Проблема бідності

Всі сільськогосподарські культури, які вирощуються в Карібському регіоні, — кава на Гаїті, банани на Ямайці, фрукти на Малих Антильських островах, а також донедавна головний місцевий продукт — цукор — зазнають постійної жорсткої конкуренції з боку продукції, вирощеної в інших частинах земної кулі. їх виробництво поки ще не вийшло на той рівень, який може забезпечувати покращення життєвого рівня населення. Щодо корисних копалин, таких як боксити на Ямайці чи нікель на Кубі, то вони суттєво не впливають на індустріалізацію басейну Карібського моря. Лише багатий на природний газ Трінідад робить певні

кроки у цьому напрямі. Яків інших регіонах земної кулі з низьким рівнем доходів, ці ресурси експортуються в інші країни. І навіть якщо пост-індустріальних виробників приваблює місцева робоча сила, як на Сент-Люсії та Барбадосі, де населення має відносно високий рівень освіти, це трапляється лише тому, що велика кількість робітників може бути найнята за дуже низьку зарплату для виконання рутинних операцій. Таке підприємство може бути швидко переведене в інше місце, якщо ще дешевша робоча сила стане доступною в іншій країні з низьким рівнем доходу. Таким чином, країни Карібського регіону, доходи яких залежать від непевних зарубіжних ринків, опинилися заручниками міжнародного економічного порядку, який вони не можуть змінити.

За таких обставин величезна більшість населення регіону продовжує заробляти на прожиття на своїх маленьких клаптиках землі, скніє у бідності та потерпає від хвороб. Запаси продуктів харчування на карібських островах є часто недостатніми. Найкращі землі продовжують використовувати під експортні культури, а не для виробництва головних продуктів харчування для місцевого споживання. Багато країн (особливо це стосується Гаїті) мають хронічний дефіцит харчів. За останні покоління методи вирощування сільськогосподарських культур майже не змінилися. Традиції успадковування землі призвели до такого її подрібнення, що власники наділів змушені або працювати половинниками, або шукати роботу на плантаціях, аби дещо збільшити свій убогий врожай. До всіх цих негараздів слід додати постійну загрозу грунтової ерозії. Сільська місцевість на Ямайці порізана глибокими ярами і байраками, а на Гаїті від надмірного обробітку і вирубування лісів земля стала такою розореною, що майже вся країна перетворилася на екологічну пустелю.

Маючи таку кількість проблем, Карібська Америка, здавалося б, не могла би похвалитися великими містами. Утім відсоток урбанізації населення регіону перевищує 60 і є суттєво вищим від середнього показника урбанізації на земній кулі (45). Населення чотирьох головних міських агломерацій — Санто-Домінґо у Домініканській Республіці, Гавани на Кубі, Порт-о-Пренса в Гаїті та Сан-Хуана в Пуерто-Ріко — становить 25 % всього населення Карібського регіону. Однак рівень життя в містах навіть нижчий, ніж у найбідніших сільських районах. Нетрі Порт-о-Пренса вважаються одними з найгірших на Землі. Тому не слід дивуватися, що такі жахливі умови штовхають найбільш відчайдушних гаїтян на ризик переплисти море човнами у пошуках кращого життя в інших країнах.

Карібські острови є реґіоном різких, часто неймовірних контрастів. Гаїті — найбідніша країна Західної півкулі, а її нетрі, як, для прикладу, у столиці Порт-о-Пренсі, — найбільш безнадійні з усіх середовищ життя людини. Розкішні пейзажі прибережної частини, які першими впадають в око, створюють інше враження про цей регіон. Але, незважаючи на такий фасад, економічні можливості басейну Карібського моря залишаються одними з найбільш обмежених.

Африканська спадщина

Суспільна географія карібських островів є також і африканською спадщиною. Деякі місця басейну дуже сильно нагадують краєвиди Західної та Екваторіальної Африки. Африканська спадщина тут виявляється в архітектурі сільських помешкань, специфіці сільських базарів, у ролі жінки у сільському житті, готуванні деяких видів ‘їжі, методах обробітку землі, характері сімейних відносин, мистецькому самовираженні тощо.

Утім становище пересічної білої людини на островах назагал є сприятливішим. У політичному 8 і економічному сенсі мулати (суміш білого і темношкірого населення) стоять на щабель нижче від білих. На найнижчому щаблі соціальної драбини перебувають темношкірі. У Гаїті, скажімо, де 95 % населення є темношкірим, а 5 % — мулатами, меншість тримає у своїх руках непропорційно велику владу. На сусідній Ямайці 8 % расовозміша-ного населення відігравало і продовжує відігравати політичну роль, яка явно перевищує його чисельність. У Домініканській Республіці на вершині владної піраміди стоять білі європейського (іспанського) походження (16 %), мішане населення (73 %) знаходиться посередині, а темношкіре (11 %) — у самому низу. На Кубі також 11 % темношкірого населення перебуває у менш сприятливих умовах, ніж білі (37 %) і мулати (51 %).

Демографічна структура островів ще більше ускладнюється присутністю азійського населення з Китаю та Індії. Протягом XIX ст. скасування рабства і, як результат, нестача робочої сили

привели до далекосяжних наслідків. Приблизно 100 000 китайців емігрували на Кубу як контрактні робітники (сьогодні вони становлять близько 1 % населення острова). На Ямайку, Гваделупу, Мартініку і особливо Трінідад із тією ж метою прибули 250 000 жителів Індії. Тому до змінених африканцями варіантів англійської та французької мов можна додати ще декілька азійських. Позиції мови хінді є особливо сильними на Трінідаді, населення якого сьогодні більш ніж на 40 % складають вихідці з Південної Азії. Етнічне і культурне розмаїття плюралістичного суспільства Карібської Америки є справді безкінечним.