Найробі

Найробі є типовою колоніальною спадщиною: тут не було жодного африканського поселення аж до 1899 р., коли сюди було протягнуто залізницю, яку будували британці від порту Момбаса до берегів озера Вікторія. Але це місце мало щось важливіше — воду. Прохолодний струмок, який перетинав залізничну колію, був відомий пастухам народності маса? як «Енкаре Найробі» (Холодна Вода).

Залізниця пішла вглиб країни, проте Найробі почало зростати. Індійські торгівці розмістили тут свої крамниці. Британці заснували адміністративне управління. Коли Кенія стала незалежною в 1963 р., Найробі, зрозуміло, стало національною столицею.

Своєю першістю Найробі завдячує урядовим функціям, які забезпечували їй переважаюче право протягом колоніального періоду і забезпечують досі, а також сприятливому розташуванню. На північ і північний захід лежить Кенійське нагір’я — провідна сільськогосподарська область країни та історична база домінуючої нації Кенії, кікую. За межами рифто-вої долини в західному напрямі простягаються продуктивні землі народу луо в басейні озера Вікторія. Східніше висота над рівнем моря у районі Найробі швидко падає від позначки 1660 м (5000 футів) так, що високогірне довкілля незабаром переходить у тропічну савану, яка у свою чергу поступається напівпосушливому степу.

Помірний клімат, сучасний діловий центр міста, декілька великих принад для відвідувачів (у тому числі Національний парк Найробі при в’їзді до міста), а та

кож висококласний міжнародний аеропорт сприяють зростанню популярності Найробі серед туристів, хоча знищення незайманої природи, проблеми безпеки й політичні умови останнім часом майже зруйнували туристичну галузь.

Найробі залишається головним комерційним, промисловим і освітнім центром країни. Але його зростання (у даний час 2,6 млн жителів) відбулося певним коштом: хмарочоси у центрі різко контрастують зі злиднями халупкових поселень, що дають притулок незліченним мігрантам, яких притягують уже обмежені можливості столиці.

Найробі — є найбільшим містом цього регіону; її порт Момбаса є найметушливішим у регіоні портом. Упродовж 1950-х років народ кікую керував повстанням, яке прискорило відхід британців.

Після здобуття незалежності Кенія вибрала капіталістичний шлях розвитку, орієнтуючись на західні інтереси. Не маючи великих родовищ мінералів, країна залежала від експорту кави та чаю, а також від індустрії туризму, що базується на її чудових національних парках (рис. 8-13). Туризм був найбільшим джерелом надходження іноземної валюти, і Кенія процвітала, явно підтверджуючи мудрість вибору свого капіталістичного курсу.

Однак, виникли серйозні проблеми. У 1980-ті роки Кенія показала найвищі темпи зростання населення у світі; відповідно збільшився тиск людності на сільськогосподарські угіддя та заповідні землі. Зростали випадки незаконного привласнювання ділянок, занепав туризм. У кінці 1990-х років руйнівного удару Кенії завдала погода, спричинивши зсуви землі та змивання значних частин

важливої магістралі Найробі — Момбаса. Наступним випробуванням була сильна засуха, яка тривала кілька років і викликала голод у внутрішніх районах країни. Тим часом у результаті корупції у владних органах зникли інвестиційні фонди. Демократичні принципи були порушені, а відносини з західними союзниками напружені. Епідемія СНІДу стала ще одним етапом регресу країни, яка на початку 1970-х років очолювала економічне зростання.

Сьогодні перспективи Кенії є непевними. Географічні, історичні та політичні умови визначили панівні позиції народу кікую (22 % усього населення, що становить 31,6 млн осіб). Однак є ще й інші великі народності (див. рис. 8-13) і декілька менших. Народності лухія, луо, календжін і камба разом складають близько 50 % населення, а на окраїнах держави проживають такі народності, як масаї, туркана, боран і галла. Створення і збереження політичної системи, яка гарантує демократію і представить інтереси цих роз’єднаних народів, є нагальним викликом Кенії.

СХІДНА АФРИКА 485