Просторова організація Японії

Уявіть собі 127,2 млн людності, скупченої на території, пристосованої для якогось мільйона осіб. Більша частина цієї території гориста, сейсмічно небезпечна, без родовищ нафти, з мізерними запасами вугілля та інших промислових ресурсів, з невеликою площею землі, придатною для обробітку. Якби Японія сьогодні була менш розвинутою

країною і потребувала продовольства та іноземної допомоги, причин було б більш ніж достатньо: перенаселення, неефективне сільське господарство, нестача енергії тощо.

Дійсно, за деякими оцінками, лише 18 % національної території Японії придатні для проживання; величезне населення скупчене практично у кількох містах; сільське господарство країни не дуже ефективне. Але японці побороли перешкоди, наслідуючи свої давні цінності — організаційну ефективність, високу продуктивність, відданість якості, посвяту колективним цілям. Навіть до реставрації Мейдзі Японія була чітко організованою країною з понад ЗО млн жителів. Історики стверджують, що Едо, перед тим як стати столицею під назвою Токіо, могло бути найбільшим міським центром світу. Японці не були новачками в урбаністичному житті, вони знали виробництво і цінували суспільний та економічний порядок.

Територіально — функціональна організація

Усе це стало неоціненним для модернізаторів, коли вони розробляли новий курс для Японії. Нове індустріальне зростання країни базувалося на урбаністичному та виробничому розвитку, який уже відбувався. Як ми вже зазначали, Японія не володіє істотними джерелами сировинних матеріалів, тому їй не потрібна була суттєва внутрішня реорганізація. Однак деякі міста мали краще становище відносно обмежених місцевих ресурсів і, що важливіше, зовнішніх ресурсів сировини, ніж інші. По мірі формування регіональної організації Японії постала ієрархія міст; попереду був Токіо, але інші міста також прискорено перетворювалися на індустріальні центри.

Цей процес випливав із географічного прин-17 ципу, який Аллен Філбрік назвав територіально-функціональною організацією. Вірніше це набір із п’яти взаємопов’язаних принципів, які допомагають пояснити еволюцію регіональної організації не лише у Японії, а й по всьому світу. Філбрік стверджував, що людська діяльність має просторовий осередок. Вона концентрується у певному місці — фермі, підприємстві, складі тощо. Кожна з цих організацій займає певне місце; жодні дві з них не можуть займати точно те саме місце на поверхні Землі. Будь-яка людська діяльність не може відбуватися у повній ізоляції, тому між цими різними організаціями розвиваються взаємозв’язки. Така система взаємозв’язків стає дедалі складнішою у міру розширення суспільних можливостей і запитів. Кожна система (наприклад, фермери відправляють урожай на ринок і купують

техніку в сервісних центрах) формує ланку територіально-функціональної організації. У Вступі ми зверталися до функціональних регіонів як систем просторової організації; ми можемо нанести ланки територіально-функціональної організації Філбрі-ка на карту як регіони. Ці регіони розвиваються внаслідок того, що ми називаємо «творчим уявленням», оскільки люди застосовують сукупний культурний досвід і технологічні ноу-гау, коли вони організовують і перелаштовують свій життєвий простір. Урешті-решт, як пропонує Філбрік, ми можемо визначити рівні розвитку територіально-функціональної організації, ранжувати території та регіони на основі типу, тривалості та інтенсивності обміну.

У ширшому розумінні ми можемо поділити регіони суспільної організації на три категорії: забезпечувальні, транзитні та обміну. Територіальна організація Японії відображає категорію обміну. Всередині кожної з цих категорій ми також можемо ранжувати окремі території на основі кількості типів діяльності, які вони генерують. Навіть у регіонах, де домінує забезпечувальна діяльність, деякі села характеризуються інтенсивнішими взаємозв’язками, ніж інші. Карта Японії (рис. 10-22), шо ілюструє її ресурси, міські поселення та наземні комунікації, може багато розповісти про японську економіку. Вона виглядає так, як і карти інших частин світу, де сформувався обмінний тип територіальної організації: ієрархії! міських центрів від найбільших міст до найменших селищ; густа мережа залізниць і шосейних доріг, яка пов’язує ці місця; продуктивні сільськогосподарські території біля міських центрів і між ними.

Але карта Японії показує нам іще дещо: зовнішню орієнтацію країни, її залежність від зовнішньої торгівлі. Усі головні та другорядні регіони лежать на узбережжі. З-поміж усіх міст-мільйон-ників лише Кіото розміщений у внутрішній частині (рис. 10-22). Якщо ми робимо висновок, що Кіото не перевершує Токіо—Йокогами, Осаки— Кобе або Нагої за індустріальним розвитком, то це правильно: стара столиця залишається центром малосерійної легкої промисловості. Фактично старовинний характер Кіото умисно збережений, тому великомасштабні галузі не заохочувалися. Зі своїми храмами і святинями, дивовижними парками й надомними майстернями Кіото залишається сполучною ланкою з доіндустріальним минулим Японії.

Провідні економічні регіони

Як свідчить рисунок 10-22, домінуючий регіон урбанізації та промисловості Японії (разом із продуктивним сільським господарством) — це рівнина Канто, яка містить понад третину населення країни і фокусується на території метрополісу Токіо—Йокогама—Кавасакі. Гігантське геопросто-рове зосередження міст і передмість (друга за розмірами конурбація у світі), а також інтенсивно культивовані сільськогосподарські угіддя формують східний центр розтягнутого і роздробленого серцевинного ареалу країни. Крім своєї пласкої поверхні, рівнина Канто має інші переваги: гарну природну гавань у Йокогамі, порівняно м’який і вологий клімат і центральне розміщення стосовно країни в цілому (єдиною невигодою регіону є його сейсмічна небезпека — див. вставку «Коли стаєть-ся великий землетрус»). Регіон також дуже виграє від того, що в ньому знаходиться столиця країни. Багато галузей та підприємств вибрали Токіо своєю штаб-квартирою з огляду на близькість до керівних владних структур.

Конурбація Токіо—Йокогама—Кавасакі є провідним промисловим комплексом Японії, що виробляє понад 20 % річного обсягу виробництва країни. Однак сировина для цієї промисловості транспортується здалека. Наприклад, залізна руда довозиться із Філіппін, Малайзії, Австралії, Індії та навіть Африки; більша частина вугілля імпортується з Австралії та Північної Америки, а нафта надходить із Південно-Західної Азії та Індонезії. Рівнина Канто не може забезпечити достатньо харчів для свого населення. Імпортне продовольство вона отримує з Канади, США й Австралії, а також з інших місцевостей Японії. Тому Токіо цілком залежить від своїх зовнішніх торговельних зв’язків у продовольстві, сировині та ринках для своїх продуктів — від дитячих іграшок до високоточного оптичного обладнання і найбільших океанічних кораблів світу.

Другим за важливістю економічним регіоном у серцевинному ареалі є трикутник Осака—Кобе— Кіото, також відомий як район Канзай, розміщений у східному кінці Внутрішнього моря. Конурбація Осака—Кобе мала вигідну позицію щодо Маньчжурії у період розквіту колоніальної імперії Японії. Осака була головною японською базою для торгівлі з Китаєм і експлуатації Маньчжурії, але вона постраждала, коли імперія розпалася, і втратила свої торговельні зв’язки з Китаєм після Другої світової війни. Кобе (як і Йокогама, яка є головним суднобудівним центром Японії) — один із найпотужніших портів країни, що керує як судноплавством на Внутрішньому морі, так і закордонними зв’язками. Як ми зазначали, Кіото залишається майже таким самим, як був до «великого стрибка» Японії — містом невеликих галузей.

Район Канзай є також важливою сільськогосподарською територією, але меншою від рівнини Канто. Це ще одне величезне геопросторове зосередження населення, яке змушене імпортувати продовольство.

Рівнина Канто і район Канзай, як видно із рисунка 10-22, є двома провідними регіонами японської серцевини. Між ними лежить рівнина Нові з центром у промисловому метрополісі Нагоя — провідному текстильному виробнику Японії. Карта показує деякі переваги та недоліки території Наґої. Рівнина Нобі більша, ніж долини району Канзай, тому її сільськогосподарська продуктивність вища — хоча й не така, як на рівнині Канто. Але Наґоя не має ні центрального розміщення Токіо, ні розташування Осаки на Внутрішньому морі: її зв’язки з Токіо проходять через вузьку прибережну протоку Сен-єн. Її контакти із заходом країни кращі, і територія Нагої може бути з’єднана з конурбацією Осака—Кобе. Порт Наґоя ще не досягнув такого рівня, як Йокогама чи Кобе, до того ж він має проблеми замулення.

На захід від трьох регіонів, про які йшлося (разом вони становлять те, що називається мегалополісом Токайдо), простягається Внутрішнє море, вздовж берегів якого продовжує розвиватися решта серцевинного ареалу Японії. Найпотужніше зростання відбувається навколо західного входу у Внутрішнє море, де Кітакюсю — конурбація з п’яти міст представляє четвертий японський виробничий комплекс і провідний економічний район. Шосейні та залізничні тунелі з’єднують Хонсю і Кюсю, але північна територія Кюсю не має урбаністично-промислового еквівалента через протоку на Хонсю. Конурбація Кітакюсю охоплює Явату — район вугільної промисловості, який сьогодні занепадає. Перший сталеплавильний завод у Японії було збудовано саме тут, на базі цього вугілля, і протягом багатьох років він утримував першість у країні. Переваги транспортування тут, на західному краї Внутрішнього моря, очевидні: жодне місце у Японії не розташоване краще для бізнесу з Кореєю та Китаєм. Оскільки відносини з азійським материком розширюються, ця територія матиме багато вигод. В іншому куточку узбережжя — урбаністичній території Хіросіма—Кюре — базується важка промисловість. А на берегах Корейської протоки Фукуока і Нагасакі є провідними центрами промисловості та суднобудування.

Лише один важливий японський виробничий комплекс лежить поза поясом, що простягається від Токіо на сході до Кітакюсю на заході, — це вторинний район із центром у Тоямі на Японському

Коли стається великий землетрус

Урбаністична територія Токіо—Йокогама—Кавасакі є другим за величиною метрополісом на Землі (більший від нього лише Мехіко-Сіті). Але Токіо — це набагато значніше, ніж просто величезне місто: це найщільніше сконцентрований фінансовий і промисловий комплекс у світі. Тут зосереджено дві третини підприємств Японії вартістю понад 50 млн дол. США, багато з яких мають закордонну власність. Більше половини величезних промислових прибутків Японії (у середньому понад 100 млрд дол. США щорічно у 1980—1990-х роках) отримують на підприємствах цього гігантського агломерату.

Але Токіо має дуже непевне довкілля, оскільки лежить на стику трьох активних тектонічних плит (рис. 10-23). Усі японці знають так зване «Правило 70 років»: протягом останніх трьох з половиною століть територія Токіо зазнавала найбільших землетрусів приблизно кожні 70 років: у 1633, 1703, 1782, 1853 і 1923 роках. Великий землетрус 1923 р. спричинив пожежу, яка призвела до загибелі 143 000 жителів. До того ж із Токійської затоки тоді накотилося величезне цунамі, змиваючи усе перед собою. Те, що Японія змогла подолати наслідки цієї катастрофи, було свідченням могутності її економіки.

Сьогодні у Токіо зосереджені такі багатства й виробничі потужності, що землетрус, подібний до згаданого, заторкне, мабуть, економіку всієї планети. Але на початку нового століття Токіо є набагато вразливішим, ніж у 1920-х роках. Увесь приріст виробничих потужностей зведено на насипних ґрунтах, які плавляться від високих температур; місто переплетене підземними газопроводами, що загрожує незчисленними пожежами; транспорт у вирі вузьких вулиць спричиняє суцільний ризик; багато старих висотних споруд не мають тої міцності, що збудовані пізніше 50-поверхові і вищі хмарочоси. Додамо до цього населення рівнини Конто (а воно наближається до ЗО млн на найнебезпечніших 4 % території Японії) — і ми усвідомимо, що наступний великий землетрус не буде просто сюжетом місцевих новин.