На периферії

П’ять із шести сусідів Саудівської Аравії на Аравійському півострові виходять на Перську і (Уманську затоки (рис. 7-17) і є монархіями з ісламськими традиціями. Усі п’ять також отримують значні надходження від нафти. Кількість їхнього населення коливається від 0,6 млн до 2,9 млн осіб плюс сотні тисяч іноземних робітників; загалом це не сильні або впливові (поза ОПЕК) держави. У географічному плані вони демонструють значні відмінності. Кувейт у голові Перської затоки майже відсікає Ірак від відкритого моря; це питання так і не розв’язала війна у Затоці. Бахрейн є острівною державою, маленькою за площею, з виснаженими нафтовими запасами. Приблизна кількість населення острова — 680 000 осіб, половина з яких шиїти і лише 35 % сунніти; близько двох третин робочої сили — іноземці. Сусідній Катар являє собою півострівний виступ у Перську затоку — безрадісну й занедбану землю, заселену лише завдяки наявності нафти і природного газу. Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), федерація семи еміратів, виходить до Перської затоки між Катаром і Ома-ном. Шейхи є абсолютними монархами в кожному з еміратів, а семеро шейхів разом створюють Верховну раду правителів. Однак за прибутками від нафти рівності немає: два емірати — Абу-Дабі та Дубаї — володіють більшістю запасів. Економіка ОАЕ не зовсім типова для регіону, бо її зростання залежить не стільки від нафти, скільки від величезних інвестицій в інші проекти. Двома такими проектами є суднобудівельний Порт-Рашід і вільна зона Джебел-Алі, де базуються сотні іноземних компаній.

Східний кут Аравійського півострова зайнятий султанатом Оман — ще однією абсолютною монархією з центром у столиці Маскат. Рисунок 7-17 показує, що Оман складається з двох частин: вели-

кого східного рогу півострова і малого, але важливого мису на півночі Музандамського півострова, що виступає у Перську затоку, формуючи вузький 19 блокуючий прохід — Ормузьку протоку (Іран лежить на протилежному боці). Танкери, які пливуть із інших держав Перської затоки, повинні проходити цей вузький канал на повільній швидкості, а під час політичного напруження військові кораблі мають їх охороняти. Претензії Ірану на декілька малих островів біля протоки, якими володіють Емірати, є потенційним джерелом суперечностей.

Найзначніший і потенційно найважчий сусід Саудівської Аравії — Ємен. Вважається, що ця країна має площу 203 900 кв. миль, але це лише оцінкові дані, оскільки кордони між Єменом і Саудівською Аравією ніколи не були точно визначені. На початку 1990-х років, після об’єднання обох Єменів, влада країни надала право іноземним компаніям розвідувати нафту на перспективних прикордонних територіях. Саудівська Аравія одразу почала протестувати проти цього, доки буде визначено і делімітовано кордони. (Відносини са-удівців з єменцями, ніколи не будучи дружніми, ще погіршилися після того як Ємен узяв бік Іраку під час війни у Затоці; тоді Саудівська Аравія вигнала з країни десь під мільйон єменців, які працювали у королівстві.)

Кількість населення Ємену також важко визначити: найточнішою сучасною оцінкою є 18 млн. Близько половини єменців — шиїти. Сана, колишня столиця Північного Ємену, стала місцем владних органів об’єднаної країни, а єдиним сучасним портом, не враховуючи Ходейду на узбережжі Червоного моря, є Аден. Новий Ємен народився як багатопартійна світська демократична держава — єдина така у регіоні. Але її економіка поки що найслабша, з обмеженим видобутком нафти.

Ємен займає стратегічну частину півострова. Між Єменом і Джібуті на Африканському Розі Червоне море звужується до Баб-ель-Мандебської протоки — ще одного тісного проходу на периферії Аравії. Однак найближчі прогнози щодо нестабільності стосуються суші, а не моря. Монархічна суннітська багата на нафту модернізована Саудівська Аравія — пряма протилежність демократичному твердо шиїтському аграрному бідному і нерозвинутому Ємену. Такий контраст на тлі територіальних незгод означає тільки клопоти.

На північ від східної частини Середземного моря, Близького Сходу і Перської затоки лежать країни, які пов’язують неспокійне сьогодення цього географічного світу з його імперським минулим. Дві держави домінують у цьому регіоні, де арабська етнічність відступає, але ісламська культура виживає: це Туреччина та Іран. Третя країна, Азербайджан, має з ними спільні історичні корені, оскільки вона була частиною Перської імперії перед тим як Росія поглинула її у XIX ст. (решта Азербайджану й досі є іранською провінцією). Сьогодні все ще переважно шиїтський Азербайджан має тісніші зв’язки з Росією, ніж з Іраном, але Транскавказька перехідна зона, у якій він розташований, є непостійним регіоном: орієнтації, зв’язки і регіональні кордони тут можуть змінюватися (рис. 7-18).

«Порт Метрах (Оман), як і столиця Маскат поблизу, що лежить на межі між водою і скелями, колись розмивався ерозією, а пізніше руйнувався в результаті руху тектонічних плит. Через затоку можна побачити, яким обмеженим є життєвий простір Матраха, і однією з небезпек тут є часте відламування і падіння великих шматків скель. Потрібно близько п’яти годин, щоби пройти пішки від Матраха до Маската; було надзвичайно спекотно під сонцем пустелі, але культурний ландшафт уражав. Нафта також витягує оманську економіку, але тут ви не знайдете тотальної трансформації, яку можна спостерігати в Кувейті або Дубаї. Міський ландшафт (як і в Матраху) зберігає арабо-ісламські риси; збудовано сучасні шосейні дороги, готелі й житлові квартали, але не за рахунок старих і традиційних. Авторитарний режим Оману повільно відкриває країну зовнішньому світові після тривалої ізоляції».


РИСУНОК 7-18

Фактично межі цього регіону вже змінюються. Північна частина середземноморського острова Кіпр функціонально належить ісламському світові, оскільки Кіпр поділено на турецьку північ і незалежний грецький християнський південь. Цей поділ не може бути постійним, але поки що він створює турецький аванпост у Середземномор’ї, і межі світів ділять Кіпр. В іншому місці кордон між Іраном та Іраком був предметом суперечок у 1980-х роках, а східні іранські кордони перебувають під напругою внаслідок хронічної нестабільності в Афганістані.

Отож доволі багато речей змінюється вздовж кордону між Близьким Сходом і колишніми імперськими державами, і здається, ніби тут цілком інший світ. Зникла арабська мова, яку ми

чули від Марокко до Оману і від Сірії до Африканського Рогу. Відійшов і арабський націоналізм, який так сильно впливає на політичну географію від Магрібу до Близького Сходу. Але залишаються повсюдні ознаки ісламу: не лише у культурному ландшафті, а й у способі життя, поглядах людських спільнот. А коли ми дістанемося плоскогір’їв Туреччини і гір Ірану, то виявимо, що тут також є свої пустелі, оази, каравани і геопросторові зосередження населення. Ми перетнули межі регіону, але не покинули цей географічний світ.