У результаті цих процесів сформувалася Друга українська держава (козацька) — Гетьманщина. У другій половині XVII ст. вона під тиском зовнішніх сил (агресія Польщі, Московії, Туреччини, Криму) поступово занепала. Хоч нація і стає на коліна, але етнічна її основа і самосвідомість залишаються.

У другій половині XIX — на початку XX ст. знову спостерігається новий лавиноподібний спалах самосвідомості українців, боротьба за самостійну державу, яка завершується утворенням у 1917—1919 рр. Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Гетьманської (Української) Держави. Але і ця, вже третя, спроба державотворення зазнає поразки через внутрішню зраду та іноземну інтервенцію (Росії, Польщі, Румунії).

Нарешті, сьогодні йде четвертий етап націоге-нези, пов’язаний з утворенням нової держави Україна (рис. 2-11).

Етнічний склад

Корінним населенням на всій території України є українці. Вони не лише автохтони, тобто такі, що мають місцеве походження і в усі часи кількісно переважали представників інших народів, але й уся їхня історія і культура, духовне і матеріальне життя найтіснішим чином пов’язані з українською землею, її географічними умовами (рис. 2-12).

Дані про етнічний склад населення України дають державні переписи. Перший загальний перепис на території Східної України і Волині проводився у 1897 р., а у Західній Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття) — у 1857 р. Вони дали найбільш повні та точні дані. Переписи в роки радянського правління значною мірою фальсифікувалися, часто применшуючи кількість українців.

Історично Україна розвивалася в таких умовах, що за цілковитої переваги українців вона складалася як багатоетнічна держава (табл. 2-2).

Для етнічного складу населення України характерні такі особливості:

1) в усі часи значно переважала частка українців. Без перебільшення можна стверджувати, що нині на кожних трьох-чотирьох українців припадає один неукраїнець. Це співвідношення утримується досить стабільно багато десятиліть. У 1930 р. українці становили 75,0 %, у 1959 р. — 76,8, у 1989 р. — 72,7, у 2001 р. — 77,8 %. При цьому деяке зменшення частки українців за даними перепису 1989 р. свідчить не стільки про реальні величини, скільки про фальсифікацію даних пере-

Таблиця 2-2

ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ у 1989 і 2001 рр.

Етнос

1989 р.

2001 р.

Зміни

млн осіб

%

млн осіб

%

млн осіб

%

Українці

37,42

72,7

37,54

77,8

+ 0,12

100,3

Росіяни

11,36

22,1

8,33

17,3

-3,03

73,4

Євреї

0,49

0,9

0,10

0,2

-0,39

21,3

Білоруси

0,44

0,9

0,28

0,6

-0,16

62,7

Молдовани

0,32

0,6

0,26

0,5

-0,06

79,7

Болгари

0,23

0,5

0,20

0,4

-0,03

87,5

Поляки

0,22

0,4

0,14

0,3

-0,08

65,8

Угорці

0,16

0,4

0,16

0,3

0,00

96,0

Румуни

0,13

0,3

0,15

0,3

+ 0,02

112,0

Греки

0,10

0,2

0,09

0,2

-0,01

92,9

Кримські татари

0,00

0,00

0,25

0,5

+ 0,25

у 5,3 раза

Інші

0,49

1,0

0,96

1,6

-0,04

у 1,9 раза

Разом

51,45

100,0

48,46

100,0

-2,99

94,2

РОЗСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ та ЕТНІЧНИХ МЕНШИН (за В. Наулком)

Межі українських етнічних земель Державний кордон України Кордони інших країн Межі адміністративних областей України Столицю України підкреслено 200 км

РИСУНОК 2-12

пису. Існує думка, що коли б перепис проводили не у 1989 р., а два-три роки пізніше, то кількість українців зросла б щонайменше на 5 млн осіб, тобто їхня частка досягла близько чотирьох п’ятих усієї кількості населення, що й підтвердив перепис 2001 р.;

2) за радянських часів спостерігалося поступове загальне збільшення частки представників на-родів-сусідів. Так, у 1930 р. ця частка становила 15,1 %, у 1959 р. — 19,7, у 1989 р. — 24,6 %. Здійснювалося це головним чином унаслідок різкого зростання частки росіян (від 8,0 % у 1930 р. до 22,1 % у 1989 р.) і зменшенням частки поляків (відповідно з 5,5 до 0,4 %). Але на початку XXI ст. ця частка вже зменшилася до 19,3 % (перепис 2001 р.);

3) у минулому значну питому вагу в населенні України мали поляки, що відображало сильний західнослов’янський етнічний вплив на неї. Після кількаразового поділу Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. і переходу Правобережної України та Західної Волині до складу Російської імперії намітилося постійне зростання східнослов’янського елемента. Україна в етнічному аспекті ставала дедалі більше східнослов’янською. А якщо частка

українців, білорусів і росіян (значна частина останніх — це русифіковане українське населення) у 1989 р. становила майже 96 %, тобто абсолютну більшість, то у 2001 р. ця частка скоротилася дуже мало — до 95,7 %. Підтвердилася думка, що зростання кількості й частки росіян великою мірою відбувалося через русифікацію передусім українців (а також євреїв, греків та інших етнічних меншин);

4) частка представників кожної іншої нації в Україні не перевищує одного відсотка. У минулому принаймні два народи — поляки і особливо євреї — були значними етнічними меншинами. Ще у 1930 р. на території України проживало 6,5 % євреїв і 5,5 % поляків від загальної кількості її населення. Разом з росіянами перед війною вони становили майже п’яту частину населення (тепер росіяни становлять лише 17,3 %, а частка євреїв зменшилася до 0,2 %, поляків — до 0,3 %);

5) постійно залишається малою частка представників просторово віддалених націй — болгар і греків та ін.;

6) за період самостійного розвитку України у ній поступово зростає кількість представників кавказьких націй — грузинів, вірменів, азербайджанців, чеченів та ін.;

162 РОЗДІЛ 2

Бахчисарай — Чуфут_кале

Приблизно на півшляху між Сімферополем (головним центром Кримської автономії) і Севастополем (головною військово-морською базою України) дорога звертає вліво, у бік Кримських гір, і перед мандрівником відкривається місто Бахчисарай — колишня столиця Кримського ханства.

Бахчисарай (з татарської: бахчи — сад, сарай — палац) і тепер є головним осередком (разом із Сімферополем) національно-культурного життя кримськотатарського народу, доля якого була складною. Татари з’явилися у Криму в XIV ст. До цього часу тут жили нащадки русів, таври, генуезці, караїми. Бахчисарай став столицею Кримського ханства — спадкоємця Золотої Орди — у XV ст. Тут плелися складні інтриги з метою завоювання України. Але водночас Крим неодноразово був союзником українців у їхній боротьбі з Польщею та Московщиною. Бахчисарайський договір 1681 р. між Росією, Туреччиною і Кримом, за яким кордоном між Московським царством і Туреччиною визнано Дніпро, був преамбулою до першого великого поділу України на основі угоди між Московією і Річчю Посполитою у 1686 р. (т. зв. Вічний мир).

З допомогою українського козацтва Московська держава здолала Кримське ханство (1791 р.). Бахчисарай утратив статус столиці й перетворився на

музейний центр. А кримськотатарський народ зазнав, подібно до українського, жорстокого соціального і національного гноблення. Його багатовікова культура брутально нищилася. Фіналом стала повна депортація кримських татар до середньоазійських республік у 1944 р. Степовий Крим заселяли вихідцями з Центральної Росії та Західної України, а Південний берег опанувала сталінська «еліта». Власні географічні назви татарського походження (окрім Бахчисараю) були суцільно замінено російськими.

Після проголошення самостійності України кримські татари стали масово повертатися на рідну землю. Але їхня автономія, хоч би культурно-національна, — це все ще питання майбутнього. Створено лише верховний орган громадського управління — меджліс.

Бахчисарай нині є центром адміністративного району, в якому збереглося багато пам’яток старовини. Центральним серед музеїв є Бахчисарайський історико-археологічний. У його складі — музей «Ханський палац» (XV—XVIII ст.) і ханська мечеть (1740 р.), а також археологічний музей «печерних міст». Два мінарети мечеті височіють над центральною частиною міста з її вузькими кривими вуличками, будинками з навислими другими поверхами, старовинними фонтанами-джерелами.

В околицях Бахчисараю — декілька «печерних міст». Це Мангул, печерний монастир Кальон (VII ст.). Але найцікавішим є «печерне місто» Чуфут-кале.

Чуфут-кале — це складна система штучних і природних печер у вапнякових породах північних відрогів Кримської гряди. Ще у XII ст. тут жило одне з іранських племен — алани, які займалися тваринництвом і ремеслом. Після захоплення території татарами кримський хан Гаджі-Ґірей, який проголосив незалежність Криму від Золотої Орди, перетворив печерне місто у фортецю Кирк-Ор і перевів сюди свою резиденцію. Коли у XVII ст. столицею остаточно стає Бахчисарай, у печерному місті залишаються лише караїми, а саме воно отримує назву Чуфут-кале («Юдейська фортеця»).

Така назва пов’язана з тим, що караїми сповідують юдейську релігію. Цей невеличкий народ був войовничим і сміливим. Недарма караїмські загони були на службі галицьких і литовських князів. Донині біля м. Галича Івано-Франківської області живуть нащадки караїмів, а у литовському місті Тракай існує караїмська громада.

А з кримського осередка караїмів — Чуфут-кале — його жителі цілком виселилися ще у 1852 р. у Севастополь і Євпаторію. Сьогодні тут проживає лише одна родина, що обслуговує туристів.

Тут зійшлися три культури

Йдеться про місто Умань, що приблизно на половині шляху між Києвом та Одесою. Це давній історичний центр Брацлавщини — політико-географічної землі України. У ньому зійшлися три культури: місцева українська і дві прийшлих — польська та єврейська. Це середнє за людністю місто обласного підпорядкування (близько 90 тис. мешканців).

Перша згадка про Умань датується 1629 р. У 1648—1667 рр. (до Андрусівського перемир’я між Московією й Річчю Посполитою) місто було у складі Гетьманської держави. Воно стало одним з центрів Гайдамаччини. Згадаємо слова Тараса Шевченка: «Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи. Будем драти, пане брате, з китайки онучі». Тоді три народи зійшлися тут у кривавому герці. По кількох поділах Польщі Умань опинилася аж до 1917 р. у Російській імперії. За радянської влади роль польського етнічного елемента різко скоротилася. Вже у 1926 р. українців в Умані було 43,3 %, євреїв — 49,5, росіян — 4,6 %. Після війни, у 1959 р., ці цифри становили відповідно 76,5, 5 і 16 %. У наш час вони суттєво не змінилися.

Можна стверджувати, що єврейська та польська національності в Умані майже зникли. Проте залишилися знаки їхньої присутності, які відіграють дедалі більшу роль у житті міста і навіть є об’єктами міжнародного туризму чи паломництва. Цими знаками є Національний дендрологічний парк «Софіївка» і могила духовного наставника брацлавських хасидів ребе Нахмана. Обидва об’єкти постали майже водночас — на початку XIX ст. — і вже двісті років увага до них не спадає.

Парк «Софіївка» був заснований польським магнатом Феліксом Потоцьким якраз після третього поділу Речі Посполитої і переходу Умані під російське панування (1798 р.). Назва парку походить від імені дружини Потоцького красуні Софії, про яку розказують багато легенд.

Парк площею близько 150 га лежить на північній окраїні міста у мальовничій місцевості, що розчленована долиною р. Кам’янки, балками і ярами, які врізані у тверді породи Українського кристалічного щита. Подекуди ці породи виходять на поверхню. З них складені пороги і загати на річці (водоспади

сягають 14 м), що утворює низку мальовничих ставків, каскадів, водограїв тощо. Є навіть підземна річка «Стікс» (довжина 224 м). Річка Кам’янка формує композиційну вісь усього ансамблю, де багато елементів, особливо рельєфу, є штучними (скелі, Гроти, лабіринти, альтанки). Тут багато мармурових скульптур (біло-мармуровій статуї Евріпіда понад 500 років). Усе це створює неповторний природно-культурний ландшафт з екзотичними деревами і кущами (понад 500 видів). Парк є не лише місцем рекреації, а й важливим центром наукових пошуків.

У минулому єврейська община Умані була досить великою, як і в багатьох містах і містечках Правобережжя та Західної України. Вона мала дві синагоги, три училища, багато шкіл, бібліотеку. У 1810 р. тут було поховано Цадика (благочестивого) Нахмана, який був правнуком засновника хасидського руху — одного із напрямків ортодоксального юдаїзму. Після Нахмана його місце не зайняв жоден керівник. Тому прихильники хасидизму з усього світу щороку приїздять на могилу Нахмана у кінці вересня — на початку жовтня зустрічати юдейський Новий рік.

Указом Президента України прийнято генеральний план створення історико-культурного центру імені Цадика Нахмана. Його реалізацію забезпечує міжнародний благодійний фонд. Вже збудовано меморіал на могилі ребе, готель «Ворота Сіону», зводиться велика синагога.

А що є українського в Умані, крім того, що тут кількісно переважають українці? А власне, все тут українське починаючи від самої землі. Неподалік Умані археологи відкрили давні протоукраїнські городища — Майданецьке, Легедзинське і Доброводівське, які процвітали шість тисяч років тому. Це були великі міста з дво-триповерховими будівлями і оригінальним плануванням. У першій половині І тис. тут жили також давньоукраїнські племена антів, а в кінці його — племена уличів. А духовними надбаннями сучасності є в Умані педагогічний і сільськогосподарський вищі навчальні заклади, медичний, педагогічний та музичний коледжі, краєзнавчий музей. Відроджується зруйнована Православна церква.

Але є в Умані одна особлива українська місцина. Це будинок, де провела останні роки свого життя Надія Суровцова (1896—1985) — історик, перекладач, громадський діяч часів національно-визвольної боротьби, українська Пасіонарія. Доля була до неї жорстокою. Вона носила її від Києва до Петербурга, Харкова і Праги, Берна і Вашингтона, до льодової якутської тундри. Після повернення зі сталінського «курорту» Надія Суровцова осідає в Умані, де не закидає активної наукової та громадської діяльності. Сюди пролягали таємні стежки українських, російських, єврейських дисидентів. І тепер, як Софіївка і могила ребе Нахмана, притягує до себе дедалі більше туристів скромна оселя, позначена печаттю духа Надії Суровцової.

РИСУНОК 2-13

7) можна передбачати, що у майбутньому корінних змін у національному складі України не відбудеться. Проте буде спостерігатися збільшення питомої ваги українців (приблизно до 80—83 %), поляків (до 2 %), зменшення частки росіян (до 10 %). Що ж до євреїв, то їхня частка може збільшитися до 0,3—0,4 % унаслідок рееміграції з Ізраїлю, що вже спостерігається.

Таким чином, склад населення України за останні 50—60 років істотно змінився лише серед етнічних (національних) меншин. Місце найбільш представницьких єврейської, польської і татарської меншин зайняла російська. В той же час у більшості випадків скоротилася кількість представників інших меншин (молдовани, греки, німці та ін.).