Тому вже пізніше, особливо коли археолог Борис Мозолевський знайшов у Товстій Могилі знаменитий золотий шедевр — скіфську пектораль (нагрудна жіноча прикраса), я спочатку не зрозумів: як це скіфи могли виробляти високохудожні речі і водночас тесати таких неоковирних кам’яних баб. Істина виявилася ось у чому. Баби ці зовсім не скіфські, як звикли їх називати, а половецькі. А між скіфами і половцями часова дистанція у півтори тисячі років.

Уся степова Україна (і південь лісостепової) довгі десятки століть була коридором, через який у Європу дерлися кочові орди, різні племена з Монголії та Центральної Азії. Кіммерійці, скіфи, сармати — до нашої ери, гунни, авари, хозари, печеніги, половці та інші — вже у першому — на початку другого тисячоліття по Різдві Христовім. Усі вони з часом зникали, будучи витіснені своїми наступниками чи асимільовані сильнішими етносами або державами. Автохтонне протослов’янське землеробське (бо тут жили традиції трипільської культури, особливо у Лісостепу), а потім русько-українське населення ніколи не зникало. Кочівники і поневолювачі приходили і відходили і лише ставили знаки своєї присутності. Такими до нашого часу залишилися скіфські діди і половецькі баби.

«Скіфського діда» можна зрозуміти лише у контексті феномена скіфської могили. Таких могил, розкиданих по усьому півдні України, сотні. На думку Б. Мозолевського, вони є не так даниною поховальним традиціям, як демонстрацією сили керівної еліти скіфів. Вона, пише археолог, «продовжувала переганяти життєві сили скіфів на монументальну пропаган

ду, будівництво грандіозних курганів і створення для них поховального інвентарю — нікому не потрібну і пропащу працю. Суспільство знесилилося під гнітом ідеології. Найменший подув сарматського вітру приніс його в Крим і прирік на повільне вмирання».

Тепер відомо, що кожний скіфський курган відображав космогонічні уявлення скіфів. Він був складною архітектурною побудовою, що об’єднувала горизонтальну і вертикальну структуру макрокосму. Горизонтальний зріз кургану відображав світовий хаос, посередині якого силою божества був створений організований Всесвіт. Вертикальна структура була потрійною: підземелля, власне курган і зверху на ньому кам’яний ідол. Підземні споруди — це нижній, або хтонічний, пласт Космосу; курган (насип) — це «світова гора» (до 20 м висотою); верхній (сакральний) пласт — це ідол у вигляді кам’яного стовпа. У катакомбах підземелля ховали небіжчика і його дружин. А ідол на вершині кургану зображав переважно скіфського воїна з усіма його обладунками, а часом скіфського бога війни Арея. Тепер відомо близько 120 таких кам’яних воїнів («скіфські діди»).

Щодо половецьких баб, то їх збереглося значно більше, хоч загальна кількість катастрофічно зменшилася. Половці (XI—XII ст. по Р. Хр.) ставили своїх «баб» часто і на скіфських курганах. їм поклонялися, приносили жертви, просили допомоги й захисту. Отже, їхня роль була передовсім культова.

Половецькі баби також символізують складний сакральний світ кочівників. Тут свою роль виконують і оголені груди — образ родючості, і посудина з молоком, яке в середовищі тюркомовних народів пов’язане з «верхнім» світом. Зображаючи такий посуд на статуях, половці мовби просили добробуту для себе на землі.

Багато скіфських і половецьких курганів тепер розорані і поступово зникають з поверхні землі. Лише степова ковила, що гнеться під вітром, нагадує про ті далекі часи: іржання скіфської кобилиці, половецькі візки, стогін пропалого у полоні воїнства Ігоря Святоспавовича…

стало основою поширення на Русі письменства та вченості, культового кам’яного будівництва з його візантійською на той час передовою архітектурою і живописом. Злившись із культурою місцевого населення, ці ідеї дали оригінальний геокультурний сплав. Україна тоді була надзвичайно активною складовою частиною і центральною ланкою даної осі. Геополітичним ядром самої ж України виступало Київське Подніпров ’я.

У XIII ст. під тиском степового Сходу знову відроджується східна напіввісь. Походи Чінгізхана, Батия, а потім Тамерлана остаточно зруйнували старокиївську державу. Зникає уся меридіональна геополітична вісь. Північна її напіввісь поступово

повертає проти годинникової стрілки на Захід. Спочатку вона стає «литовсько-українською», коли у XVI ст. мало чи не вся Україна увійшла до складу Великого князівства Литовського, а від другої половини XVI ст. (1569 р.) — «польсько-українською», тобто вже західною, напіввіссю. У другій половині XIII — першій половині XVI ст. гео-політичний центр України перемістився з Подніпров ’я у Галичину і Західну Волинь.

Із занепадом Золотої Орди та її спадкоємців — Казанського та Астраханського ханств (кінець XV ст. — XVI ст.) функції двох полюсів гео-політичних напівосей — північної та східної — зо-

середжує Московське царство. Формується своєрідний геополітичний трикутник, у центрі якого опинилася Україна. Сторони цього трикутника: Польща — Московська держава; Московська держава (з XVIII ст. імперія) — Османська імперія, Османська імперія — Польща (з 1569 р. Річ Посполита). Перша з них спочатку більше тяжіла до лінії Польща — Литва (Білорусь) — Москва, друга — до лінії Москва — Слобожанщина — При-азов’я — Туреччина, а третя йшла з Польщі на

Волинь — Галичину — Поділля — Запоріжжя — Крим — Туреччину.

Геополітичним центром України до другої половини XVIII ст. була Запорізька Січ і Гетьманщина.

Після триразового поділу Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.), коли українські землі були окуповані Австрійською (з 1867 р. — Австро-Угорською) та Російською імперіями, а Османська імперія була усунута Росією з Чорноморсько-

Хортиця

Хортиця — це найбільший острів на Дніпрі (12,8 х 2,5 км). Територіально він входить у межі Запоріжжя і лежить нижче Дніпровської ГЕС. У 1965 р. оголошений Державним історико-культурним заповідником, а у 1993 р. — Національним заповідником. Передусім це пов’язано з його роллю в історії Запорізької Січі та України загалом.

Острів оспіваний у народних піснях і в поезії, художніх і наукових творах. Ще у середині X ст. його згадує у трактаті «Про управління імперією» візантійський імператор Константин Багрянородний під назвою острова Св. Георгія; у 927 р. недалеко від нього загинув князь Русі Святослав Ігорович. У 1022 р. тут збирали раду руські князі перед битвою з татарами. Разом з іншими укріпленнями острів став бастіоном українського козацтва від самого початку створення Запорізької Січі. Пізніше тут була військова база запорізького отамана Івана Сірка.

Після ліквідації Запорізької Січі (1775 р.) царський уряд щедро роздавав козацькі землі, в тому числі територію Хортиці. Вона потрапила у руки фаворита цариці князя Г. Потьомкіна, який через деякий час передав острів казні. Вже у 1789 р. Катерина II спровадила з Данціґа (тепер Ґданська) 18 родин німців-менонітів, які не дуже зважали на історико-культурні цінності Хортиці. З сумом писав про це Тарас Шевченко, що на Січі «хитрий німець картопельку садить». Але це не був кінець запорізького козацтва, частина якого пішла за Дунай, частина — у пониззя Дніпра та на Кубань. Козацька вольниця була підвалиною військово-сільськогосподарської колонізації степів. Територія стала форпостом для російського захоплення Криму і Кавказу, виходу на Чорне та Азовське моря і реалізації далекосяжних імперських планів «третього Риму». Здійсненню цих загарбницьких планів сприяла і запорізька старшина, що дістала від царату нові землі й титули і була зрівняна з російським дворянством. Надовго було забуто «хто ми, чиїх батьків діти» (Т. Шевченко).

Після спорудження Дніпровської ГЕС у Запоріжжі (1927—1932 рр.) водосховище, що утворилося, затопило дніпровські пороги. Дніпро став судноплавним від Білорусі до Чорного моря. Але водночас це водосховище (і не воно одне) залляло величезні території. Навіки була втрачена велика частина історич

них пам’яток запорізького козацтва, зокрема Великий Луг південніше о. Хортиці. Мало не єдиною територією у заплаві і прибережжі Дніпра-Славутича залишилася Хортиця, що своєрідною кам’яною фортецею виступає посередині ріки як символ козацької слави. І не лише …

Виявилося, що Хортиця була заселена ще з найдавніших часів. Тут знаходять сліди палео- і неолітичних стоянок, сліди заселення бронзового віку. Знайдено скіфські поселення (2000—2500 років тому). Слов’яни почали заселяти острів у II ст. Цікаві флора і фауна острова. Чого вартий хоча б відомий хор-тицький дуб понад 700-літнього віку! Отож Хортиця — це не лише історико-культурний, але й флористичний й зоологічний резерват.

Але зараз він опинився під реальною загрозою. Місто Запоріжжя досягає близько мільйона населення. Воно росте у південну сторону, по обох берегах Дніпра. Виникла проблема їх об’єднання за допомогою моста, що мав би пройти через Хортицю. Але таке будівництво може призвести до фактичного знищення цієї неперевершеної пам’ятки.

Подільська святиня

Вона знаходиться південніше м. Тернополя біля невеличкого села Зарваниця, що розкинулося вздовж лівої притоки Дністра — річки Стрипи. Існує легенда, що саме тут київський монах, який врятувався у 1240 р. від татаро-монголів, побачив уві сні ікону Пресвятої Богородиці з малим Ісусом на руках. Ця ікона як знак вічної християнської віри зберігається у церкві Святої Богородиці с. Зарваниця. Вона належить до найдавніших ікон в Україні (XIII—XIV ст.). У 1922 р. її реставрував і зробив копію відомий український художник Петро Холодний.

Перша письмова згадка про Зарваницю датується 1458 р. Вона була оборонним містечком на шляху

турецьких завойовників. Не раз замок, містечко, а потім село згоряли у полум’ї війни. Але ікона Пречистої Діви залишалася неушкодженою. У 1867 р. ікону Зарваницької Матері Божої було короновано. Тоді Папа Пій IX надав Зарваниці відпустового значення, і сотні тисяч прочан — не лише греко-католиків — потяглися сюди, від Вознесіння до Покрови, щоб помолитися, напитися із цілющого джерела. У 1922 р. святиню відвідав митрополит Андрей Шептицький, тут бували кардинал митрополит Йосип Сліпий, який народився в цих місцях, а в наші дні — кардинал Мирослав Іван Любачівський, митрополит Володимир Стернюк, теперішній Глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар.

З приходом більшовицької влади монастир було знищено, службу Божу заборонено. Проте релігійне життя продовжувалося нелегально — у так званій катакомбній Церкві.

У незалежній Україні Зарваниця знову стала місцем прощі та інших сакральних акцій. Було відбудовано церкву, каплицю, створено Хресну дорогу, яка символізує страдну долю Греко-католицької церкви. Відбулися велелюдні прощі з нагоди посвячення українського народу під покров Пресвятої Богородиці (1995 р.), були відзначені 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній (1996 р.) та ін.

До 1000-ліття хрещення Русі-України у селі виріс собор Зарваницької Матері Божої. Біля нього каплиця зі стелою, на якій зображено ікону Зарваницької Матері Божої (стелу вирізьблено із білого мармуру, привезеного з Італії). Коло р. Стрипи збудовано також надбрамну церкву Благовіщення. Архітектурною домінантою зарваницького ансамблю є 75-метрова дзвіниця зі дзвонами, відлитими в Україні та Польщі.

Село Зарваниця — осередок міжнародного туризму й паломництва. Навколо села чудові подільські краєвиди — горбиста місцевість покрита широколистяними і мішаними лісами, пшеничними полями і садами, з тихоплинною Стрипою. Недалеко звідси два знамениті села: Білявинці, де народилася всесвітньо-відома співачка Соломія Крушельницька (1873— 1952), і Велеснів — батьківщина українського етнографа Володимира Гнатюка (1871 — 1926).

Азовського узбережжя, чітко сформувалася потужна широтна геополітична вісь — «германсько-російська». На східному її промені було остаточно знищено усі ознаки української державності (передовсім зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі). Вдруге за історію України її геополітичний центр зміщується у Галичину (особливо після революції 1848—1849 рр.), де існували деякі риси парламентаризму та федералізму.

У XX ст. Україна залишалася на великих євразійських геополітичних осях Захід — Схід (Західна Європа — Росія) і Північ — Південь

(Росія — Середземномор’я та Близький Схід). У 1917—1920 рр. вона стала активним державотворчим ядром на цих осях. Зусиллями Східного (Москва) і Західного (Варшава, країни Антанти) полюсів широтної осі ця державність була ліквідована, а у пізніші роки зроблено все, щоб ослабити прагнення до її відродження (більшовицькі голодомори 30-х років, масове виселення людності західних областей у повоєнний період, польські пацифікації у міжвоєнний період тощо). Коли ж у 30-х роках західний полюс цієї геоосі змістився у нацистську Німеччину, Україна остаточно опини

152 РОЗДІЛ 2 І УКРАЇНА

лася між двома жорстокими імперіалістичними режимами — націонал-соціалістичним (Третій райх) і комуно-більшовицьким (Росія).

Однак і тепер вже самостійна Україна знаходиться на великій широтній євразійській гео-політичній осі, полюсами якої є Західна Європа і Росія. Поступово відроджується традиційна меридіональна Балтійсько-Понтійська вісь. Гео-політичним ядром на перспективі цих регіональних осей і активним їх компонентом стає Україна. Американський політолог Збігнєв Бжезінський відносить її до так званих держав-осей на євразійській геополітичній шахівниці (разом з Азербайджаном).

Ще одна компонента регіонального ПГП України — її просторове відношення до держав Бал-тії, тобто до країн Скандинавії (Швеції, Фінляндії та Норвегії) та прибалтійських республік колишнього СРСР (Литви, Латвії, Естонії). Це положення має свої історичні особливості.

Уже зазначалося, що перша велика геополітич-на вісь простягалася «із варяг у греки», тобто перетинала українські землі з півночі на південь. Україна мала вихід до Балтики і пізніше, коли перебувала у складі Литви, Польщі (XIV—XVIII ст.) чи Росії (з кінця XVIII ст.). Були спроби військово-політичної орієнтації на Скандинавію (гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа і союз останнього зі шведським королем Карлом XII). Зв’язок з Балтією у XVIII—XIX ст. підтримувався з допомогою річкових водних систем. У другій половині XIX ст. збудовано залізниці Ромни (Ромен) — Лієпая, Рівне — Барановичі — Вільнюс — Рига. Таким чином, Балтійський регіон істотно наблизився до України внаслідок розвитку економічних зв’язків, у тому числі під час перебування України й республік Балтії у радянській імперії.

Усе це свідчить, що наявність спільних економічних, політичних, екологічних та культурних інтересів між балтійськими державами і Україною є важливою основою формування Балтійсько-Чорноморської співдружності незалежних країн — так званого Міжмор’я.

За період незалежності Україна підписала низку угод, що прив’язують її до євразійського вектора. Сюди належать передусім входження України у Союз Незалежних Держав (СНД; 1991 р.), ГУУАМ (геополітична співдружність Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану та Молдови; 1997 р.), Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС; 1992 р.), Єдиний Економічний Простір (ЄЕП; 2003 р.) та ін. (останній договір ратифікований Верховною

Радою України у квітні 2004 р.). Проте головним геополітичним і геоекономічним вектором України має стати євроатлантичний.

Сусідське положення

Сусідське ПГП України — це її просторове відношення до сусідів першого і другого порядків. Сусідами можуть бути окремі держави, їх групи, системи, блоки тощо.

Довжина державного сухопутного кордону України становить близько 6516 км. Морський кордон досягає 1053 км: це довжина лінії вздовж територіальних вод України, ширина яких — 12 морських миль, або 22,2 км. Таким чином, загальна довжина кордонів — 7569 км.

Україна має сім сухопутних сусідів першого порядку — це Росія, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія та Молдова (з них перші чотири — слов’янські країни), і трьох морських сусідів: Болгарію, Туреччину, Грузію. Одночасно Румунія і Росія є частково морськими сусідами, оскільки вони мають з Україною і морський кордон. Суходільні сусіди утворюють східний, північний, західний, південно-західний сектори, а морські — південний сектор. Донедавна більшість із них (крім Туреччини) входили у так звану світову соціалістичну систему, утворюючи на чолі з СРСР ядро цієї системи і основу військового Варшавського блоку. Україна була важливою ланкою цього блоку на півдні і майже прилягала до східного флангу іншого блоку — Північноатлантичного (НАТО).

Велика кількість сусідів першого порядку — це позитивна сторона ПГП України. Завдяки цьому вона має багато варіантів зовнішньополітичних зносин, а також можливість виходу в зовнішній світ, незважаючи на непередбачуваність ускладнення стосунків з одним чи навіть кількома сусідами.

У сусідському ПГП України найбільшу роль відігравали і відіграють три великі держави — Росія, Польща і Туреччина. Колись це були могутні імперїї, які боролися між собою за володіння Україною і панування на Чорному морі. Це призводило до багатьох воєн, які постійно знекродтю-вали як їх, так і Україну.

У наш час найбільш суттєвим у ПГП України є її сусідство з Росією. Це пов’язано з такими чинниками:

1) довжина кордону України з цією державою найбільша — 2484 км (38,1 % суходільного кордону України). Росія — наймогутніший в економічному і військово-політичному плані сусід

України. Росія ідентифікувала себе як імперська наддержава і бореться за утвердження цього статусу, особливо у євразійському масштабі;

2) одна з традиційних геополітичних орієнтацій Росії — південна — пролягала від Москви через територію України на Близький Схід, зокрема у напрямі до «другого Рима» — Константинополя. Звідси постійна боротьба Росії за вихід до Чорного моря та Індійського океану;

3) Росія має прагнення укріпитися на Чорному морі шляхом приєднання до себе Криму — складової державної території України;

4) в Україні мешкає велика кількість російського населення (за даними перепису 2001 р. — понад 8 млн осіб), переважно у південних і східних містах; у свою чергу в Росії живуть близько 10 млн українців;

5) головний політичний центр Росії — її столиця Москва — розташована близько як до України в цілому, так і до її столиці (приблизно 600 км). Із столиць близького зарубіжжя лише Мінськ розміщений ближче до Москви, ніж до Києва, а Кишинів — ближче до Києва, ніж до Москви;

6) етнічні землі Росії — межиріччя Волги та Оки — на початку формування української державності входили до складу Київської Русі, були її північно-східною окраїною. У пізніші часи Україна сама перетворилася на окраїну Російської імперії і стала суттєвим фактором її виживання. З метою закріплення цього панування офіційні кола виробили пропагандистські стереотипи «старшого» і «молодшого» братів, «єдиного простору», «єдиного народу», злиття мов, культур і т. п. Усе це не могло не вплинути на менталітет російського народу і прищеплення йому імперських рис, зверхнього погляду на інші народи; в українському народі, навпаки, культивувалися риси «мало-російства», «меншовартості» тощо;

7) у безпосередній близькості від України лежить потужний економічний і військово-політичний потенціал Росії — промислові Центр, Поволжя, Урал. Тут добре сформована система залізничних, водних (Волґо-Донський канал, Чорне море) і повітряних шляхів з відповідною інфраструктурою, а також трубопроводів, які можуть бути використані як на користь України, так і проти неї;

8) частина етнічних територій України (Кубань, Слобожанщина) знаходиться у межах Російської держави. Це потребує зміцнення дружніх відносин між Україною і Росією, але може бути й причиною їх загострення (наприклад, будівництво Росією дамби у Керченській протоці 2003 р.). Це об’єктивна реальність довгострокової дії (сусідів

не міняють), котру треба враховувати як у тактичному, так і у стратегічному аспектах.

Сусідство з Польщею визначає один із пріоритетних напрямків зовнішніх стосунків України. Воно характеризується такими рисами:

1) незважаючи на порівняно незначну довжину сучасного кордону України з Польщею (всього 542 км), між ними існують давні складні політичні та міжетнічні стосунки. Україна, особливо її західна частина (іноді аж поза Дніпро), тривалий час із перервами входила до складу Польської держави. Це не могло не вплинути на економіку України і особливо на духовний світ українців;

2) сучасна Польща серед сусідів України займає друге місце після Росії за територією (312,7 тис. км2), а також за демографічним (38,6 млн осіб) і економічним потенціалами;

3) в Україні, особливо у подільських (Вінничи-на, Хмельниччина) та поліських (Житомирщина) областях, проживає значна кількість етнічних поляків (за даними перепису 2001 р. — 140 тис. осіб), а у Польщі — велика кількість українців (понад 500 тис. осіб), які переважно насильно вислані з етнічних українських земель — Лемківщини, Над-сяння, Холмщини і Підляшшя. 1 одні, й другі виявляють закономірний інтерес до своєї історичної батьківщини, а переселені з України поляки та виселені зі Східної Польщі українці зацікавлені у встановленні контактів з отчою землею;

4) серед усіх сусідів Польща найбільше представляє для України «Захід»: значна частина інновацій у сфері сучасної культури, політики та економіки іде з Європи в Україну через Польщу, частково трансформуючись у ній. Польща є головними воротами України у Європу. Одночасно шляхи входження Польщі у «європейський дім» (в 1999 р. вона стала членом НАТО) є свого роду моделлю входження туди України, правда, з певним лагом, тобто запізненням у часі;

5) аж до 50-х років XX ст. офіційні власті Польщі вели щодо України експансіоністську політику. На початку XXI ст. новим у положенні України стосовно Польщі стало те, що остання, увійшовши до ЄЄ, виводить нашу країну у категорію держави—сусіда цього економіко-політич-ного гіганта.

Специфічним є ПГП України стосовно Туреччини, яка розмішена на Малоазійському субмате-рику і віддалена від нашої держави Чорним морем. Тривалий час це море не раз ставало приводом до кривавих конфліктів між багатьма країнами, особливо Росією, Польщею (Литвою) і Туреччиною. Через Чорне море Україна має єдиний водний

вихід у Середземноморський басейн. Тому «турецький фактор» для України надзвичайно суттєвий. Слід зазначити, що Туреччина донедавна була єдиним сусідом України, який розвивався капіталістичним шляхом і досяг значних успіхів. До уваги треба брати і те. що Туреччина є членом НАТО і має шанси увійти у ЄС. Останніми роками Україна разом з Туреччиною і деякими іншими прибережними державами утворила Чорноморську економічну асоціацію країн, що дуже поліпшило економіко- і політико-географічне положення нашої держави.

Серед великих сусідів першого порядку є Білорусь і Румунія. Перша з них — це єдиний сусід, з яким Україна ніколи не перебувала у стані війни. У Білорусі, особливо на Берестейщині, проживає чимало корінних українців, а в Україні (Донбас) — білорусів. Довжина україно-білоруського кордону — 952 км. Геополітичне положення України погіршало у зв’язку зі входженням Білорусі у політичний союз з Росією. Що ж стосується Румунії, довжина кордону з якою 608 км, то її геополітичне положення співмірне з положенням Польщі. Великою мірою воно визначається спільним виходом України і Румунії до Чорного моря і спільністю кордону по низів’ю Дунайської транспортної магістралі, яка виводить велику частину території Румунії цим шляхом і Дніпром у глиб України і навпаки — велику частину України у глиб Румунії. Це надзвичайно зближує наші держави. Проте за несприятливих взаємовідносин і можливого блокування гирла Дунаю Румунія може зазнати більших збитків, ніж Україна. Іншим географічним фактором, яким визначається їхнє взаємне ПГП, є той, що на відтинку Карпатського пограниччя частина етнічних українських земель (Мармарощина) лежить у Румунії, а деякі румунські етнічні території (Герцівщина) перебувають у складі України.

Інша романомовна країна — Молдова — межує з Україною на південному заході. Цей кордон навіть довший (1194 км), ніж кордон Румунії з нашою державою. Не маючи прямого виходу до моря, Молдова користується територією України, хоч у неї завжди є запасний варіант — мати цей вихід через Румунію. Наявність у Молдові російськомовного осередка у її Придністровському регіоні (Тирасполь, Бендери, Дубоссари, Рибниця) робить геополітичне положення України невигідним. Воно ускладнюється і тим, що і в Молдові, і в Румунії є політичні сили, які прагнуть до злуки цих двох країн. Нарешті, слід урахувати й те, що молдовське Подністров’я густо заселене українцями. У перспективі це стане важливим чинником миру і злагоди між нашими країнами.

Ще два сусіди першого порядку, важливі у визначенні ПГП України, — Угорщина і Словаччина. Вони є південно-західним виходом України у Європу, зокрема до Адріатики.

Донедавна Словаччина входила до складу федеративної держави Чехословаччина. І саме через її територію Україна мала прямий вихід до Німеччини. Тепер же з утворенням Чехії виник додатковий бар’єр на цьому шляху. Позитивним у стосунках зі Словаччиною є проживання у ній близько чотирьох десятків тисяч українців-русинів (Південна Лемківщина). Це є важливою умовою стабільності та безпеки україно-словацького сусідства.

Інша сусідня держава — Угорщина — межує виключно із Закарпатською областю. Саме південно-західна частина області південніше лінії Ужгород — Берегове — Виноградів є територією з мішаним українсько-угорським населенням, в якій для угорців створені усі умови для нормального національного життя (школа, церква, заклади культури, преса, телебачення тощо). Угорщина була у першій трійці країн, які визнали державну незалежність України. Вона, як і Україна, зацікавлена у взаємних добросусідських стосунках.

У ПГП стосовно сусідів другого порядку важливими є такі особливості:

1) чітко визначити усіх сусідів другого порядку важко. Наприклад, якщо Чорне море вважати кордоном, то Грузія є сусідом першого порядку, а якщо визначати сусідство по суходолу, вона є вже не безпосереднім, а посереднім сусідом;

2) серед «сусідів сусідів» є країни дуже близькі за відстанню, як Чехія й Австрія, і надзвичайно далекі (Монголія чи Північна Корея), вплив яких на ПГП України майже не відчувається;

3) деякі сусіди другого порядку визначають не стільки сусідське, скільки регіональне ПГП України. Це стосується насамперед Німеччини і Китаю;

4) на кількість і віддаленість сусідів другого порядку великий вплив має Росія, і особливо об-ширність і витягнутість її території. Внаслідок цього Україна не має, крім неї, сусідів на півночі, північному сході та сході.

Серед сусідів другого порядку слід особливо виділити Австрію, Чехію, Болгарію, Грузію і Казахстан. Два з них — Австрія і Чехія — центральноєвропейські країни, колишні складові Австро-Угорщини, з якими особливо тісні історико-куль-турні зв’язки має Західна Україна. Дві інші країни — Болгарія і Грузія — причорноморські і по суті є безпосередніми сусідами, бо між ними і Україною немає жодних територіальних бар’єрів. Проте існують проблеми спільного використання рекреаційного потенціалу, портової інфраструктури тощо.

Нарешті, Казахстан — молода держава, віддалена від України великими просторами Росії. Це країна великого майбутнього. Її геопросторове відношення до України формується під впливом двох чинників:

а) у Казахстані проживає багато українців (896 тис. осіб у 1989 р.), які сюди переїхали порівняно недавно (депортація, освоєння цілини), оселилися переважно у північній степовій зоні і ще не всі адаптувалися (отже, частина з них може повернутися в Україну);

б) Казахстан багатий на викопні ресурси, особливо руди кольорових і рідкоземельних металів та нафту, що їх потребує індустрія України. Тому Україна зацікавлена, щоб її стосунки з цією державою були найкращі.

Можна зробити висновок: сучасне ПГП України є складним. Воно має багато сприятивих рис, але й ряд негативних ознак. Останнє насамперед залежить не стільки від особливостей сусідів, скільки від слабкості молодої Української держави як політичного, державного та економічного організму.