ПІВДЕННА АЗІЯ

Колоніальна

трансформація

Чотири століття європейського панування у Південній Азії дуже позначилися на культурних, економічних і політичних напрямах розвитку цього світу. Британці, без сумніву, зробили позитивний внесок у життя Індії, але колоніалізм мав і серйозні негативні наслідки. У цьому сенсі існують важливі відмінності між Південною Азією та Африканською Субсахарою. Коли європейці прийшли в Індію, вони застали там достатньо високий рівень розвитку промисловості, особливо в металургійній і текстильній галузях, а також активну торгівлю як із Південно-Західною, так і Південно-Східною Азією, у якій індійські торгівці відігравали провідну роль. Британці перехопили цю торгівлю, змінивши усю систему індійської комерції.

Індія перестала бути промисловим виробником у Південній Азії і незабаром почала експортувати сировину та імпортувати промислові товари, звичайно ж, із Європи. Ремісниче виробництво Індії занепало; після початкового піднесення експортна торгівля сільськогосподарською сировиною постраждала так само, як і в інших частинах світу, які були втягнуті у торгівлю з Європою. Тому більшість жителів Індії (котрі тоді, як і тепер, були селянами) зазнали економічного занепаду. Та все ж колоніальний період забезпечив значний приріст загального обсягу торгівлі Індії, а вдосконалення структури торгівлі, без сумніву, покращало життя її громадян. Але британцям не вдалося те, чого не змогли зробити династії Маур’їв та Моголів, — об’єднати субконтинент і мінімізувати його внутрішній культурний і політичний поділ. Коли у 1857 р. Королівство прийняло справи від Ост-Індської компанії, близько 2 млн кв. км (понад 750 000 кв. миль) території Індії все ще залишалося поза британською сферою впливу. Поступово британці встановили свій контроль над цією величезною територією, в тому числі, над кількома районами, що вже були обгороджені, але не приєднані попередньою корпоративною адміністрацією. Більше того, британський уряд зобов’язався виконати великий перелік зобов’язань, які адміністратори компанії підписали з багатьма індійськими принцами, регіональними керівниками та феодальними правителями.

Ці угоди гарантували різний ступінь автономії для буквально сотень політичних суб’єктів в Індії площею від кількох акрів до більш ніж 200 000 кв. км

(80 000 кв. миль) Гайдерабаду. Британська корона не бачила альтернативи дотриманню цих гарантій, тому Індія була роздроблена адміністративним поділом, за якого існувало понад 600 «суверенних» територій. Ці «місцеві штати» мали британських радників; великі британські провінції, такі як Пенджаб, Бенгалія і Ассам, керувалися британськими губернаторами або комісіонерами, які підпорядковувалися віце-королю Індії, а той у свою чергу парламентові та монарху в Лондоні. У цілому ця напівхаотична суміш сучасного колоніального контролю і традиційного феодалізму відображала і деякою мірою поглиблювала регіональну і місцеву роз’єднаність індійського субконтиненту. Хоча певні частини Індії швидко адаптувалися до позитивних сторін колоніальної ери, інші території відмовились від них, тим самим вносячи свій елемент поділу до складної просторової мозаїки.

Колоніалізм справді створив активи для Індії. Країна вважалася однією з найкраще забезпечених транспортними мережами. Особливо це стосувалося залізниць, хоча транспортна система трималася більше на внутрішніх зв’язках морських портів, ніж на об’єднанні різних частин країни. Британські інженери проклали зрошувальні канали, з допомогою яких мільйони акрів землі почали оброблятися. Поселення, засновані Великою Британією, розвинулися у головні міста і галасливі порти, такі як Бомбей (тепер Мумбаї), Калькутта (Колката) і Мадрас (Ченнаї). Ці три міста і надалі залишилися найбільшими урбаністичними центрами Індії, і їхній ландшафт нагадує колоніальне минуле, яке ні з чим не можна сплутати. Сучасна індустріалізація також частково була принесена до Індії британцями. В освіті пробували поєднати англійські та індійські традиції; вестернізація індійської еліти підтримувалася з допомогою навчання багатьох індійців у Великій Британії. Була також впроваджена тодішня медична практика. Більше того, британська адміністрація намагалася обмежити певні звичаї індійської культури, які за всіма мірками були небажаними, — такі як само-спалювання вдів на похоронах їхніх чоловіків, убивство жінками новонароджених дітей, одруження дітей і кастова система. Очевидно, ці завдання були надто далекосяжними, щоб розв’язати їх за три покоління колоніального раджу (правління), але незалежна Індія сама, де потрібно, продовжила ці намагання.

НАСЛІДКИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ 511

ІНАІЙСЬКИЙ ОКЕАН

Екватор

70° 80° на схід від Грінвіча 90°

Екватор

0° на схід від Грінвіча

ІНАІЙСЬКИЙ ОКЕАН

1951

9,9% усього населення

ІНДІЯ: МУСУЛЬМАНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ за ШТАТАМИ, 1931-1991 рр.

ВІДСОТОК МУСУЛЬМАН від усього НАСЕЛЕННЯ

понад 50 25-49 15-24 10-14 5-9 2,5-4 до 2,5

РИСУНОК 9-6

512 РОЗДІЛ 9 І ПІВДЕННА АЗІЯ

Роз’єднання

Навіть до того як британський уряд ухвалив задовольнити прагнення Індії до незалежності, було зрозуміло, що британська Індія не витримає випробування політичним самоуправлінням. На початку 1930-х років мусульманськими активістами була проголошена ідея відокремлення Пакистану. Вони стверджували, що мусульмани британської Індії є нацією, відмінною від індусів, і що територія Сінду, Пенджабу, Белуджистану, Кашміру і частини Афганістану має стати окремою державою. Перша офіційна вимога такого відокремлення була висунута у 1940 р. і, як показали наступні вибори, вона дістала майже одностайну підтримку південноазійських мусульман.

По мірі просування колонії до незалежності наростала політична криза: найчисельніша партія Індійський конгрес не захотіла навіть розглядати питання про роз’єднання, а мусульманська меншість відмовилася брати участь у будь-якому єдиному уряді. Отже, розчленування не було простою справою. Мусульмани становили більшість у західних і східних районах британської Індії, до того ж ісламські групи населення були розсіяні по всьому географічному світі (рис. 9-6). Будь-які нові кордони між індуїстами і мусульманами для створення ісламського Пакистану та індуїстської

Індії неминуче мали проходити через території, де співіснували обидві сторони. Треба було зірвати з місць мільйони людей.

Індуїсти й мусульмани не були єдиними спільнотами, яких зачепив цей поділ. Наприклад, територія Пенджабу була домівкою для мільйонів сікхів, чиї лідери були відкритими противниками мусульман. Але індуїстсько-мусульманський кордон залишив би сікхів у Пакистані. Навіть напередодні Дня незалежності (15 серпня 1947 р.) лідери сікхів обіцяли повстання, і декілька заколотів справді відбулося. Але ніхто не міг передбачити жахливих убивств і масових міграцій, які супроводжували створення кордонів незалежних Пакистану та Індії. Точна кількість людей, які мігрували внаслідок цього поділу, ніколи не буде відома;

15 мільйонів є лише оцінкою. Це було людське страждання у небачених масштабах.

Однак навіть такий великий потік біженців 9 через кордон не зміг викорінити іслам в Індії. Після початкових масових обмінів тут залишалися ще десятки мільйонів мусульман (рис. 9-6). Сьогодні мусульманська меншина в індуїстській Індії майже така сама, як ціле ісламське населення Пакистану, що зросло втричі з кінця 1940-х років. Це найбільша за чисельністю меншина у цілому світі — набагато більша, ніж тоді, коли іслам правив у Південній Азії. І ця сила відіграватиме зростаючу роль у майбутній Індії.