфлікту. Поміж 3,8 млн її жителів близько 50 % були мусульманами, 31 % сербами і 17% хорватами. Спустошена столиця Сараєво — це святе місце для мусульман і одночасно для православних сербів — лежить на східній межі клиноподібної території, де мусульмани залишилися у більшості (рис. 1-25). Владні органи з домінуванням мусульман проголосили незалежність у 1992 р., внаслідок чого відбулося сербське повстання, підтримуване сусідньою Сербією.

Громадянська війна, яка розпочалася після цього, забрала життя 250 000 людей, залишила без даху над головою 2 млн осіб, спричинила безпрецедентний потік біженців і зруйнувала значну частину боснійської культурної спадщини та інфраструктури. У 1995 р. дипломатичні ініціативи США завершилися перемир’ям, що поділило Боснію на два (фактично чотири) сектори (рис. 1-25). Підписані у Дейтоні (штат Огайо у США) усіма сторонами домовленості вимагали введення міжнародних сил. На заході і півдні лежить так звана мусульма-но-хорватська «федерація», а на півночі та сході — дві цілком відмінні частини сербської «республіки» під назвою Србска. Серби (31 % населення) отримали 48 % території Боснії, мусульмани —

27 % і хорвати — 17 %. Як видно на карті, два крила сербської «республіки», з’єднані вузькою смужкою — Посавинським коридором шириною лише З милі у запліччі річкового порту Брчко. Ця територія була здебільшого мусульманською перед громадянською війною і стала свідком найжах-ливішої етнічної «чистки» у цілій країні; мусульмани не забули ці звірства. Порт Брчко залишився невизначеним за Дейтонською угодою, але з 1999 р. він перебуває під спільною юрисдикцією. Як серби, що вбачають у цьому місті життєво важливий місток між своїми двома боснійськими спільнотами, так і мусульмани, яким воно дає надію на вихід до моря, розглядають це рішення як поразку.

Географічна назва Югославія до липня 2002 р. стосувалася того, що залишилося від території, де колись правили або переважали серби: Сербія з центром у старій сербській столиці Белграді на річці Дунай; Воєводіна на півночі, частина якої колись була угорською територією і де угорська меншина становить понад 350 000 осіб; Чорногорія (Монтенегро) на Адріатичному узбережжі, яку колись дуже підтримували серби, але віднедавна вона намагається дистанціюватися від Белграда; і Косово на півдні — одна з історичних мусульманських твердинь у субрегіоні; тепер вона перебуває під правлінням НАТО після виселення репресованих сербських меншин.

Із шістьма мільйонами мешканців, автократичним режимом і ще значними збройними силами, Сербія вже не домінує у цій Югославії з чотирьох частин (сукупне населення 10,7 млн), хоча вона втратила контроль над Косово і має проблеми як у Воєводіні, так і в Чорногорії. Угорська меншина у Воєводіні (п’ята частина населення) почувалася краще, ніж будь-коли мусульмани у Косово, але дехто був змушений вступити до югославської армії під час кампанії у Косово. Тим часом в Угорщині консервативні політики закликали до перегляду угорсько-югославського кордону, щоб повернути третину півночі Воєводіни назад Угорщині. Чорногорії! лише з 650 000 мешканців вирішила дистанціюватися від Сербії, навіть упровадивши німецьку марку як свою офіційну валюту і форсуючи власні дипломатичні й торговельні зв’язки з європейськими країнами. Близько третини чорногорців налаштовані просербськи, і Югославія утримує у Чорногорії озброєні сили. Тому тут може статися ще один конфлікт.

Трагедії! Косово була найсерйознішою проблемою регіону у 2001 р. Цей кут Югославії разом з албанською, переважно мусульманською, більшістю серед 2 млн людей колись мав значну автономію. Тут у 1389 р. серби програли вирішальну битву з сильнішою армією Туреччини, і протягом

понад п’яти століть мусульмани правили цією територією. Коли у 1912 р. серби остаточно повернули собі Косово, мусульмани змушені були визнати Поле Чорних Птахів біля Пріштіни, де 1389 р. відбулася битва, святою землею. Сербське населення Косово ніколи не перевищувало 10 % сукупного, і Косово залишалося мусульманським суспільством за адміністрації сербів. Це була нелегка, проте прийнятна ситуація — але до 1989 р., коли сербський диктатор Слободан Мілошевич анулював автономію Косово і розпочав кампанію з витіснення звідти мусульманської культури.

Косово завжди було бідною сільською територією з одним із найнижчих рівнів життя у Європі, і гніт Сербії викликав тут очікуваний ефект. Незабаром відбулося озброєне повстання, і серби в Косово зазнали великих утрат. Тисячі сербів залишали Косово навіть тоді, коли почалася перша етнічна «чистка» сербськими військами. Це в свою чергу спровокувало потік біженців до сусідніх Албанії, Македонії та навіть до іншої автономної сербської провінції — Чорногорії.

Тоді, коли міста і села Косово спалювалися і косоварів убивали у зростаючих кількостях, євро

пейські й американські посередники домовилися змусити сербів і косоварів підписати угоду, яка б повернула Косово автономію і гарантувала подальші переговори на три роки. Косовари підписали таку угоду, а серби відмовилися. Це спричинило першу військову операцію НАТО. У березні 1999 р. розпочалося масоване бомбардування, що зруйнувало значну частину військових потужностей Сербії та інфраструктури країни.

Однак сербські війська і надалі продовжували нищити Косово, виганяючи сотні тисяч косоварів з їхньої провінції. На початок квітня потік біженців перевищив 500 000, створюючи жахливу гуманітарну кризу всередині і поза межами Косово. Тисячі цивільних загинули внаслідок сербських акцій. Після катастрофи у Боснії це була найтяжча людська трагедія у Європі від Другої світової війни, і знову Європі не вдалося попередити її, хоча європейці присягалися, що це ніколи не повториться.

До зими 2001 р. довготривалий статус Косово залишався непевним. Сербське населення скоротилося до менш ніж 5 %; військові сили ООН

утримували контроль; почалася відбудова з іноземною допомогою. Але Косово ніколи формально не було відокремлене від Югославії і не є незалежною одиницею.

Порівняно з подіями у решті колишньої Югославії найпівденніша колишня «республіка» Македонія мала кращу долю, незважаючи на своє багатонаціональне населення (66 % македонців, 24 % албанців, 4 % турків) і надзвичайно вразливе розміщення. Коли Македонія проголосила незалежність у 1991 р., греки попереджали, що сама назва країни є грецькою власністю і що визнання Македонії незалежною державою неприйнятне для Афін. Греки наполягали на назві КЮРМ (Колишня югославська республіка Македонія), а коли Македонія відмовилася підкоритися, греки закрили для неї свій порт Салоніки. Ця акція зруйнувала ще слабку, переважно натуральну економіку Македонії — найбіднішу з усіх колишніх частин Югославії. Війська ООН були розміщені у столиці Скоп’є для попередження конфліктів між сусідами, але жодні сили не могли підготувати цю маленьку країну (населення 2 млн) до потоків біженців, які перетинали її кордони у березні та квітні 1999 р. Македонія вже поборола наслідки стагнуючої економіки, ускладнені етнічними й культурними поділами (рис. 1-24). Але події у Косово наклали серйозні проблеми на цю молоду державу.

Доцільно залишити наше обговорення Албанії на кінець, тому що навіть у цьому неспокійному регіоні Албанія є анахронізмом. Це єдина переважно мусульманська держава у Європі; 70 % албанців номінально є мусульманами. Сьогодні Албанія — найбідніша країна Європи, що займає найнижчі позиції за життєвим рівнем, але характеризується найвищими темпами зростання населення в усьому географічному світі. Більшість албанців виживають за рахунок тваринництва і рільництва на п’ятій частині території, придатної для сільського господарства, цієї гірської скелястої потенційно сейсмічної країни. Не дивно, що тисячі албанців намагалися дістатися Італії через Адріатичне море, сподіваючись забезпечити собі краще життя.

Проте Албанія не є маловажливою країною. Це потенційна мусульманська брама у Східну Європу. Її населення (3,5 млн) етнічно споріднене з великими сусідніми мусульманськими меншинами у Косово і Македонії. Але албанська влада у Тірані не в змозі дозволити собі ірредентизм. Албанія має свій власний культурний поділ між ґегами на півночі й тосками на півдні (де є також незначна грецька меншина). Від 1990 р. країна потерпає від громадянського неспокою. Чи уникне Албанія руйнівної дії деволюційних сил, що розчленували її сусідку по узбережжю?