Південні держави

Шість країн утворюють окремий субрегіон у межах Південної Африки: Зімбабве, Намібія, Ботсвана, Свазіленд, Лесото і ПАР. Як ілюструє рисунок 8-14, чотири з шести є внутрішніми державами. Ботсвана, яка експортує алмази, займає центр пустелі Калахарі й прилеглі степи: лише 1,6 млн осіб, переважна більшість яких живе з землі, заселяє країну. У 2001 р. жодна країна Африки не була так сильно вражена епідемією СНІДу, як Ботсвана. Південноафриканська Республіка оточує Лесото (2,2 млн осіб) і охоплює більшу частину Свазіленду (1,0 млн) — батьківщини народності свазі. Ботсвана, Лесото і Свазіленд дуже залежать від переказів, які робітники, що працюють на рудниках, заводах та полях ПАР, надсилають додому.

Крім Південноафриканської Республіки, велетня цього регіону, найважливішою південною країною, безсумнівно, є Зімбабве (11,5 млн жителів). Континентальна держава, щедро обдарована мінеральними та сільськогосподарськими ресурсами, Зімбабве є переважно піднесеним плато, розташованим між річками Замбезі та Лімпопо, з пустелею на заході і Великим Уступом на сході. Серцевинний ареал країни окреслений багатим на мінерали Великим Дайком та його довкіллям

у південно-західному напрямі від околиць столиці Хараре до другого за значенням міста країни Булавайо. Мідь, азбест та хром (поклади яких — одні з найбагатших у світі) виділяться серед її головних експортних мінералів, але Зімбабве є не просто експортером сировини. Ферми виробляють тютюн, чай, цукор, бавовну та інші продукти, а кукурудза є основним продуктом харчування. Запекла громадянська війна передувала незалежності, проте багато білих, заохочених урядом, залишилися на своїх фермах після того як більшість темношкірих африканців перебрала владу. Незважаючи на суперечки навколо земельних питань, політичні зміни у Зімбабве не спричинили руйнування економіки, як це сталося у багатьох інших країнах.

Однак проблеми Зімбабве загострилися протягом 1980-х років, коли неодноразова посуха змусила африканських селян покинути свою землю, яка їх годувала. Оскільки тисячі голів худоби загинуло,

уряд Мугабе в 1998 р. оголосив, що відбере землю в білих фермерів і роздасть її темношкірим сім’ям. Зросло соціальне й політичне напруження, особливо тоді, коли фермери звинуватили уряд у тому, що він виділив набуту землю своїм прихильникам, а не тим, кому вона була необхідна. У 2000 р. ситуація погіршилася, коли тисячі так званих «ветеранів війни» вдерлися на ферми білих, вигнали, а в деяких випадках убили їхніх власників, зруйнували приміщення і зайняли землі. Режим Мугабе допустив ці дії з огляду на близькі вибори, але врешті-решт економіка сільського господарства була подірвана. Наслідки цих подій турбуватимуть країну ще багато років.

Більшість населення Зімбабве утворюють дві нації — шона (71 %) і ндебеле (16 %), яка зосередилася на південному заході країни. Панування народу шона створило уряд, який до початку нового століття утримував владу 20 років. Довгостроковий президент Роберт Мугабе очолював режим,

«Коли я вдруге оглядав греблю Каріба на ріці Замбезі між Північною та Південною Родезією (нині Замбія та Зімбабве), велетенська стіна греблі була завершена, а озеро наповнювалося. Автомагістраль з чотирма рядами по верхній частині греблі ще не була відкрита для транспорту, і велися будівельні роботи у турбінному корпусі та інших місцях. Це був час, коли думали, що мегагреблі вирішать проблеми розвитку: гребля Каріба постачала б електроенергію до таких віддалених місць, як Солсбері (тепер Хараре), а Мідний пояс підтримував би риболовну промисловість, сільське господарство та сприяв би індустрії туризму. Тому це вартувало того, щоб відселити десятки тисяч людей, які проживали в цій долині, а також докласти величезних зусиль, аби врятувати диких тварин, пійманих на островах, коли зріс рівень води). Проте, як і всі мегапроекти такого роду в Африці чи деінде у менш розвинутому світі, гребля Каріба не лише не виправдала сподівань, а й створила непередбачені проблеми, пов’язані зі здоров’ям, та інші. Натяк на останнє вже можна бачити на лівому краї фотографії: плаваюча ряска при вході в тунель турбіни. Бразільський водяний гіацинт, завезений, як переказують, двома тамтешніми монахами, які збудували маленьку церкву на місці нової берегової лінії, встелив верхів’я озера Каріба й поширився на ріки Екваторіальної Африки».

що визначався корупцією, включно з законодавчими перешкодами для приватних осіб конкурувати з комерційними підприємствами, в яких члени уряду мали особистий фінансовий інтерес. Оскільки спроби модернізувати інфраструктуру стримувалися, а колись багатообіцяюча змішана економіка похитнулася, уряд відреагував на важке становище порушенням прав людини.

Колись країна була в авангарді держав «лінії фронту», які боролися проти апартеїду в ПАР. Але згодом керівництво Зімбабве ослабло, особливо після того як ПАР покінчила з владою білих і постала як регіональна сила. Шукаючи нових можливостей, щоб вийти з тіні та з-під впливу ПАР відносно африканських справ, Мугабе втрутився в кризу в Демократичній Республіці Конго наприкінці 1990-х років. Він послав війська для підтримки режиму Кабіли, незважаючи на те, шо ПАР віддавала перевагу дипломатичному розв’язанню проблеми. У ході подій Зімбабве завдала удару не лише верховенству ПАР, а й усе ше дієвому Співтовариству розвитку Південної Африки.

Західний край Зімбабве майже торкається північно-східного «пальця Капріві» Намібії — наймолодшої держави регіону. Ця країна, колись німецька колонія під назвою Південно-Західна Африка, була наділена берлінськими картографами вузькою смужкою землі, яка з’єднувала її з рікою Замбезі. Коли ПАР перебрала контроль над цією колонією після Першої світової війни, смуга Капріві стала стратегічно важливою; у 1980-ті роки навіть ходили чутки про ракетні (навіть ядерні) випробування в цьому районі. Однак Намібія здобула незалежність у 1990 р., і ПАР відмовилася від своєї програми ядерних випробувань (проте в 1999 р. народність лозі на цій смузі почала невдалу кампанію розколу). У 1994 р. були ліквідовані останні територіальні залишки ПАР, коли порт Волфіш-Бей, ексклав ПАР, став намібійським.

Країна названа від пустелі Наміб, оскільки її узбережжя розташоване паралельно цій пустелі. Лише 1,9 млн осіб, найбільше зосереджених у північних районах із вологішим кліматом, заселяють цю величезну країну. Столиця Віндгук займає центральне положення, віддалена як від північного геопросторового осереддя, де провадиться важлива економічна діяльність — видобувні роботи в районі Цумеб, так і від степових районів півдня, де панує скотарство.

Намібія, без сумніву, зазнаватиме структурної перебудови. Майже вся її продуктивна здатність поки перебуває в руках іноземних власників, і країна змушена довозити продовольство, щоб доповнити ті мізерні обсяги, які вона виробляє. Для Намібії довгий шлях до справжньої суверенності тільки-но розпочинається.