МАҐРІБ ТА ЙОГО СУСІДИ

Країни Північно-Західної Африки вкупі називають Магрібом, але повна арабська назва цієї місцини звучить як Джезіра-аль-Магріб, тобто Західний Острів, — на визнання великого Атлась-кого гірського масиву, що піднімається, як велетенський острів, від Середземного моря до піщаних долин Сахари.

Країнами Маґрібу є Марокко — останнє з північноафриканських королівств; Алжир — світська республіка з релігійно-політичними проблемами, про які йшлося раніше; і Туніс — найменша і найбільш вестернізована країна з усіх трьох (рис. 7-11). Лівія з виходом до Середземного моря між Магрібом та Єгиптом не схожа на типову північноафриканську державу: це багата нафтою пустельна країна, населення якої майже повністю зосереджене вздовж узбережжя.

Якщо Єгипет є дарунком Нілу, то Атлаські гори формують ядро заселеного Магрібу. Ці високі гірські пасма затримують достатню кількість опадів для підтримки життя у долинах, де родючі грунти створюють умови для продуктивного сільського господарства. Вздовж узбережжя від Алжиру

до Тунісу середньорічні опади становлять понад 75 см: це втричі більше, ніж в Александрії у дельті Нілу. Навіть на 240 км (150 миль) углиб континенту схили Атласу ще отримують понад 25 см дощів. Наслідки такої топографії можна бачити на карті світових опадів (рис. 1-7): там, де закінчуються височини Атласу, одразу починається пустеля.

Атлаські гори є продовженням Альпійської системи, що формує орогенічні дуги Європи. У Північно-Західній Африці ці гори спрямовані з південного заходу на північний схід і починаються у Марокко як Високий Атлас з найвищим піком понад 4000 м (13 000 футів). На схід два великі пасма домінують у ландшафті Алжиру: Телль-Ат-лас на півночі з виходом до Середземного моря і Сахарський Атлас на півдні, що височіє над величезною пустелею. Поміж ними лежить низка між-гірських улоговин (аналогічних андським альті-планос, але на нижчих висотах), значно сухіших, ніж спрямовані на північ схили Телль-Атласу. У цих долинах ефект дощової завіси Телль-Атласу відображається не лише у подібній до степової природній рослинності, а й у способах використання землі: пастушество витісняє обробіток землі, а місцевість покрита травою і чагарниками.

Упродовж колоніальної ери, яка розпочалася в Алжирі у 1830 р. і тривала до початку 1960-х років, близько мільйона європейців приїхали на поселення у Північну Африку — більшість із них французи, які склали значну меншину в Алжирі. Ці іммігранти незабаром почали домінувати у комерційному житті й стимулювали зростання міст регіону; Касабланка, Алжир, Оран і Туніс стали урбаністичними центрами колонізованих територій. Хоча європейці вели торгівлю і комерцію, та пов’язуючи північноафриканські країни з Францією та європейським середземноморським світом, вони не обмежували свою діяльність лише містами і містечками. Вони відкрили сільськогосподарські можливості цієї сприятливої території (нижніх схилів Телль-Атласу і вузьких прибережних долин) і заснували тут процвітаюче сільське господарство. Не дивно, що воно є типово середземноморським. Алжир швидко став відомим своїми виноградом і винами, цитрусовими і фініками; Туніс давно був одним із провідних експортерів оливкової олії у світі; а марокканські апельсини продаються на багатьох європейських ринках.

Нафта й емігранти

Долі держав Маґрібу після здобуття незалежності 40 років тому є різними. Марокко втягнене у територіальний конфлікт із Західною Сахарою на півдні — колишнім іспанським володінням. Не

численні, але енергійні жителі Західної Сахари опиралися марокканському захопленню цієї пустельної території, і їх підтримували Алжир і Маврітанія. Це загострило відносини між Марокко та його сусідами, але в самому Марокко кампанія справила об’єднавчий ефект у час, коли король зустрівся з антимонархічними настроями. Але навіть без Західної Сахари (у 2001 р. проблема ще не була розв’язана) Марокко є великою і важливою державою з населенням майже 30 млн осіб. Консервативне королівство у революційному регіоні, Марокко у 1997 р. отримало двопалатний парламент; у 1999 р. влада перейшла від короля

Гассана II до його сина — короля Мугаммада VI. Країна має економічні проблеми: вона не самодостатня у продовольстві, тут не було значних енергетичних ресурсів аж до недавнього відкриття у Талзінті нафтового родовища; статтями експорту є специфічна сільськогосподарська продукція, не-оброблені мінерали й руди. Серцевинний ареал Марокко лежить на півночі, де розташовані чотири більших міста; Марракеш є фокусом країни і значним туристичним центром.

Детальніше вивчення рисунка 7-11 виявляє, що Іспанія і досі володіє двома ексклавами марокканського узбережжя: Сеутою і Мелільєю — спадщиною минулого від часу, коли вона контролювала частину країни. Сьогодні для Іспанії ці маленькі прибережні містечка є справжнім головним болем. Через цей «чорний хід» Європи десятки тисяч марокканських нелегальних емігрантів торують свій шлях до Іспанії та країн Європейського Союзу. Іспанські та марокканські владні органи намагаються обмежити цей рух, але поки не дуже успішно.

Відстань від Марокко до Іспанії через Ґібралтарську протоку становить лише 13 км (8 миль), і

не лише марокканці, а й мігранти з Африканської Субсахари перетинають її, часом ризикуючи життям. У Марокко високе безробіття, небагато можливостей, а контроль жорсткий, тому країни Європейського Союзу ваблять до себе, і на цьому шляху Іспанія є порогом.

Політична і економічна географія Алжиру затьмарена подіями початку 1990-х років, коли на перших вільних виборах після здобуття незалежності у 1962 р. Ісламський фронт порятунку, який боровся за перетворення Алжиру на ісламську республіку, отримав переважну кількість голосів у провінціях. Втрутилася армія, другий тур виборів було відкладено, президента зміщено, і почалася громадянська війна, яка забрала десятки тисяч людських життів.

Алжир є столицею і найбільшим містом країни, розташованим посеред Середземноморського узбережжя; це домівка для 2 млн із 33 млн мешканців держави. Разом із тим це головний осередок політичних чвар, що поглинули країну. Конфлікт перекинувся навіть у Францію, де живуть понад 3 млн північноафриканців, більшість із яких — алжирці. Тим часом галузі, пов’язані з алжирською нафтою і природним газом, під захистом армії розширилися на схід (рис. 7-11). Отож країна, шо колись заробляла свої зовнішні надходження на середземноморських культурах і деяких корисних копалинах, тепер отримує 95 % іноземної валюти від нафти й газу.

Як свідчить таблиця 1-2, найбільший ВНП на одну особу у Магрібі характерний для Тунісу — найменшої з північноафриканських країн за площею, але з великим, 10-мільйонним, населенням. Сильна влада жорстоко репресувала мусульманських радикалів, а відносна стабільність сприяє розвиткові певною мірою диверсифікованої економіки — від виробництва текстилю і сільськогосподарських продуктів до видобутку мінералів і туризму. Туніс — історична столиця на північно-східному узбережжі — домінує у цій найбільш ур-банізованій з магрібських держав.

«Якщо ви пройдетеся по морракеській медіні (давній частині міста), то помітите, що коли медіни більшості інших ісламських міст переважно білі, то ця рудувата. Я довідався, що тут її називають «червоним містом» — за кольором тутешньої глини. «В інших місцях будинки білять, — сказав мій арабський співрозмовник, — але нам більше подобається такий відтінок». Медіна — це лабіринт вузеньких вулиць і завулків із сотнями крамниць і яток, де продають геть усе — від свічок до килимів і від сандалів до спецій. Більшість покупців місцеві, але Марракеш став принадою для туристів, і бізнес викинувся на площі».

«Побачивши Ґіральду в іспанській Севільї, мені було цікаво подивитися на вежу мечеті Кугубія у Марракеші, також зведеної у XII ст. і дуже схожої на андалузьку. Цей мінарет висотою 67 м (220 футів) споруджено іспанськими рабами, і він € пам’яткою розквіту ісламської культури того часу. Я швидко виявив, що не так легко, як здається на перший погляд, чітко роздивитися вежу, і хлопець, що запропонував свою допомогу, провів мене навколо неї. Він був добре обізнаний з історією будівлі та свого рідного міста. За його словами, неправильна європейська вимова назви міста Марракеш призвела до спотвореної назви всієї країни. Марракеш, казав хлопець, довго був столицею Марокко, і так буде далі. ‘А як щодо мечеті, — запитав я, — то що означають ці знаки?» Він посміхнувся: «Ви повинні трохи вивчити арабську — хоча б так, як ми знаємо французьку». Ось вам і справжній вчитель, подумав я».