Північна група держав

У чотирьох країнах, які простягаються через північну частину регіону — Анголі, Замбії, Малаві та Мозамбіку, проблем не бракує. Ангола (13,7 млн осіб), що колись залежала від Португалії, є однією з найбагатших країн Африки стосовно сировинних матеріалів і сільськогосподарського потенціалу. На час здобуття незалежності (1975 р.) вона мала процвітаючу економіку, яку згодом зруйнували громадянська війна і зовнішнє втручання. Уряд, який перебував на півночі й підтримувався північними народами, вибрав комуністичний шлях розвитку. Коли на півдні вибухнуло повстання, підтримане тодішнім режимом ПАР, а також Сполученими Штатами, керівництво Анголи звернулося по допомогу до Радянського Союзу. Тисячі кубинських загонів прибули до столиці Луанди, спричиняючи ескалацію війни, зате захищаючи державну владу.

Війна спустошила економіку Анголи. Ферми були покинуті, поля всіяні мінами, залізниці пошкоджені, порти зруйновані. Залізниця від Катанґи до порту Бенгела — колись основне джерело прибутків — лежала в руїнах. Утрати цивільного населення були величезними. Проте уряд продовжував війну. Звернемося до рисунка 8-14 і пригадаймо, що невелика частина Анголи лежить окремо від основної території по інший бік ріки Конго. Це ексклав Кабінда, що володіє нафтовими запасами, які власне, й підтримували уряд Луанди впродовж війни.

Наприкінці 1990-х років через посередництво ООН був підписаний договір між урядом та повстанцями, згідно з яким останнім обіцяли крісла в адміністрації. Проте цю угоду було зламано, і половина країни залишилася під контролем повстанців. Тим часом контрабандисти перевезли через неконтрольований кордон Анголи в ДРК алмазів на багато мільйонів доларів. Політична стабільність могла зробити Анголу однією з найбільш процвітаючих країн Африки. Однак саме її бракує цій країні.

Мозамбіку на протилежному узбережжі (населення 19,6 млн осіб) поталанило ще менше. Теж колишня колонія Португалії, яка вибрала марксистський курс розвитку, ця країна не володіє такими ресурсами, як Ангола. Перед незалежністю головними джерелами прибутків були плантації кеш’ю та кокосових горіхів, а також вигоди відносного розміщення Мозамбіку. Як видно на карті, порт Бейра ідеально розташований для зовнішньої торгівлі Зімбабве та Малаві, а столиця Мапуту є найближчим портом до великого гірни-човидобувного та промислового комплексу, що знаходиться у Вітватерсренді (ПАР). У кращі часи через ці порти переправлялися товари, а коли на ріці Замбезі була збудована електростанція, здавалося, перспективи відкривалися чудові, одначе згодом економіка Мозамбіку занепала внаслідок хибного управління. Повстанський рух, підтриманий на якийсь час Південноафриканською Республікою в її власних інтересах, знищив суспільний порядок, настав голод, і країна поринула у хаос. Понад мільйонний потік біженців стрімко поплив у Малаві, гідроелектростанція була пошкоджена, портове обладнання у Бейра перестало працювати, транзитна роль Мапуту також зійшла нанівець.

Наприкінці 1990-х років до Мозамбіку повернулося щось схоже на стабільність. Уряд полишив свої марксистські принципи, повстанці склали зброю, біженці повернулися, а оновлена ПАР замість зброї пропонувала сільськогосподарську і технічну допомогу. В 1996 р. ці дві країни почали впроваджувати проект під назвою «Коридор розвитку Мапуту», тобто план відновлення ліній сполучення (залізничних, шосейних і повітряних) між Йоганнесбургом і його найближчим портом з метою

оживити торгівлю та інвестування, а також сприяти видобувній, фермерській діяльності та туризму вздовж цього маршруту (рис. 8-14). Проте для того, щоб вибратися з глибин зубожіння, куди опустилася країна, потрібні зусилля не одного покоління.

Між Анголою та Мозамбіком розташовані три внутрішні держави, які були частиною Британської колоніальної імперії: Замбія, Малаві й Зімбабве. Замбія (10,0 млн осіб) та Малаві (10,8 млн жителів) менш розвинуті, ніж Зімбабве, хоча у Замбії залягає багатий мінералами Мідний пояс. Падіння світових цін на сировину, а також проблеми, пов’язані з їх транспортуванням на далеку відстань, завдали шкоди економіці Замбії. Економічна географія Малаві майже цілком є сільськогосподарською і визначається різноманітністю культур, у тому числі чаю, бавовнику, тютюну й арахісу. Акцент на землеробство допомагає захистити економіку країни від коливань ринку й означає, що більше працездатних людей можуть знайти роботу порівняно з багатьма іншими африканськими країнами. Утім, чимало робітників віддають перевагу тяжкій праці на чужоземних копальнях замість діяльності у самій Малаві.