Південноафриканська Республіка

Південноафриканська Республіка — цей велетень Південної Африки — є центром світової уваги, яскравим променем надії не лише для Африки, а й для всього людства.

Будучи довгий час у лещатах найбільш горезвісної расистської політики у світі — апартеїду, 17 тобто відокремленості, та її похідної — окреміш- 18 нього розвитку, сьогодні ПАР відкидає своє минуле і творить майбутнє. Те, що практично всі учасники недавнього протиборства тепер разом працюють задля реструктуризації країни під новим прапором, із новим національним гімном і під новим керівництвом, було однією з найвизначніших подій XX ст. На початку нового століття становище ПАР стабілізувалося, і вона спроможна взяти на себе довгоочікувану роль економічного двигуна цього регіону, а можливо, і за його межами.

Південноафриканська Республіка простягається від теплих субтропіків на півночі до охолоджених Антарктикою вод півдня. З площею понад 1,2 млн кв. км (470 тис. кв. миль) та населенням 44,5 млн осіб, ПАР є домінуючою державою Південної Африки. Вона володіє основною частиною мінеральних родовищ регіону, більшістю родючих сільськогосподарських земель, найбільшими містами, найкращими портами, найбільшими виробничими потужностями і найрозвиненішою транспортною мережею. Транспортування мінералів на експорт від Замбії та Зімбабве здійснюється через південноафриканські порти. На копальнях, заводах та полях ПАР працюють робітники з таких далеких країн, як Малаві, і таких близьких, як Лесото.

Історична географія

Розміщення Південноафриканської Республіки має багато спільного з її суспільною географією.

На Африканському континенті народи мігрували у південному напрямі — спершу народи, які розмовляють койсанськими мовами, а згодом народи банту. З боку океану прибули європейці, щоб заявити претензії на найпівденніший мис як на одне з найбільш стратегічних місць на Землі, ворота з Атлантичного до Індійського океану, проміжну станцію на шляху до азійських багатств. Компанія «Датч Іст-Індія компані» заснувала Кейптаун ше у 1652 р., і невдовзі голландці почали привозити на мис південно-східних азійців для роботи домашньою обслугою та чорноробами. Коли британці перебрали владу майже через 150 років, більшість населення Кейптауна була змішаного походження: звідси витоки теперішнього так званого кольорового сектора громадян країни.

Британці теж змінили цю демографічну мозаїку, ввозячи десятки тисяч пов’язаних контрактами робітників із своїх південноазійських територій для роботи на цукрових плантаціях провінції Натал, розташованої на східному узбережжі. Більша частина цих робітників залишилася тут після закінчення контракту, і сьогодні населення ПАР налічує близько мільйона індусів. Переважна їх більшість зосереджена у провінції Натал, також є помітне зосередження у метрополісі Дурбан.

Як зауважувалося вище, ПАР була окупована європейцями задовго до того як почалася колоніальна «бійка за Африку». Голландці, після того як британці заволоділи мисом, вирушили вглиб країни і на плато, яке вони назвали Високим Вел-дом, заснували власну республіку. Коли там знайшли алмази і золото, британці почали домагатися прав на ці трофеї у бурів (нащадків голландських поселенців). У 1899—1902 рр. британці та бури воювали між собою у Бурській війні. Британці перемогли, і британські капіталісти почали контролювати економічне й політичне життя ПАР. Проте бури домовилися про розподіл влади і, зрештою, здобули гегемонію. Давно втративши свої європейські зв’язки, вони називали себе африканерами та розпочали формувати систему, відому як апартеїд.

Ця «бійка за Африку» відбувалася на землях, якими вже давно володіли місцеві народи. В той час, коли європейці висадилися на мис Доброї Надії, народи банту виганяли слабші за себе народи кой та сан на гірші території та змушували їх працювати як рабів. Велике суперництво тривало й на сході та південному сході, під Великим Уступом. Народ хоса рухався в напрямку до Капської провінції уздовж цього природного коридору. Згодом, уже в XIX ст., імперія зулу стала наймо-гутнішою силою у провінції Натал. На Високому Велді північні та південні сото, тсвана та інші народи не могли чинити опір зростаючій владі європейців, однак їхня численність допомогла їм уціліти (на відміну від багатьох груп австралійських аборигенів, які взагалі зникли).

Поступово ПАР стала найбільш плюралістичним і гетерогенним суспільством континенту. Люди зійшлися тут із Західної Європи, Південно-Східної Азії, Південної Азії та з інших частин Африки. Наприкінці XX ст. африканці переважали неафриканців у співвідношенні 4:1 (табл. 8-1).

Таблиця 8-1

ДЕМОГРАФІЧНІ ПОКАЗНИКИ ПІВДЕННОАФРИКАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Групи населення

Людність, млн осіб

Африканські народи

35,9

Зулу

8,9

Хоса

7,3

Сото

6,6

Тсвана

3,4

Інші

9,7

Європейці

3,9

Африканери

2,6

Англомовне населення

1,2

Інші

0,1

Змішане (кольорове) населення

3,5

Африканці/ європейці

3,3

Малайці

0,2

Південноазійське населення

1,2

Індуси

0,8

Мусульмани

0,4

Усього

44,5

Соціальна географія

Різнорідністю характеризується і просторова демографія Південноафриканської Республіки. Незважаючи на століття міграції та шлюби між людьми різних національностей (переважно у Капській провінції), на переміщення робочої сили й широкомасштабну урбанізацію, регіонапізм усе ж визначає суспільну мозаїку. Народ зулу все ще здебільшого зосереджений у провінції Натал. Народ хоса і далі скупчений у східній Капській провінції — від міста Іст-Лондон до кордону Ната-лу та під Великим Уступом. Тсвана продовжують займати землі предків уздовж кордонів Ботсвани. Кейптаун і далі залишається ареалом кольорового населення; у Дурбані й досі дуже помітний вплив індійських традицій. Помандруйте Південноафриканською Республікою, і ви побачите значне розмаїття сільських культурних ландшафтів у місцях поселень свазі, ндебеле, венда тощо.

Цей стійкий регіоналізм підвів уряд після 1949 р., очолюваний африканерами, до думки замкнути країну у грандіозному проекті її ок-ремішнього розвитку. Утворюючи «батьківщини», які згодом стали б «незалежними» республіками, біла меншість прикріпила всіх африканців до їхніх національних територій, роблячи їх іноземцями у

країні білих, хоча вони там працювали. Це була форма правління, яку тепер називають етнічною чисткою. За період 1960—1980 рр. аж 3,5 млн темношкірих африканців примусово покинули свої домівки й перемістилися до призначених «батьків-щин». Державні витрати на програму апартеїду були величезними, і наслідки цього відчуватимуться ще довго. За умовами окремішнього розвитку близько 80 % території ПАР було відведено білим і лише понад 15 % залишалося для «батьківщин» африканців. Звичайно, перенаселення призвело до надмірного виснаження землі, прискорення ерозії грунтів і до загального нівечення природного довкілля. Велика концентрація людності також спричиняла конфлікти між жителями «батьківщин». При цьому найзапекліші прихильники апартеїду (приміром, ті хто служив у призначених урядом адміністраціях «батьківщин») завзято боролися проти будь-яких проявів невдоволення режимом.

Та все ж попри велике лихо та безладдя, яке він спричинив, окремішній розвиток не зміг затримати процес урбанізації в Південноафриканській Республіці. Мільйони робітників, шукачів роботи й нелегальних мігрантів створили об-ширні халупкові містечка навколо великих міст. Ті «ділянки», відведені для «туземців», шо колись були найбіднішими частинами міст, тепер стали порівняно заможнішими. А такі райони для темношкірих, як, наприклад, Совето в метрополісі Йоганнесбург, затверджені апартеїдом, навіть отримали деякі побутові служби. Але частіше за все мешканцям халупкових містечок загрожувало викорінення. Бульдозери, бувало, вимітали цілі поселення за одну ніч, а злидарів садовили на ван-тажівкі та відсилали на «батьківщину».

Однак число жителів таких районів невпинно збільшувалося, і вони стали центрами опозиції апартеїдові. Рішучі повстання та паралізуючі страйки виявили зростаючу силу більшості та неспроможність держави контролювати їх. До середини 1980-х років на ПАР зосередилася міжнародна увага, і на країну було накладено економічні санкції. Наближався кінець апартеїду. Президент країни Пітер Бота почав домовлятися з найвідо-мішим політичним в’язнем ПАР Нелсоном Ман-делою. Забороненому Африканському Національному Конгресу (АНК) було знову дозволено брати участь у політичній діяльності, і його керівники почали повертатися із заслання. Коли в лютому 1990 р. Мандела вийшов на волю після 28 років ув’язнення, він і останній африканерський президент де Клерк розпочали переговори, які, зрештою привели до передання влади демокрачно вибраному урядові. У квітні 1994 р. для ПАР настала нова ера. Нелсон Мандела, із знатного роду хоса, став президентом уряду АНК у Кейптауні.

Політична реорганізація

Шлях від в’язниці до президентства не був легким ні для Мандели, ані для ПАР, якою він сподівався керувати. 1 знову велику роль відіграла географія. Де Клерк очолював меншість білих, а Мандела — більшість темношкірих. Однак була і третя сила: найбільша нація у Південноафриканській Республіці — зулу. їхній вождь Манґосуту Бутелезі вбачав у домовленості між Манделою та де Клерком шкоду інтересам зулу. Політичний рух, очолюваний Бутелезі (Інката), вимагав рівності в новій країні та обіцяв зривати будь-які мирні конференції. І він здійснив свої обіцянки. В районах для туземців і в гуртожитках видобувних компаній вояки Інкати вбили тисячі людей. Це було насиллям, яке загрожувало перерости у громадянську війну. Бутелезі та його прихильники також говорили про відособлення провінції Натал, якщо нова ПАР не буде їй до вподоби.

Врешті географія прийшла на допомогу країні, їй були потрібні вибори, які б дали АНК більшість голосів, але не надто велику, щоб придушити інтереси меншості. Аби домогтися співпраці всередині руху, їнкаті конче було потрібно здобути перемогу в провінції Натал. З іншого боку, щоби підтвердити свою обіцянку встановлення демократії в ПАР, АНК мала обов’язково програти в якійсь провінції.

Для здійснення цих планів (щоб не сказати для проведення штучних виборів) конференція, яка готувала зміну влади, перекреслила карту ПАР, а отже й карту виборів. Починаючи з 1910 р. у ПАР було чотири провінції: Капська, Натал, Оранжева (північніше ріки Оранжевої) і Трансвааль («через Вааль» — головну притоку Оранжевої). Ці провінції по суті представляли європейську окупацію країни: Капська провінція і Натал були британським оплотом, а Оранжева і Трансвааль були республіками бурів до їхньої поразки у Бурській війні (рис. 8-16). Нова карта (рис. 8-17) створила дев’ять провінцій, залишаючи цілими Натал (назвавши її Квазулу-Натал) і Оранжеву (тепер Фрі-Стейт). Три нові провінції та частина четвертої були викроєні з Капської: Західнокапська (по суті Кейптаун та його запліччя, де електорат у більшості становить кольорове і біле населення); Східнокапсь-ка, де домінує народ хоса; Північнокапська — набагато рідше заселена переважно сільська провінція; і Північно-Західна, частина Капської та частина Трансваалю, де зосереджений народ тсва-на. Залишок Трансваалю теж утворив три провінції: Ґаутенґ — центр серцевинного ареалу країни з розташованим у ньому Йоганнесбургом; Північну

провінцію — батьківщину багатьох африканерів, які чинили опір новій ПАР; і Мпумалангу — суміш заможного білого фермерського населенім і свазі та інших африканських народів.

У виборах 1994 р. АНК переміг у семи з дев’яти провінцій. Він програв у Квазулу-Натал, де союз зулу, азійських та білих виборців переважив його, а також у Західнокапській провінції, де білі й кольорові виборці розбили кандидатів АНК. І якщо б АНК не набрав 70 % голосів, він був би приречений на правління без підтримки опозиції. Те, шо здійснили всі партії в ПАР після понад 40-літнього гноблення та хибного управління, було прикладом для світу, скорого на використання сили для досягнення політичних цілей.

Однак перехід Південноафриканської Республіки до нормального життя й стабільності не закінчився. Президент Мандела забезпечив країні керівництво, необхідне у критичний час, але тепер ПАР вступила у постманделівську еру. 2 червня 1999 р. лідер АНК Табо Мбекі, який був помічником Мандели, став другим всенародно вибраним президентом. В інших африканських державах така наступність від героїчного засновника до його політичного спадкоємця зазвичай не проходила гладко. Але нова конституція ПАР належним чином ураховувала це питання. Вона набирала чинності поетапно від 1996 до 1999 р. і була спромож

ною захистити країну від проблем, які випали на долю багатьох інших держав регіону.

Невдовзі новому президентові завдали удару дві кризи. У 2000 р. Світова конференція в Дур-бані, присвячена СНІДу, звернула увагу на критичне становище у самій Південноафриканській Республіці: наближена статистика ВІЛ-інфікова-них осіб вікової групи 15—49 років коливалася від 13 до 20 %. Президент залишив оглядачів спантеличеними — було незрозуміло, чи визнав він наукові докази стосовно цього питання. У тому ж році захоплення ферм білих у Зімбабве викликало страх у прилеглій до цієї країни Північній провінції ПАР. Представники білих у парламенті закликали президента засудити керівників Зімбабве, проте деякі темношкірі депутати противилися такій вимозі ба навіть висловили підтримку режиму Мугабе.

Щодо президента Мбекі, то він у такій складній політичній ситуації не висловив своєї думки.

Економічна географія

Без сумніву, найважливішими нагальними проблемами для нової Південноафриканської Республіки, є економічні, і це одна з сильних сторін президента.

ПІВДЕННА АФРИКА 497

«Дивлячись згори на гігантський залізничний комплекс, ми ще раз усвідомили той факт, що майже весь цей континент перетворився на суцільне джерело сировинних матеріалів, які везуть до узбережжя із внутрішніх районів і завантажують для Європи та інших частин світу. Цей комплекс, розташований біля Вітбанка у Східному Ренді, — величезна формувальна станція товарних потягів, готових транспортувати різні види руд із цього плато до Дурбана та Мапуту. Хоч би як там було, але ПАР принаймні отримала чинну транспортну мережу, яка забезпечує зв’язок між регіонами. У більшості африканських країн залізниці майже завжди слугують для сполучення родовищ із прибережними виходами на ринки збуту».