МЕЛАНЕЗІЯ

Великий острів Нова Гвінея лежить на західному краї цього тихоокеанського регіону, шо простягається на схід до Фіджі, охоплюючи Соломонові Острови, Вануату і Нову Каледонію (рис. і3-3).

Суспільна мозаїка тут складна — і етнічна, і культурна. Більша частина 7,2 млн загальної людності острова — це папуаси; значну меншину становлять меланезійці. Усіх разом є десь 700 спільнот, які розмовляють різними мовами; папуаси найбільш чисельні у густо залісненій гірській внутрішній частині та на півдні, а меланезійці населяють північ і схід. Регіон у цілому (без Західного Іріану) має понад 6 млн жителів, що становить поки що найбільш заселену тихоокеанську територію.

З теперішніми 5 млн людності Папуа—Нова Гвінея (ПНҐ) стала суверенною державою у 1975 р., після майже століття британського та австралійського адміністрування. Майже весь обмежений розвиток ПНГ відбувається вздовж узбережжя, зміни, що трансформували сусідню Австралію, майже не торкнулися більшої частини внутрішньої території. Приблизно чотири п’ятих населення провадять натуральне господарство, вирощуючи коренеплоди, полюючи на диких звірів, відгодовуючи свиней і збираючи дари лісів. Традиції, утрачені в Австралії, тут іще зберігаються, захищені відстанню і пересіченою поверхнею.

Формування із цієї відособленої людності повноцінної нації є важким завданням, і ПНГ зазнає тут багатьох перешкод на додаток до своїх культурних проблем. Населення розмовляє сотнею

«Відвідини столиці Нової Каледонії Нумеа у 1996 р. нагадали мені мою подорож Французькою Африкою 40 років тому. Французький триколор усюди впадає у вічі, як і французькі солдати. Французькі вілли на схилах гір із видом на чудові пляжі надають місцевості середземноморського колориту. Разом із тим Нова Каледонія, як і Африка, є джерелом цінних мінералів. Це один із найбільших світових виробників нікелю, і на фото ви можете побачити величезні переробні заводи. Чого тут не видно, то це того, як Нова Каледонія спустошена видобувною діяльністю. У копальнях працюють місцеві жителі — канаки; це меланезійці, які становлять понад 44 % від 230 000 усієї людності островів. Жорстокі сутички між канаками і французами заважають зусиллям влади змінити політичний статус Нової Каледонії таким чином, щоб узгодити рух до незалежності з присутністю французької адміністрації».

мов, але понад половини його неписьменне. Англійська як офіційна мова використовується освіченою верствою, але мало вживається поза прибережною зоною та її містами. Столиця Порт-Морсбі має близько 350 000 жителів, відображаючи низький рівень урбанізації (15 %) у цій небагатій економіці.

І все ж Папуа—Нова Гвінея володіє певними економічними можливостями, і, як свідчить рисунок 1-11, нині вона перебуває серед держав із доходами нижче середніх (у 1980-х роках це була одна з найбідніших країн). Нафту знайшли наприкінці 1980-х років, і до кінця 1990-х вона стала найбільшою експортною статтею ПНҐ за вартістю. Золото тепер на другому місці, а за ним мідь, срібло, лісоматеріали та декілька сільськогосподарських видів продукції, у тому числі кава і какао; це свідчить про деяку економічну диверсифікацію країни. Розвиток Тихоокеанської окраїни заторкнув навіть ПНҐ: більша частина експорту надходить до найближчого сусіда, Австралії, але Японія іде впритул за нею.

Погляньте на рисунок 13-3, і ви побачите, чому Папуа—Нова Гвінея вражена відцентровими силами. Морські кордони ПНГ перетинають архіпелаг Соломонові Острови, приєднуючи більший із них, Буґенвіль, до папуаської держави. Майже одразу після здобуття незалежності на Бугенвілі почався сепаратистський рух, підтриманий на інших Соломонових Островах. Унаслідок повстання була закрита велика мідна копальня Буґенвілю, скоротивши експортні надходження ПНҐ. Ці суперечності не були розв’язані аж до 1997 р., коли влада з допомогою білих найманців розбила повсталих. Але фундаментальна проблема залишилася: інкорпорація меланезійського острова у переважно папуаську державу.

Цей епізод висвітлює вразливість Папуа—Нової Гвінеї у постколоніальну еру. Питання Буґенвілю є прямим наслідком колоніалізму. На початку незалежності (1975 р.) у Бугенвілі не спостерігалося ентузіазму щодо приєднання до ПНҐ, проте австралійці, які адміністрували обидві території, наполягли на об’єднанні. Вони виходили з економічних міркувань: прибутки від мідних копалень забезпечили би нову владу ПНҐ необхідною готівкою з іноземних джерел. Але це було весілля з примусу, що призвело до десятиліть напруги і видатків, які набагато перевищили прибутки від міді.

Як видно з рисунків 13-2 і 13-3, Папуа—Нова Гвінея володіє великими ВЕЗ, зокрема на північному сході, де великі острови Нова Британія і Нова Ірландія оточують море Бісмарка. Це територія зіткнень тектонічних плит (див. рис. 1-4), і

вона пов’язана з вулканічною діяльністю на дні моря. За певних обставин у вулканічних кратерах із надзвичайно нагрітою водою утворюються багаті поклади нерозчинних мінералів. Коли вулканічна активність зменшується, вона залишає після себе розсипи міді, срібла, золота, цинку та інших мінералів у набагато більшій концентрації, ніж на суші. Сьогодні технологія видобутку робить їх експлуатацію можливою, і в 1997 р. ПНГ надала перший сертифікат австралійській компанії для експлуатації покладів руди на великій глибині (рис. 13-3). Тоді як економічна віддача буде високою, вчені застерігають, що цей тип глибоководного видобутку пошириться по всьому світі та порушить унікальну екосистему, пов’язану з гарячими кратерами.

Повертаючись на схід, можна спостерігати міру культурної фрагментації Меланезії: аж 120-ма мовами розмовляють на близько 1000 островів, які складають Соломонові Острови (десь 80 із цих островів містять майже 440 000 людності). Природне відокремлення островів допомогло обмежити етнічні конфлікти, але Друга світова війна нагородила Соломони проблемою. Коли Сполучені Штати відібрали острів Ґуадалканал у японців, вони привезли сюди тисячі людей із сусіднього острова Малаїта (рис. 13-3). Облаштувавшись на новому місці, малаїтанці почали домінувати у житті Ґуа-далканалу, контролюючи комерцію і скуповуючи землю. Невдоволення місцевих зростало, і у 1999 р. воно вибухнуло насиллям. Це змусило десь 10 000 малаїтанців покинути столицю Хоніару. Та вже ж у червні 2000 р. ті малаїтанці, що залишилася, взяли прем’єр-міністра країни у заручники, щоб домогтися концесій. Такими є наслідки давнього іноземного втручання.

Нова Каледонія, все ще під французьким правлінням, перебуває цілком в іншій ситуації. Лише 45 % населення з 230 000 осіб є меланезійцями; 37 % мають французьке походження, переважно через мешканців виправної колонії, яку Франція заснувала тут у XIX ст. Нікелеві копальні на основі одних із найбільших світових резервів визначають експортну економіку Нової Каледонії. Видобувна галузь приваблює ще й нових французьких поселенців, унаслідок чого зростають соціальні проблеми. Більшість французького населення проживає у столиці Нумеа або поблизу, створивши типово французькі культурні ландшафти. Шахтарі, переважно меланезійці, мешкають у будинках готельного типу; решта місцевої людності працює на фермах у центрі та на півночі острова. Вимоги меланезійців про відміну колоніального режиму наражаються на відсіч, і дві спільноти постійно з’ясовують стосунки.

«Знову діставшися Суви на Фіджі, де я 20 років тому досліджував її діловий центр, я не помітив якихось кардинальних змін, хоча місто здалося впорядкованішим і багатшим, ніж тоді. На центральному ринку я спостерігав за фіджійкою, яка торгувалася з продавцем за в’язку таро — продукту, що є джерелом крохмалю у місцевому харчуванні. Я запитав, як вона буде його готувати. «Це як ваша картопля, — сказала вона, — я можу зварити пюре, можу порізати й додати до рагу і навіть підсмажити його шматочками, як картоплю-фрі, яку продають у МакДо-нальдсі на цій вулиці». Потім я запитав продавця, звідки його таро. «Воно росте по всіх островах, — відповів він. — Часом, коли забагато дощу, воно гниє, але цього року урожай добрий». … Далі, потрапивши у густозаселений індійський сектор, я натрапив на дивну агломерацію. У цій будівлі колоніального періоду колись був готель, а зараз тут «бізнесовий центр». Я нарахував 15 закладів — від взуттєвого магазину до фотографа, включно з майстернею гумових печаток і крамницею тютюнових виробів. Як і у будь-якому індійському секторі, кількість кравецьких майстерень перевершувала усі інші заклади».

На своїх східних теренах Меланезія містить одну з найцікавіших країн Тихоокеанського світу — Фіджі. На двох більших і понад 100 менших островах проживає понад 800 000 фіджійців, з яких 51 % є меланезійцями і 44 % південноазійцями. Останні були привезені з Індії в часи британської колоніальної окупації для роботи на цукрових плантаціях. Коли у 1970 р. Фіджі здобула незалежність, тубільці отримали право на більшу частину землі, а індійці зосередилися в містах (переважно у столиці Суві) і домінували в комерційному житті. Це стало причиною проблем, але на наступних виборах політично активні індійці здобули перевагу над фіджійцями у парламенті. Після путчу фіджійсь-ких військових було проведено ревізію конституції, яка забезпечила більшість місць у парламенті етнічним фіджійцям. Однак місцева більшість розкололася, і коаліційний уряд лише на деякий час забезпечив функціонування конституції. У травні 1999 р. перший прем’єр-міністр Фіджі індійського

походження обійняв свою посаду, і це спричинилося до нового путчу. Прем’єр-міністр та члени уряду були взяті у заручники прямо в будинку парламенту, і натовп вимагав, щоб фіджійці відтепер управляли країною.

Ця акція та неспроможність уряду її подолати справили руйнівний вплив на країну. Іноземні торговельні партнери перестали купувати фіджій-ську продукцію. Дуже постраждала туристична галузь. Та, зрештою, хоча лідери путчу були виселені або заарештовані, вони все ж створили умови, що забезпечили етнічним фіджійцям той контроль, якого вони домагалися.

Отож Меланезія — найзаселеніший регіон у Тихоокеанському світі — роздирається різними відцентровими силами. Жодна країна не демонструє подібної до інших форми мультикультуриз-му; кожна стоїть перед своїми власними викликами, але деякі з них перекочуються на сусідні або віддаленіші іноземні острови.