Програна війна з наркотиками

Уся ця самовпевненість розлетілася за часів династії Маньчжу (Цін) — останнього імперського режиму Китаю. Маньчжури, які перехопили контроль над Пекіном і прищепили свою культуру китайській, мали нещастя правити тоді, коли нічия з європейцями завершилася і баланс сил змістився на користь колоніалістів.

Зокрема, на двох фронтах — економічному і політичному — європейські держави зруйнували китайську непереможність. Економічно: вони до-сягли успіхів у зниженні вартості та підвищенні якості вироблюваних товарів, особливо текстилю, і ремісничі галузі Китаю почали банкрутувати внаслідок жорсткої конкуренції. Політично: вимоги британських купців і зростаюча англійська присутність у Китаї призвели до конфліктів. На початку XIX ст. центральним питанням було імпортування у Китай із британської Індії опію — небезпечного наркотичного інтоксиканта. Опій почав руйнувати саму структуру китайської культури, ослаблюючи суспільство і перетворюючи Китай на джерело легкої наживи для колоніалістів. Коли влада Маньчжу зробила спробу придушити торгівлю опієм у 1839 р., розпочалися збройні виступи, і незабаром китайці виявили, що вони програють війну на власній території. Перша опійна війна (1839—1842 рр.) завершилася поразкою: правителі Китаю змушені були підкоритися британським вимогам, і постало питання про китайський суверенітет.

Британські сили захопили Чунцін і контролювали декілька територій на південь від нього. Пекін поспішно підписав мирну угоду, за якою надавав ліцензії та концесії іноземним купцям. Крім того, Китай передав острів Гонконг британцям і відкрив п’ять портів, включно з Ґуанчжоу (Кантоном) і Шанхаєм, для іноземної комерції. Британці більше не повинні були приймати статус, нижчий від китайців, щоб робити бізнес; від того часу переговори мали вестися на рівних умовах.

Екстратериторіальність

Упродовж XIX ст., у міру того як пробуджувався Китай і європейські колоністи проникали у його прибережні міста та підіймалися по його річках, вони поступово змушували Китай прийняти європейську доктрину міжнародного права — екстратериторіальність. Згідно з цією доктриною іноземні держави та їхні представники не підлягають юрисдикції країни свого базування. Сьогодні це стосується посольств та дипломатичного персоналу. Але у тодішньому Китаї за династії Цін існували інші закони.

Західноєвропейські, російські та японські завойовники створили у китайських містах аж 90 вільних портів — екстратериторіальних анклавів — на дискримінаційних для Китаю умовах. У своїх «концесіях» дипломати й торгівці не дотримувалися китайського законодавства. Не лише портові території, а й найкращі резиденційні передмістя великих міст проголошувалися «екстратериторіальними» і ставали недоступними для китайських громадян. У місті Ґуанчжоу (тоді Кантон) острів Ша М’ян на річці Перл був улюбленим місцем відпочинку представників «вищої раси». Напис на єдиному мості, який з’єднував цей острів з

узбережжям, провіщав англійською та кантонійською мовами: «Жодних собак і китайців!» Церкви та помешкання християнських місіонерів у Китаї також охоронялися на екстратериторіальному рівні. У багатьох містах китайцям не дозволялося відвідувати парки чи інші місця без дозволу іноземців. Усе це принижувало національну гідність корінного населення і зумовило жорсткий опір іноземній присутності, піком якого стало боксерське повстання 1900 р.

Із крахом династії Цін у 1911 р. китайські націоналісти домоглися заборони усіх форм комерційної екстратериторіальності у Власне Китаї, однак це не стосувалося росіян у тодішній Маньчжурії. Лише Гонконг і Макао зберегли свій статус колоній.

Коли китайський уряд у 1980 р. розробив нову економічну політику, згідно з якою іноземним фірмам надавалися привілеї та пільги на певних прибережних територіях і у певних містах, опоненти стверджували, що це неминуче відродить практику екстратериторіальності у нових умовах. Ця проблема залишається однією з найболючіших у Китаї, який ще не забув принижень колоніальної ери.

Тепер потік опію до Китаю і його вплив на китайське суспільство стали ще більш руйнівними. Через 15 років після Першої опійної війни китайці знову спробували стримати наркотичну хвилю, і знову іноземці, які закріпилися в їхній країні, перемогли їх. Тепер сама влада легалізувала вирощування опійного маку в Китаї. З лихом від цього наркотика китайці не могли дати собі раду аж до початку XX ст.

Але перед тим як Китай зміг себе утвердити, багато з того, що залишилося від його незалежності, девальвувало (див. вставку «Екстратериторіальність»). У 1898 р. німці отримали дозвіл на оренду Ціндао на Шаньдунському півострові, а французи захопили сферу впливу на самому півдні у Чжаньцзяні (рис. 10-7). Португальці завоювали Макао; росіяни здобули дозвіл на оренду Ляо-дунського півострова на північному сході та на залізничні концесії у цьому районі; навіть Японія вступила у гру з допомогою анексії архіпелагу Рюкю і, що важливіше, острова Формоза (Тайвань) у 1895 р.

Після чотирьох тисячоліть періодичної культурної згуртованості, економічної безпеки і політичної наступності китайський світ відкрився агресії чужинців, чиї інноваційні можливості Китай увесь час заперечував. Тепер кораблі під європейськими стягами стали заходити у морські та річкові порти Китаю, але країна не навчилася виробляти гармати, щоб вигнати їх звідти. Димарі іноземних фабрик виросли над ландшафтами ве

ликих міст, і жодна сила в Китаї не могла усунути їх. Японці, бачачи слабкість Китаю, захопили Корею. Росіяни увійшли в Маньчжурію — вітчизну маньчжурів. Іноземні загарбники навіть почали битися між собою, як Росія і Японія у Маньчжурії в 1904 р. Сьогодні ця частина Китаю називається Північний схід: назву «Маньчжурія», зрозуміло, було відкинуто.

Поява нового Китаю

Тим часом організована опозиція іноземному поневоленню збирала сили, і останній рік XIX ст. ознаменувався широкомасштабним повстанням проти всіх зовнішніх елементів. Загони так званих «боксерів» заполонили міста і села, розправляючись не лише з ненависними чужинцями, а і з китайцями, які запровадили західні культурні традиції. Боксерське повстання 1900 р. було придушене інтернаціональними військовими силами британців, росіян, французів, італійців, німців, японців і американців. Одночасно інший революційний рух — проти самого правління Мань-чжу — завойовував підтримку. У 1911 р. гарнізони імператора було атаковано по всьому Китаю, і за кілька місяців 267-літня династія Цін була скинута. Це стало результатом також непрямого іноземного втручання, тому наслідком стали поділ і дезорганізація Китаю.

Падіння Маньчжу і проголошення республіканської влади мало що змінило у загальному

становищі країни. Під час Першої світової війни японці захопили німецькі володіння на Шань-дунському півострові, в тому числі місто Ціндао. Коли європейські країни-переможці зустрілися у Версалі в 1919 р. для поділу завойованих територій, вони підтвердили права Японії у цьому регіоні. Це привело до ще однієї спроби китайців розправитися з іноземною навалою. Були організовані протести і бойкот японських товарів по всій країні. Це стало відоме як Рух 4 травня. Одним із учасників цих подій був харизматичний юнак Мао Цзедун.

Незважаючи на це, Китай після Першої світової війни залишився дуже розшматованим. До початку 1920-х років існувало дві влади: одна у Пекіні, а інша у південному місті Ґуанчжоу (Кантоні), де центральною фігурою був відомий революціонер Сун Ятсен. Жоден уряд не міг претендувати на контроль більшої частини Китаю. Північний схід був у хаосі, малесенькі держави виникали по всій серцевині країни, «парламент» Ґуанчжоу контролював лише частину провінції Ґуандун на південному сході. Утім саме в цей час були сформовані владні групи, які змагатимуться за верховенство у Китаї. Тоді як Сун Ятсен намагався сформувати життєспроможний націоналістичний уряд у Ґуанчжоу, інтелектуали у Шанхаї заснували комуністичну партію. Декілька з цих інтелектуалів були лідерами Руху 4 травня і на початку 1920-х років отримували допомогу від російських комуністів. Мао Цзедун був уже досить видатною політичною фігурою.

Спочатку нова комуністична партія і націоналісти під проводом Сун Ятсена співпрацювали. Націоналісти були сильніші та краще організовані, і вони сподівалися використати комуністів у своїх кампаніях проти чужинців (особливо британців). До 1927 р. іноземці почали залишати країну; націоналістичні сили захоплювали і грабували міста, а іноземців евакуювали або часом і вбивали. Коли націоналісти продовжили наступ на північ, почалися внутрішні незгоди. Незабаром націоналісти так само завзято боролися з комуністами, як і з чужинцями. Серед націоналістів з’явилася центральна фігура — Чан Кайші. Сун Ятсен у 1925 р. помер, і коли націоналісти перенесли свою столицю до Нанкіна у 1928 р., Чан Кайші став їхнім лідером.

Боротьба у трьох напрямках

Період боротьби і роздробленості у Китаї після Маньчжу нагадує інші часи його історії, коли після тривалого періоду відносної стабільності під династичим правлінням країна ділилася на анта

гоністичні табори. У перші роки владної гегемонії Нанкіна кампанія проти комуністів інтенсифікувалася, і було вбито тисячі людей. Армія Чан Кайші витіснила комуністів углиб країни (сам Мао уникнув «чистки» лише тому, що перебував у віддаленій сільській території). Деякий час здавалося, що нанкінці зламають хребет комуністичному рухові у Китаї.