Непевне майбутнє Пуерто-Ріко

Найбільшою за площею і населенням територією США у Середній Америці є Пуерто-Ріко, найвідда-леніший на схід і найменший за розмірами острів у ланцюгу Великих Антильських островів (рис. 5-8). Його територія з площею 8800 кв. км і населенням 4 млн осіб є більшою від штату Делавер, а за кількістю мешканців переважає штат Ореґон. Острів відійшов до Сполучених Штатів понад століття тому після іспа-но-американської війни 1898 р. Оскільки на той час пуерторіканці боролися за звільнення від іспанського контролю, такий перехід влади став лише заміною одних колонізаторів іншими. Як результат, перші 50 років американського управління були складними, а обирати власного губернатора пуерторіканці отримали право лише у 1948 р.

Коли виборці на острові проголосували за створення співдружності на референдумі 1952 р., Вашингтон і Сан-Хуан — два місця засідання уряду — уклали непросту угоду. Пуерторіканці стали громадянами Сполучених Штатів, але вони не були зобов’язані платити федеральні податки на свої місцеві доходи. Згідно з федеральним законом Пуерто-Ріко має свою конституцію і користується значною автономією. Щорічно ця острівна територія отримує суттєву допомогу з Вашингтона, яка на кінець 1990-х років сягнула 9 млрд доларів США, що приблизно дорівнює сумарним обсягам допомоги США решті країн усієї земної кулі.

Незважаючи на такі очевидні переваги серед уражених бідністю країн Карібського басейну, Пуерто-Ріко не є процвітаючим островом. Його економіка довгий час залежала від однієї культури (цукрової тростини), тому протягом 1950—1960-х років індустріалізація острова базувалася на відносно дешевій робочій силі, податкових пільгах для корпорацій, політичній стабільності й полегшеному доступі до ринків США. В результаті цього головними предметами експорту Пуерто-Ріко сьогодні є не цукор чи банани, а продукція фармацевтичної промисловості, електронне обладнання та одяг. Проте успіхи індустріалізації не змогли зупинити хвилю еміграції, яка перенесла більше мільйона жителів острова до самого лише Нью-Йорка. Зарплати, які влаштовують корпорації, роблять багатьох місцевих пуерторіканців

бідними або безробітними. За вражаючим фасадом берегової лінії Сан-Хуана з його готелями-хмарочо-сами і туристичними принадами лежать райони економічних злиднів. На сьогодні приблизно 60 % усіх пуерторіканців живуть поза межею бідності.

У своїй недавній книжці «Пуерто-Ріко: випробування найстарішої колонії світу» Хосе Тріас Монґе не залишає сумнівів щодо наслідків неспроможності Вашингтона ефективно управляти цією територією. Острів став одним з головних вікон проникнення до Сполучених Штатів наркотиків; рівень злочинності тут набагато вищий, ніж у США; корупція є звичайним явищем, а політичні дебати не визначаються терпимістю. Газети, що виходять на острові, відображають на своїх сторінках ступінь поляризації суспільства, який має бути суворим застереженням.

Протягом 1990-х років пуерторіканцям двічі надавали можливість проголосувати за своє політичне майбутнє на референдумі, санкціонованому Конгресом США. І кожного разу електорат острова відкидав і можливість отримання незалежності, і пропозицію приєднання до США як 51-го штату, вибираючи натомість свій існуючий статус члена Співдружності. На першому референдумі 1993 р. прихильники збереження статус-кво з невеликою різницею перемогли прихильників створення 51-го штату (48,4 % проти 46,2 %). Усе ніби вказувало на те, що ідея приєднання до США почала здобувати підтримку. Але референдум 1998 р. показав, що кількість голосів, поданих за Співдружність, виявилася ще трохи більшою (50,2 % проти 46,5 %). Ті, хто виступив за незалежність, узагалі втратили будь-яку вагу, оскільки їхній відсоток 1993 р. (4,4) через п’ять років скоротився до 2,5.

Результати останнього референдуму, однак, ніколи не змусять замовкнути таких, як Хосе Тріас Монґе, котрі заявляють, що будь-який статус, окрім повної незалежності, служитиме лише збереженню залежності Пуерто-Ріко від Сполучених Штатів. Ці люди таврують США як колоніальну державу, незалежно від того, наскільки демократичними є їхні наміри. Таким чином, Пуерто-Ріко залишатиметься серйозним викликом США стосовно мистецтва управління державою.

картини (їх описано окремо у вставках «Очікування ери пост-Кастро на Кубі» і «Непевне майбутнє Пуерто-Ріко»), На більшості інших островів життя пересічної людини тяжке, часто безнадійне і трагічно коротке. За кількістю випадків захворювання на СНІД Карібський регіон займає друге місце у світі після Африканської Субсахари.

Усе це разюче контрастує з раннім періодом багатства, базованого на торгівлі цукром. Однак слід зазначити, що це початкове багатство було досягнуто за рахунок ліквідації цілої етнічної групи американських індіанців, які проживали в регіоні

Карібського моря, та примусового переселення сюди рабів-африканців. Звичайно ж, прибутки від продажу цукру завжди отримували плантатори, а не робітники. Згодом регіональна економіка зіштовхнулася із зростаючою конкуренцією з боку інших тропічних районів, які почали займатися виробництвом цукру. Незабаром Карібський регіон утратив свою монополію на європейському ринку, і для нього почалися важкі часи. Тим часом європейці сприяли покращенню санітарного і медичного стану регіону (як це вони робили і в інших частинах світу), стимулюючи тим самим

швидке зростання острівного населення. Смертність знизилася, а рівень народжуваності продовжував залишатися високим, результатом чого став демографічний вибух.

Коли торгівля цукровою тростиною пішла на спад, рівень життя мільйонів мешканців островів скоротився до прожиткового мінімуму, недоїдання і голоду. Багато хто почав шукати роботу за їхніми межами. Десятки тисяч ямайських робітників перебралися на плантації узбережжя окраїнної частини цього географічного світу; велика кількість жителів британської Вест-Індії у пошуках кращого життя переїхали до Англії; потік пуерториканців і домініканців спрямувався до Нью-Йорка. І все ж масовий відплив населення не зміг зменшити стрімкого зростання населення регіону. Нині на островах Карібського моря живуть майже 40 млн люду. Очікується, що до 2010 р. ця цифра зросте принаймні на 10 %.

Жителі карібських островів просто не мають багатого вибору в своїх пошуках. їхнє життєве довкілля є розпорошеним і фраґментованим водою і горами. Загальна площа землі, придатної для культивування, становить дуже незначний відсоток площі широко розкиданого архіпелагу. Хоча в регіоні відбулося певне пожвавлення економічної діяльності, сільське господарство продовжує залишатися провідним сектором економіки. Цукор і надалі є основним продуктом експорту в Домініканській Республіці, на Кубі та Ямайці. Однак у Гаїті першою в переліку експортованих первинних продуктів стала кава. На Малих Антильських островах цукор відійшов на задній план, поступившись таким культурам, як банани, цитрусові, спеції та бавовна. Лише на островах Барбадос та Сент-Кітс і Невіс виробництво цукру залишається на достатньо високому рівні. Туризм як єдина галузь, що продовжує зростати у регіоні, є двояким благом, про шо йтиметься нижче.