ПРИРОДНЕ ДОВКІЛЛЯ

Через Африку проходить екватор. Уся Африка південніше Сахари, окрім її найпівденнішого краю, лежить у тропіках. Тут підняття над рівнем моря незначне, а температури помірно високі. На більшій висоті температура знижується, але переважна частина внутрішніх плато Африки розташована далеко від океану або ж перебуває під впливом се-редньоширотних (тропічних) зон високого тиску. Це поєднання чинників зумовлює зміни погоди та часті посухи для більшої частини континенту (див. рис. 1-7 та 1-8). Слід іще пам’ятати, що високі екваторіальні температури знижують ефективність більших опадів. Сорок дюймів (приблизно 1000 мм) опадів у спекотній савані — це зовсім небагато.

Як ілюструє рисунок 1-8, кліматичні регіони Африки розподілені майже симетрично стосовно екватора, хоча більше в центрі, а не на сході материка, де висота над рівнем моря змінює картину. Гарячий дощовий клімат басейну Конго поступово зникає в напрямах на північ та південь і переходить у клімат з явно вираженими сухими зимами. Однак ці зими визначаються більше посухами, а не холодом. У частинах території з символом Aw (савана) у щорічному циклі є два дощові періоди,

які місцеві жителі звуть «довгими дощами» і «короткими дощами» і які розділені двома «зимовими» сухими періодами. Якщо просуватися по карті ще далі на північ і південь, сухі періоди довшають, опади зменшуються і стають дедалі менш надійними. Щорічна середня кількість опадів, позначена на картах, по суті мало віповідає дійсності: місце, яке, згідно з повідомленнями, отримує приблизно 380 мм річних опадів, може досягати цього «середнього» показника протягом кількох років поспіль. Більшість африканців живуть за рахунок землеробства, і така непостійність опадів може бути для них катастрофічною. Порівняймо рисунки 1-8 та 1-7, щоб дістати уявлення про стрімке зменшення опадів від більш ніж 2000 мм на екваторі у Демократичній Республіці Конґо до лише 100 мм у Намібії на півдні та у Чаді на півночі.

Зрозуміло, що клімат і природна рослинність пов’язані між собою; тому кліматичні регіони деколи мають «рослинні назви» (наприклад, екваторіальні тропічні ліси, або клімат Af). В Африці густі тропічні ліси все ще переважають у басейні Конго та в західних районах, але діяльність населення і головне — вирубування лісів — зменшують їхні площі. З борту літака добре видно величезні розчищені просіки, де тепер висіяно сільськогосподарські культури. Лісозаготівля теж забирає свою частку, оскільки чудова африканська деревина експортується в економічно багатші країни.

За межами того, що залишається від тропічного лісу, де зменшуються опади і настають сухі сезони, починається савана з відкритими луками, пасовищами й поодинокими деревами з пласкою верхівкою. Тут фермери поєднують землеробство зі скотарством, але хвороби, ендемічні для тварин незайманої природи савани, стримують збільшення поголів’я худоби. Коли подорожувати далі на північ (або ж на південь), видно, що трава стає дедалі коротшою та рідшою, з’являються невеликі ділянки голої землі, а дерева поступаються чагарникам. Згодом савану змінює степ — луки й пасовища з дуже рідкою рослинністю, вразливі щодо надмірного випасання худоби. Тут, на межі з пустелею, екологія також вельми вразлива, однак потреби людей дедалі зростають. Там, де немає достатньо паші для великої рогатої худоби, блукають кози, і вони виживають протягом сухих сезонів, спричиняючи подальше опустелювання земель.

Африканські тропічні ліси й савана являють собою останній притулок для незайманої природи. Горили і шимпанзе поки ще виживають у лісах, але існує загроза для існування самих цих лісів. Мільйони травоїдних мандрують великими стадами по рівнинах савани, де змагаються з людьми за місце під сонцем. Європейські колонізатори, які запровадили мисливство як спорт, використовую

чи всі сучасні досягнення для масового винищення тварин, а також людей в Африці, допомогли зникнути незайманій природі на величезних площах і змусили деякі біологічні види опинитися на межі вимирання. Згодом вони створили заповідники для диких звірів і виділили площі для національних парків, але останні не були достатньо великими чи добре сполученими між собою, щоб стадні тварини могли дотримуватися своїх сезонних та щорічних шляхів міграції. Непостійність кліматичних умов, яка впливає на фермерство, впливає і на незайману природу. Коли земля для випасання бідніє, дикі тварини шукають кращих пасовищ. Якщо їх затримує огорожа заповідників, тварини гинуть. Коли огорожі немає, вони захоплюють сільськогосподарські землі та нищать урожай, а фермери відплачують їм за те. Після тисяч років відносної рівноваги змагання між людьми і тваринним світом в Африці набрато нових форм. Це є кінцем епохи.

Доля африканської незайманої природи пов’язана з приростом населення Африки. У середині XX ст. людність Африканської Субсахари зросла більше, ніж у будь-якому іншому географічному світі. Це поставило людину і дику природу на безпрецедентний шлях боротьби. Уряди Африки докладають багато зусиль, аби зберегти місцеву незайману природу, підтримуючи й навіть збільшуючи національні парки, борючись із браконьєрством, захищаючи шляхи міграції диких тварин тощо (Кенія, приміром, на деякий час заборонила будь-яке полювання). Туризм, пов’язаний з живою природою, став важливим джерелом прибутків для багатьох африканських країн, додаючи змісту та невідкладності зусиллям, спрямованим на її збереження.

І все ж Африканська Субсахара, враховуючи її величезні розміри, за світовими стандартами не є густозаселеним світом. Населення всіх її країн становить лише половину населення Китаю. Чому ж простір є такою проблемою? Відповідь частково лежить знову ж таки у природному довкіллі. Помандруйте Африкою, і ви будете вражені її безкраїми відкритими просторами. Але зупиніться коло дороги й уважно роздивіться червонувато-жовтий грунт. Ось вам і відповідь: земля, від якої залежить життя багатьох африканців, — неродюча. Властивості грунтів під тропічними лісами загальновідомі: зрубайте ділянку лісу, і сільськогосподарські культури ростимуть лише один-два роки; потім фермер мусить посуватися далі й повторювати все спочатку. Ці грунти надмірно вимиті, а ліс виживає тільки тому, що живить себе сам, використовуючи поживні речовини від власної розкладеної біомаси. Нелегко піддаються культивуванню і грунти савани, теж перенасичені залізом

та алюмінієм, із незначним вмістом поживних речовин. Сонце нещадно випалює їх, вони стають твердими і сухими, і щоб отримати хоч якийсь урожай, селянин повинен їх поливати, удобрювати та розпушувати. Та води бракує, а добрива дорогі, тож урожай, як правило, невисокий. За останній час обсяги виробництва харчових продуктів в Африканській Субсахарі знизилися, і однією з причин є виснаження грунту.

Однак в Африці є райони з родючими землями, достатніми запасами води та високою продуктивністю: вулканічні грунти в районі гори

Кіліманджаро, а також навколо Західної рифтової долини, грунти Ефіопського нагір’я, зволожені землі високих широт Південної Африки і частини Західної Африки дають хороші врожаї (якщо суспільні умови не руйнують селянські общини). Проте такі території губляться у безмежних просторах Субсахари. У цьому географічному світі немає нічого, що можна було б порівняти з величезними алювіальними басейнами Індії та Китаю, навіть із долиною та дельтою Нілу, де відносно незначні площі родючої зрошуваної землі годують десятки мільйонів людей. За винятком невеликих (у деяких випадках експериментальних) ділянок під рисом та пшеницею Африка є землею кукурудзи, проса та коренеплодів, неспроможною забезпечити високу врожайність. Природне довкілля тут робить грізний виклик мільйонам людей, які залежать безпосередньо від нього.

Природне довкілля Африки створює й інші труднощі. Високі температури та зволоженість у багатьох районах сприяють розмноженню організмів, які переносять хвороби. Хвороби можуть передавати москіти, мухи, блохи, хробаки й навіть слимаки. Від самого народження африканці (зокрема ті, що живуть у кліматі А) ризикують захворіти багатьма небезпечними хворобами. Протягом століть вони потерпали від періодичних спалахів смертельної чуми, деякі види якої були спричинені незайманою природою.

Медична географія вивчає здоров’я людей у 4 просторовому контексті. Медико-географи використовують методи просторового аналізу для виявлення спалахів хвороб, передбачення їх поширення, визначення їхніх причин, переносників і збудників тощо. Задля цього нині впроваджено географічні інформаційні системи (ГІС) та інші сучасні новації, і союз лікарів та географів уже приніс вагомі результати. Лікарі знають, як хвороба руйнує людський організм. Географи знають, як кліматичні умови, скажімо напрям вітру чи

відхилення течії рік, можуть впливати на поширення хвороб. Така співпраця допомагає захистити населення.

Тропічна Африка, джерело багатьох небезпечних захворювань, є центром уваги медичної географії. Тут відіграють свою роль не лише переносники інфекційних хвороб, а й культурні традиції, які сприяють їх передаванню, наприклад, сексуальна практика, вибір харчових продуктів та їх приготування, особиста гігієна: усе це можна нанести на карту. Порівняння медичних, культурних карт і карт довкілля може привести до вирішальних передбачень, які допомагають переборювати лихо.

Сьогодні сотні мільйонів людей в Африці переносять одну або більше недуг, часто навіть не знаючи достеменно, що їх турбує. Захворювання, яке інфікує багатьох людей (так званих господарів паразитуючих організмів), не спричиняючи їм

5 швидку смерть, називається ендемічним для населення в цілому. В уражених ним людей здоров’я поступово погіршується, енергетичні ресурси вичерпуються. У Тропічній Африці до цієї категорії належать гепатит, венеричні хвороби та нематода.

Коли ж спалах хвороби набуває локальних чи

6 регіональних масштабів, її звуть епідемічною. Вона може вразити тисячі, навіть десятки тисяч життів, але залишається обмеженою для певної території, визначеної, можливо, радіусом дії її переносника. У Тропічній Африці трипаносомоз, відомий як сонна хвороба, що переноситься мухою цеце, на-

був регіональних розмірів. Великі стада диких звірів савани являють собою вмістище цієї хвороби, яку муха цеце передає домашній худобі та людям. Ця хвороба є ендемічною для живої природи, але вона вбиває худобу, тому африканські пастухи намагаються тримати свої стада у місцевостях, де мухи цеце немає. Сонна хвороба з’явилася у Західній Африці у XV ст. і згодом поширилася по всій Тропічній Африці (рис. 8-4). Її епідемічні масштаби були обмежені мухою цеце: там, де немає мухи, немає і сонної хвороби. Муха цеце більше, ніж що-небудь інше, позбавила савани Африканської Субсахари домашньої худоби і відкрила їх для диких звірів. Якби був віднайдений засіб захисту, свійська худоба замінила б на пасовищах і луках величезні стада диких звірів.

Коли хвороба поширюється по всьому світові, вона визначається як пандемічна. Такою сьогодні є 7 малярія. Щороку вона вбиває мільйон дітей. Чи є малярія суто африканською хворобою — невідомо, однак вона є давнім лихом. У своїх творах її згадував ще Гіппократ, грецький лікар V ст. до Р. Хр.

Від цієї недуги страждають також мавпи та декілька інших біологічних видів. Її симптомами є приступи лихоманки, анемія та збільшення селезінки. Малярія поширена по цілому світові і переважає у районах не лише з тропічним, а й з помірним кліматом. Кампанії з винищення переносника інфекції — малярійного комара — мали певний успіх, але завжди він повертався з відновленою силою. Сьогодні щороку реєструють 300 млн уражених малярією, але справжнє число, очевидно, є значно вищим, оскільки малярія переважної частини Тропічної Африки є просто частиною способу життя. Середня тривалість життя мешканців Тропічної Африки представлена у таблиці 1-2.

Ще одним пандемічним захворюванням африканського походження є жовта гарячка, збудник якої теж переноситься комарами. Вмістищем цієї хвороби, нині вже поширеної по всьому світу, є африканські мавпи. Із місця свого походження — Західної Африки — жовта гарячка не тільки досягла Південної Америки, а й захопила Центральну Америку і навіть Сполучені Штати; перемога над нею у Панамі приблизно півстоліття тому дала змогу збудувати Панамський канал. В Африці ця недуга залишається чималою загрозою: у 1960-ті роки вона спалахнула в Сенегалі, забравши 20 000 життів.

Упродовж 1970-х років Африка була вражена ще однією хворобою, яка, очевидно, вперше з’явилася в екваторіальних лісах, стала епідемічною і переросла в пандемічну: це СНІД (див. вставку «СНІД в Африканській Субсахарі»). Можливо, мавпи активізували цю хворобу в людях, але хоч би яким було її походження, Африку вона вразила найважче. За попередніми підрахунками, у 2000 р.