ЛЮДНІСТЬ Етно- і націогенеза українців

11 Етногенеза — це походження, виникнення і початки становлення певного народу. Проблема етногенези складна. Зокрема, етногенеза нерозривно пов’язана з антропогенезою (походження людей на даній території). Виникає непросте питання: чи є певний етнос автохтонним, чи є прийшлим?

Етногенеза охоплює також культуро- і психогенезу. Отже, психічні та культурні особливості давніх народів і племен можуть у той чи інший спосіб виявлятись у сучасних етнопсихічних та етнокультурних рисах певного народу. Наприклад, росіяни, маючи відповідно слов’янський і угро-фінський етнічний суперстрат і субстрат, у психо-і культурогенезі характеризуються багатьма властивостями, що з’явилися внаслідок кількасот-літнього співжиття з тюркським населенням Золотої Орди. Введення російського етносу у східний геокультурний світ, що було характерне для Мос-ковії аж до початку XVIII ст., не могло не вплинути на його психіку і культуру. Такі риси, як «широта душі», колективізм, просторова мобільність (схильність до переміни місця проживання), певна агресивність тощо, росіяни запозичили у своїх східних тюркських сусідів.

З культурогенезою тісно пов’язана лінгвогенеза, тобто походження мови того чи іншого народу, мовних спільностей — сімей, груп мов тощо. Наявність мовних сімей і груп, які входять у ці сім’ї, свідчить про давню спорідненість багатьох мов, але внаслідок історичного розвитку мов та їхніх носіїв відбулася складна лінгвістична диференціація, яка не завжди збігається з етнічним поділом. Класичним прикладом є англійська мова, що є мовою двох різних націй — англійської та американської.

Територія України заселена з найдавніших часів. Археологічні розкопки свідчать, що приблизно 600 тис. років тому у Закарпатті (біля нинішнього села Королеве) вже проживали люди. При цьому корінне населення з часу переходу до осілого способу життя (7 тис. років тому) не покидало своєї землі, хоч по ній пройшло багато племен, що проявляється у послідовній наступності багатьох місцевих і чужих археологічних культур з їхніми матеріальними, духовними і громадсько-суспільними особливостями та взаємовпливами при збереженні специфічних рис місцевих жителів. У цьому особливість культурогенези населення України.

Існує кілька теорій щодо походження українців. Перша з них — теорія давнього походження — трипільська. Друга — ранньослов’янська теорія, третя — староруська.

Згідно з трипільською теорією український етнос походить від племен трипільської культури, яка досягла розквіту між 3,5 та 2,7 тис. років до Р. Хр. Ареал цієї культури займав спочатку басейн Дністра, Пруту, Південного Бугу, а згодом розширився до Дніпра і далі на схід. Трипільці були осілими землеробськими племенами. Вони жили великими селами по 600—700 осіб у довгих та вузьких оселях, розгороджених на сімейні частини з окремими кімнатами, в одній з яких була глинобитна піч. Тоді панував патріархат: родовід вели по лінії батька.

Відомо, що трипільці знали дерев’яний плуг (рало), яким обробляли землю. Вони користувалися першим в Україні механічним пристроєм — свердлом для утворення отворів у камені й дереві. Використовували мідь.

Очевидно, трипільці створили передписем-ність з використанням символів та знаків, що збереглися на керамічних виробах. В орнаментиці череп’яного посуду переважають плавні візерунки жовтого, чорного і білого кольорів. Це свідчить про магічні ритуали та віру людей у надприродні сили. На ритуальних керамічних виробах трипільці зображували колосся, небесні дощі, собак-сто-рожів тощо.

Учені не знають, чому близько двох тисяч років до Христа трипільська культура зникла. Є припущення, що трипільці частково відійшли на північ у лісову зону (на Полісся і далі), частково були асимільовані прибульцями-степовиками. Деякі науковці стверджують, що між сучасними українцями і трипільцями існують етнографічні зв’язки (у культурі), але немає антропологічних зв’язків.

В останнє важко повірити, оскільки степовики як кочівники з пастушим способом життя завжди мали нижчий рівень культури порівняно з осілим землеробським населенням. Кочівники приходили і відходили, а корінне населення залишалося і зберігало свої традиції, культуру тощо.

Пастухи-кочівники з’явились у лівобережній степовій частині України ще десь близько 3,0 тис. років до Р. Хр. (племена так званої ямної культури), тобто тоді, коли у Лісостепу розквітла трипільська культура. Вони пригнали з собою зі сходу великі табуни коней, на яких ще не вміли їздити верхи. З того часу український Степ став простором, який перемінно займали одні кочівники, витіснюючи інших. Десь близько 1,5 тис. років до Р. Хр. до Причорномор’я з Прикаспійської рівнини вторгнися кіммерійці, які проживали тут до VII ст. до Р. Хр. і опанували верхову їзду на конях. Кіммерійці як «споживачі кобилячого молока» не могли культурно асимілюватись з місцевим хліборобським населенням Лісостепу. Це був кочовий тип культури. Вони започаткували добу заліза, принісши мистецтво його обробки з Кавказу. їх змінили скіфи, а з II ст. до Христа по II ст. після Христа — сармати.

«Степова смуга, — писав Євген Маланюк, — становила відвічний «коридор», відвічний географічний «протяг» в нашім історичнім «помешканні». Через той «коридор» проходили хвилі кочових навал, що їх Азія викидала з своїх нетрів. «Коридор» цей — понадто — відтинав нашу Батьківщину від її природної підстави — моря».

Друга теорія етногенези українців — ранньо-слов’янська. В ній походження нашого народу пов’язується з ранніми слов’янами та їх поділом на західну, південну та східну гілки.

Згідно з «Повістю временних літ» літописця Нестора ранні слов’яни з’явились у Середньому Подунав’ї. Таку версію підтримує і польська легенда про трьох братів — Леха, Руса і Чеха, що походили від одного батька Слови (звідси й назва слов’яни). Середньодунайську теорію походження праслов’ян обгрунтував чеський етнограф П. Шафарик.

У наш час багато вчених схильні виводити походження усіх слов’ян з території України — Пе-редкарпаття, межиріччя Дніпра і Вісли, Дніпра і Західного Бугу. Праслов’яни виникли тут у І тис. до Христа і проіснували до VI—VII ст. після Христа. Звідси вони розселилися на південь (південні слов’яни), схід (східні слов’яни) і захід.

Ще у 1837 р. М. Надєждін писав про три України, кожна з яких — це край чи навіть окраїна слов’янського світу: «венеди, наші предки, розлились із Карпат в усіх напрямках по Європі, головним чином на південний захід. Північний схід зайнятий був уже чуддю, а південь весь — аланами-скіфами. Тож три України, що зберегли досі свої назви, — Дніпровська (земля українських козаків), Дунайська (земля древніх крайнів, нинішній Австрійський Крайн) і Ельбська (земля старовинних укрів — нинішній Прусський Уккермарк) — донині вважалися здавна вічними краями чистого венедо-слов’янського світу, що являє собою один із трьох первинних шарів європейського народонаселення».

Карпатсько-дніпровські слов ’яни (дністровсько-дніпровська ойкумена) — це племена черняхівсь-кої культури II—IV ст., які були у тісному контакті з сарматами (роксоланами або оросами, русами) і значною мірою асимілювали останніх. Можливо, звідси і походить назва Русь. Як свідчать історичні джерела (готський історик VI ст. Йордан), з IV ст. величезний простір «на вигині Понту», тобто у Північному Причорномор’ї, займали анти. Доведено, що вони були слов’янами і утворювали союз племен у післясарматський період (IV—VI ст.). Отже, і слов’яни, що «седяху по Дністру аж до моря» (Чорного), і анти «на вигині Понту», і носії зару-бинецької та черняхівської археологічних культур — усе це один і той же народ праукраїнців. Зокрема, так вважав археолог і географ Юрій По-лянський (1892—1975).

Під ударами готів анти, які згодом дістали назву полян, покинули «вигин Понту» і наприкінці IV ст. поселилися на Київських горах (це літописні «поляни, що жили окремо» у древлянській землі, тобто уже у лісовій зоні України). Формується троїсте об’єднання полян, деревлян і сіверян — Троянь на чолі з Києвом. Так було покладено податки старокиївської держави — першої держави східних слов’ян, яка є одночасно і першою Українською державою.

Таким чином, можна зробити висновок: у ран-ньослов’янський період територію України густо заселяли землеробські племена різних археологічних культур, які стали автохтонною основою формування всіх східних слов’ян, представлених

праукраїнцями. В свою чергу східнослов’янські племена, особливо анти та їхні спадкоємці поляни, стали етнічним суперстратом того населення, шо у середині першого тисячоліття переселилося на північ і змішалося з балтами, в результаті чого почав формуватися білоруський етнос, а також перемістилося на північний схід, змішалося з угро-фінськими племенами і започаткувало російський етнос. Є докази, шо російський етнос формувався і від змішування слов’ян з балтами (територія майбутньої Новгородщини).

Третя теорія походження українців — староруська. Її навіть важко назвати теорією, бо вона виводить українську націю з так званої давньоруської народності, якої насправді ніколи не було. Так, існування давньоруської народності пояснюється тим, що існувала спільна мова. Але це була мова не народна, а церковнослов’янська (староболгарська), принесена на Русь разом із християнством у X ст. Зрозуміло, що ця мова була книжною, якою користувалися духовенство і керівні верстви. Більше того, саме ця своєрідна східнослов’янська «латина» була засобом спілкування вже тоді різного українського, білоруського і московського (новгородського: Московія постала аж у XII ст.) населення. Більшість людності у щоденному житті користувалася мовою, близькою до сучасної української. На питання, якою мовою розмовляли у давньому Києві, академік Агатангел Кримський відповідав: «староукраїнською». Крім того, навіть спільна чи однакова мова не може бути аргументом для обгрунтування існування єдиного народу. Є, наприклад, багато окремих арабських націй, що розмовляють однією мовою.

Так само не було спільної культури. Культура московитів істотно різнилася від культури киян, тобто мала добре виражені регіональні відмінності, носіями яких були різні етноси. Щодо спільної ки-рило-мефодіївської культури у її релігійній формі, то вона була більш-менш однаковою і у Візантії, і у Болгарії, і у Моравії, і в Русі.

Ще одним «аргументом» на користь нібито єдиної давньоруської народності виступає єдина держава — Русь, яка формувалася й розвивалася у IX—XII ст. і займала величезну на той час територію від Чорного до Балтійського моря і Верхньої Волги. При цьому висувається теорія не просто етнічної спільності, а так званої етнополітичної єдності, що її дехто називає навіть суперетносом, тобто надетносом. Але ж надетнос — це не народ, не етнос. Крім того, Руська держава вбирала різні етноси — тюркські (чорні клобуки, тюрки) і угро-фінські (водь, меря та ін.), яких важко за мовною чи політичною ознаками звести до лінгвістичної або етнополітичної давньоруської спільності.

Не витримує критики і третій «аргумент» — так звана руська, чи загальноруська, національна свідомість. По-перше, вона могла існувати у межах усієї держави лише для правлячої верстви, тобто того соціального прошарку, який був носієм суверенітету країни. По-друге, якщо ця міфічна свідомість таки була, то вона поширювалася лише на українську частину Русі. Саме тому давні автори, зокрема «Слова о полку Ігоревім», закликали до єдності усіх руських земель. Де був державницький, політичний заклик, зрозумілий з центристських позицій Києва — «матері городів руських».

Теорія загальноруської народності була створена у радянський період, аби обгрунтувати думку, ніби українці, росіяни і білоруси вийшли з одного кореня вже після занепаду Київської Русі. Отже, початок формування української нації відносили на XIV ст. Таке твердження не витримує критики. Нагадаємо, що наприкінці XIV ст. територія України була поділена між Литвою (уся східна частина, Волинь і Поділля), Польщею (Галичина), Угорщиною (Закарпаття) і Молдовою (Буковина). В таких умовах жодна нація як одне ціле не могла би формуватися. Навпаки, поглиблювався б розрив раніше сформованої цілісності, шо й відбувалося. Отже, українці як нація чи етнос були в основному сформовані задовго до XIV ст., тобто ще у княжі та докняжі часи. А упродовж пізніших століть, незважаючи на державні кордони і багаторазові переділи території України, йшов безперервний процес розвитку українського народу як окремішності в етнічній структурі Сходу Європи. Ця окремішність була насамперед культурно-психологічною.

Які ж головні ознаки культурно-психологічної окремішності та єдності українського народу?

По-перше, це просторова дніпровсько-київська доцентрова орієнтація. В українця сходу чи заходу, півночі або півдня існує добре розвинене відчуття свого територіального ядра, його символів — Дніпра (це яскраво висловив Тарас Шевченко у перших строфах поеми «Причинна», що починається словами «Реве та стогне Дніпр широкий») і Києва.

По-друге, історична пам’ять народу. Для українців, незалежно від місця народження, «князі і гетьмани» (Олег, Володимир Великий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа та ін.), «запорожці і гайдамаки», «татарська неволя», «бусурмани» тощо — все це символи історичної долі народу і його змагань проти іноземного поневолення.

По-третє, наявність самобутньої міфології та символіки, відмінної від сусідніх народів. Образи «червоної калини», «хрещатого барвінку», «рути-м’яти», «зеленого дуба», «високої тополі» і багато

інших «рослинних» символів з дитинства зрозумілі кожному українцеві.

12 По-четверте, це ментальність (характер, особливий стан духовності та психіки) українців. Сюди належать такі прикмети: а) позитивні — глибокий демократизм, гідність і честь, тяжіння до незалежності й осудження різних форм деспотії — усе це своєрідні закони індивідуального і суспільного життя українця; б) негативні — індивідуалізм, отаманщина, слабка здатність до колективної упорядкованої діяльності тощо — це теж об’єктивні закономірності, які заважали й сьогодні заважають українству, особливо у його державотворенні.

У єдиному українському народі існують також територіальні відмінності, пов’язані з особливостями історичного та регіонального його розвитку.

Концепція Ярослава Дашкевича

Цікавий підхід до розуміння української етно- і

13 націогенези висунув історик Ярослав Дашкевич. Основні принципи його розуміння цих процесів такі:

1) існують три головні поняття (категорії), які відображають історичну послідовність формування певного народу. Це плем’я, народ (етнос), нація;

2) кожному з цих понять відповідає певна свідомість — племінна, етнічна, національна. Остання має два рівні — побутовий та ідеологічний;

3) нація являє собою не соціально-економічну, а державно-культурну (етнічно-політичну) категорію. Тому національна свідомість виникає лише тоді, коли нація створює свою державу;

4) історично послідовним чотирьом українським державам (Київська Русь, Гетьманщина, УНР—ЗУНР, сучасна держава) відповідають чотири стадії української націогенези;

5) у формуванні кожної нації важливу роль відіграє певний етнічний субстрат (людська основа) і майже кожної — суперстрат (людські елементи сусідніх етносів).

У світлі цих принципів Я. Дашкевич розробив теорію української етно- і націогенези у зв’язку з російською та білоруською (рис. 2-10).

На цій схемі прийняті такі позначення: а — сучасна українська нація; [3 — вже неіснуюча новгородсько-псковська нація; у — російська нація; 5 — білоруська нація. У формуванні української нації головну роль відіграли іранський субстрат і норманський суперстрат; новгородсько-псковської — балтійський субстрат і норманський суперстрат; російської — yrpo-фінський субстрат і, ми б додали, частково руський і тюркський суперстрат;

білоруської — балтійській субстрат. Українська нація має спільне лише з новгородсько-псковською (вужче — новгородською), і тим спільним є норманський суперстрат. Хоч усі чотири етноси-нації є східнослов’янськими, усі вони виникли в різний час. Першою в етногенезі постала українська. Її основою стали згадані літописцем у «Повісті временних літ» східнослов’янські племена (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, тиверці, уличі та ін.). Цей етнос називався руссю. Стимулятором його формування у VII—IX ст. були два фактори: хозарське національне гноблення і прихід з півночі норманів, які передали свій державотворчий досвід українсько-руському етносові. Саме тоді інтенсивно формувалася українсько-руська самосвідомість. Її утвердженню сприяло прийняття і поширення християнства.

До середини XIII ст. відбувався інтенсивний розвиток Русі, розширювалися її межі на північ, північний схід, південь. Українсько-руський етнос при цьому став домінуючою, пануючою нацією, суб’єктом Київської держави.

У цей час дедалі більшу роль у житті цієї держави і нації починають відігравати окраїнні, відцентрові сили. Із єдиної давньоукраїнської-

ЕТНО- і НАЦІОГЕНЕЗА УКРАЇНЦІВ (а), БІЛОРУСІВ (8) і РОСІЯН (у) (за Я. Дашкевичем)’

(З* Неіснуюча тепер новґородсько-псковська нація

руської нації виділяються два субетноси: (3 — новгородсько-псковський і у — владимиро-суздальський, пізніше — московський, які формують окремі нації. Незабаром більш агресивний субетнос у поглинув «купецького новгородського брата» р, утворивши молоду російську націю. Таким чином, російська нація з її московською (не новгородською) самосвідомістю почала формуватися мінімум на три століття пізніше, ніж українська. Так само дещо пізніше почала формуватися на базі Полоцького і Смоленського князівств білоруська нація 5.

Відрив від Київської Русі Півночі та концентрований наступ на неї сусідів зі Степу, Польщі, Угорщини та новосформованої литовської нації призвели до втрати українсько-руською нацією своєї державності. Однак національна самосвідомість збереглася і сама нація не зникла.

На зламі XVI—XVII ст. спостерігається лавиноподібне піднесення національної самосвідомості українців, у першу чергу свідомості захисної. Це було пов’язано з тим, що українство опинилося на грані знищення. На нижчому (етнічному, побутовому) рівні піднесення самосвідомості проявилось у таких формах:

а) поширення назв «руський народ», «Русь» стосовно українських земель і назви «Московщина» — стосовно російських;

б) наявність національних стереотипів (часом із негативним відтінком) стосовно інших народів, особливо сусідів: лях, москаль, жид, турок, татарин тощо;

в) переконання в існуванні спадкового фактора у вигляді особливої «руської крові»;

г) наявність національних бар’єрів — зі Степом (Великий кордон), з Московією (участь українців у польсько-російських війнах на боці Польщі), з Польщею та Угорщиною (мовні та релігійні) тощо.

Вища, ідеологічна самосвідомість виявлялась у таких формах:

а) боротьба за національні права (української шляхти, духівництва, міщанства — за рівноправність з поляками);

б) боротьба за історичні традиції нації: відродження культу київських князів і возвеличення Київської держави, підкреслювання автохтонності української нації та ін.;

в) боротьба за офіційні державні права української мови, за впровадження української народної мови у літературу;

г) засудження національної зради, ренегатства (відступництва);

г) національна суть релігійних конфліктів (навіть церковна унія 1596 р. вважалася тоді національною зрадою);

д) національне мотивування козацьких повстань (національно-визвольної боротьби);

е) поступове утворення національної адміністративної території — Запорізької Січі та її околиць, південно-східних окраїн Польського королівства.