МАТЕРИКОВА ТА ОКРАЇННА ЧАСТИНИ

У Середній Америці, крім Мексики, лише Панама з її можливостями транзиту між двома океанами і покладами золота стала раннім об’єктом іспанської експансії (іспанці заснували місто Панама 1519 р.). Якщо не враховувати сухопутний шлях між Атлантичним і Тихим океанами, що приблизно повторював маршрут сучасного Панамського каналу, іспанці цікавилися головним чином Тихоокеанським узбережжям перешийка. Воно було базою, звідки іспанські впливи невпинно поширювалися на північний захід — до Центральної Америки. Однак основним районом іспанської діяльності залишалася територія, яка в наші дні є Центральною і Південною Мексикою.

Головною ареною міжнародної конкуренції у Середній Америці було не Тихоокеанське по-рубіжжя, а острови і узбережжя Карібського моря. Саме тут британці змогли встановити свій плацдарм на материковій частині, контролюючи вузьку низинну прибережну смугу, що простягалася на південний схід від півострова Юкатан до того місця, де нині знаходиться Коста-Ріка. Як видно з рисунка 5-5, у Карібському морі іспанцям доводи

лося змагатися з британцями, французами і гол-ландцями, оскільки всі вони були зацікавлені в надзвичайно прибутковій торгівлі цукром, шукали миттєвого збагачення і можливостей для розширення своїх імперій.

Пізніше, після декількох століть колоніального суперництва європейських країн у басейні Карібського моря, на арену вийшли Сполучені Штати Америки, вплив яких почав відчуватися у прибережних областях материкової частини не внаслідок колоніальних завоювань, а через запровадження повсюдного широкомасштабного вирощування бананів. Наслідки цього були не менш серйозними. Економічна географія карібської прибережної зони була сильно видозмінена, бо тисячі акрів не використовуваних раніше алювіальних грунтів у річкових долинах були засаджені банановими деревами.

Оскільки хвороби, які європейці завезли до Нового Світу, набули найбільш загрозливих форм у цих спекотних і вологих районах, індіанці, які вижили, були надто малочисельними, щоб їх використовувати як робочу силу. Порівняно невелике тубільне населення архіпелагу піддалося жорстокому натиску європейців та дії епідемій навіть швидше, ніж материкові індіанці. За неповних

півстоліття від нього не залишилося ані сліду, результатом чого стали гостра нестача робочої сили і початок трансатлантичної работоргівлі з Африки, що докорінно змінило демографію Карібського регіону (див. рис. 8-6). Коли виникла потреба у робочій силі на материковому узбережжі Карібського моря, десятки тисяч темношкірих робітників були привезені туди з Ямайки та інших островів. Ще більше їх прибуло пізніше, під час будівництва Панамського каналу між 1904 і 1914 роками. Таким чином, демографічний склад населення був істотно змінений.

Відмінності між високогірними і прибережними районами Середньої Америки і карібськими островами були концептуалізовані Джоном Аугел-

4 лі, який розрізняв тут материкову та окраїнну частини (рис. 5-6). Згідно з Ауґеллі, Середня Америка поділяється на: 1) євроіндіанську материкову частину, до якої входить територія від Мексики до Панами, за винятком карібського прибережного поясу від середньої частини півострова Юкатан і далі на південний схід; і 2) євроафриканську окраїнну частину, до якої входять прибережний пояс, а також карібські острови.

Терміни «євроіндіанський» та «євроафрикансь-кий» указують на культурну спадщину кожного з регіонів. У материковій частині європейські (іспанські) впливи і впливи американських індіанців є

5 головними; сюди також належать сектори метисів, у яких два родоводи змішані. В окраїнній частині спадщина є європейською та африканською.

Як видно з рисунка 5-6, материкова частина поділяється на декілька районів залежно від сили впливу індіанської культури. У Південній Мексиці та Гватемалі впливи американських індіанців є суттєвими; у Північній Мексиці й деяких частинах Коста-Ріки вони обмежені; між цими двома районами розташовані сектори метисів із помірними індіанськими впливами. Окраїнна частина також має райони. Найбільш очевидним є поділ між зоною плантацій прибережної частини материка і островами. Але самі острови можуть також класифікуватися згідно з їхньою культурною спадщиною на групу островів з іспанським впливом (Куба, Пуерто-Ріко і Домініканська Республіка на о. Гаїті) і ще одну групу з впливами інших європейських держав, до якої входять колишня британська Вест-Індія, низка французьких островів і голландські Антильські острови біля самих берегів Південної Америки.

Відмінності у розселенні людей доповнюються відмінностями в їхньому світогляді та орієнтації. Окраїнна частина була легкодоступним районом цукрових і бананових плантацій, з виходом до моря і з сумішшю різноманітних культур. Материкова частина, розташована далі від узбережжя, була більш ізольованим районом. Окраїнна частина відводилася під величезні плантації, тому її товарна економіка була чутлива до коливань на світових ринках і прив’язана до заморського інвестиційного капіталу. Материкова ж частина була районом гасієнд — більш самодостатнім і значно менш залежним від зовнішніх впливів.

Гасієнда

Уже сама відмінність між землеволодінням на плантаціях і гасієндах є сильним доказом вагомості поділу на материкову і окраїнну частини. Гасієнда була іспанською інституцією, а плантації, згідно з Аугеллі, являли собою європейське поняття більш північного походження. Якщо говорити про гасієнду, то іспанські землевласники ніколи б не переймалися збільшенням продуктивності своїх маєтків. Саме володіння обширним помістям передбачало соціальний престиж і комфортний спосіб життя. Місцеві трударі жили на землі — що, можливо, колись була їхньою землею — і мали свої наділи, на яких вони могли вирощувати зернові культури, котрі забезпечували їх засобами існування. В індіанських селах, які влилися до ранніх гасієнд, збереглися традиції та методи ведення сільського господарства, а також засоби транспортування продукції на ринки. Хоча все це описується в минулому часі, спадщина гасієнди з її неефективним використанням землі та робочої сили продовжує відчуватися практично в усіх куточках материкової частини Середньої Америки, а також у деяких районах Південної Америки.

Плантація

Плантація розглядається як форма організації 7 праці, цілком протилежна гасієнді. У своїй книзі «Середня Америка: країни і люди» Роберт Вест і Джон Аугеллі перелічують п’ять характерних особливостей плантацій у Середній Америці, які відрізняють їх від гасієнд: 1) плантації розташовані у вологих тропічних прибережних низинах цього географічного світу; 2) вирощена на них продукція

(як правило, це монокультура) іде майже виключно на експорт; 3) капітал і кваліфікована робоча сила часто імпортуються, тому для плантаційного господарства характерні іноземна форма власності та відплив прибутків; 4) робоча сила є сезонною (її потрібно багато у сезон збирання урожаю, але в інший час вона простоює) і також імпортується через нестачу індіанських працівників; і 5) через широке вживання техніки плантація є більш ефективною у використанні землі й робочої сили, ніж гасієнда. Завданням у даному випадку є не самодостатність, а прибуток, тому головною причиною організації та експлуатації плантацій є багатство, а не соціальний престиж.

Зміна спадщини землеволодіння

Протягом XX ст. обидві традиційні системи землеволодіння значно змінилися. В окраїнній частині масові інвестиції американських корпорацій у прибережний карібський пояс Гватемали, Гондурасу, Нікарагуа, Коста-Ріки і Панами повністю трансформували цей регіон і запровадили в ньому нове поняття плантаційного сільського господарства. У материковій частині система гасієнд почала зазнавати дедалі більшого тиску національних урядів, які розглядали її як гальмо на шляху економічного, політичного та соціального розвитку. Деякі гасієнди були подрібнені між окремими землевласниками, а інші були змушені спеціалізуватися і підвищувати свою продуктивність. У Мексиці землі гасієнд були об’єднані у так звані ехідос, якими можуть спільно володіти декілька сімей. Протягом століть і гасієнда, і плантація робили свій внесок у соціальне і економічне життя материкової та окраїнної частин цього світу, наділивши їх характерними регіональними особливостями.

ПОЛІТИЧНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ

У наш час материкова Середня Америка поділена між вісьмома незалежними країнами, і всі вони, крім однієї, мають іспанське походження. Цей виняток — Беліз (колишній Британський Гондурас), та й він зазнає трансформації, оскільки тисячі іспаномовних іммігрантів, які прибували до нього з навколишніх буремних країн за останні два десятиліття, скоро стануть переважати серед населення. Найбільшою з усіх цих країн є Мексика — гігант Середньої Америки з площею 1 910 000 км2, що становить 70 % території цього географічного

світу, враховуючи острови Карібського моря. За кількістю населення, яке становить 104 млн осіб, вона випереджає всі інші країни і острови Середньої Америки разом узяті.

Культури карібської частини Середньої Америки характеризуються набагато більшим розмаїттям. Тут домінує Куба, площа якої майже дорівнює сумарній площі всіх інших островів Карібського моря, а її населення (11,3 млн) набагато перевищує населення Домініканської Республіки — другої за людністю країни регіону (8,8 млн). Як зазначалося, Карібський басейн навряд чи є регіоном із переважаючими іспанськими впливами. Для прикладу, в той час як Куба успадкувала іспанські традиції, її південний сусід, Ямайка (населення якої становить 2,7 млн осіб і є у більшості темношкірим), відчувала британські впливи, а на розташовану поблизу Гаїті (населення 6,6 млн, переважно темношкіре) найбільший відбиток наклали африканська і французька культури. Перенаселений о. Гаїті (15,4 млн осіб) поділений між Гаїті та Домініканською Республікою, в якій переважає іспанська культура. Іспанські впливи також домінують на останньому з Великих Антильських островів — Пуерто-Ріко (4,0 млн осіб), який входить до співдружності Сполучених Штатів Америки.

На Малих Антильських островах також існує велике культурне розмаїття. У цьому регіоні розташовані: Віргінські острови Сполучених Штатів (колись належали Данії); французькі Гваделупа і Мартініка; група островів із британськими впливами, до якої належать Барбадос, Сент-Люсія, Сент-Вінсент, Гренада; голландські острови Сент-Мартен (спільне володіння з Францією), Саба-Сент-Еустатіус, а також голландські Антильські острови — Аруба, Бонайре і Кюрасао, що лежать біля північно-західного узбережжя Венесуели. На схід від дуги Антильських островів розташований Трінідад — ще одна колишня британська колонія, яка разом із сусіднім о. Тобаго стала суверенною державою у 1962 р.

Рух за незалежність сколихнув Середню Америку на ранньому етапі її розвитку. В регіоні Великих Антильських островів, де Іспанія утримувала в покорі Кубу і Пуерто-Ріко, а Британія контролювала Ямайку, афрокарібське населення підняло повстання проти французьких рабовласників. Уже в 1804 р. вдалося створити республіку Гаїті. На материку починаючи з 1810 р. повстання проти іспанської влади привели до незалежності Мексику (1821 р.) і центральноамериканські республіки (до кінця 1820-х років).

Колоніальна карта Карібського басейну була мішаниною британських, французьких, іспанських і голландських колоніальних володінь (рис. 5-5). Усі ці країни були конкурентами у цукровому бумі, який став можливим завдяки примусовій міграції африканської робочої сили. Сполучені Штати, стривожені європейською присутністю у цьому географічному світі, проголосили у 1823 р. доктрину Монро, метою якої було запобігти утвердженню влади європейських держав у нових незалежних республіках та подальшому розширенню їхніх володінь у регіоні. Сполучені Штати поки ще не мали впливу в Середній Америці, але республіки, які постали на їхньому порозі, являли для них очевидні економічні та стратегічні можливості.

До кінця XIX ст. США стали головною силою у Середній Америці. Одними з наслідків іспано-американської війни 1898 р. були незалежність Куби, а також перехід Пуерто-Ріко під прапор Сполучених Штатів. Незабаром американці з’яви

лися в Панамі, будуючи там знаменитий канал. Тим часом американські корпорації переживали бум, але пов’язаний не з цукром, а з експлуатацією величезних бананових плантацій. Центральноамериканські республіки фактично стали справжніми колоніями Сполучених Штатів.

Незалежність приходила до Великих і Малих Антильських островів із великими труднощами. Афрокарібські Ямайка, а також Трінідад і Тобаго, на які британці привезли значну кількість вихідців із Південної Азії, отримали повну незалежність від Об’єднаного Королівства у 1962 р. Інші британські острови (Барбадос, Сент-Вінсент і Домініка) стали суверенними дещо пізніше. Франція, однак, до цього часу утримує Мартініку і Гваделупу у статусі своїх заморських департаментів, а голландські острови перебувають на різних стадіях автономії. Віргінські острови Сполучених Штатів, придбані у Данії в 1917 р., мають територіальний статус без будь-яких перспектив отримання незалежності.

НАЙБІЛЬШІ МІСТА СЕРЕДНЬОЇ АМЕРИКИ

Місто, країна

Населення, млн (прогноз на 2002 р.)

Місто, країна

Населення, млн (прогноз на 2002 р.)

Сьюдад-Хуарес, Мексика

1,2

Порт-о-Пренс, Гаїті

1,9

Ґвадалахара, Мексика

4,0

Пуебла, Мексика

2,0

Гватемала, Гватемала

3,5

Сан-Хосе, Коста-Ріка

1,0

Гавана, Куба

2,3

Сан-Хуан, Пуерто-Ріко

1,4

Манагуа, Нікарагуа

1,0

Сан-Сальвадор, Сальвадор

1,5

Мехіко, Мексика

27,0

Санто-Домінго, Домініканська Республіка

3,8

Монтеррей, Мексика

3,5

Тегусігальпа, Гондурас

1,0

Панама, Панама

1,2

Тіхуана, Мексика

1,2