ПІВНІЧНЕ ПОГРАНИЧЧЯ

Регіон Північного пограниччя становить геопростір між 52° північної широти і полюсом (рис. 4-18). Це найбільший регіональний підрозділ Північної Америки, що займає майже 90 % Канади і весь штат Аляска США. Якби ця величезна територія була окремою країною, вона була би п’ятою за площею у світі. Протяжність цього пограниччя вздовж географічної широти не залишає сумнівів щодо його назви {Північне). Після Північної Росії (розміри континентальності якої є ще очевиднішими) це другий на планеті найбільший простір суворого холодного довкілля. Як і у краєвих частинах євразійської Арктики, на півночі Північної Америки існує дуже мало природних бар’єрів, щоб пом’якшити маси надхолодного повітря, яке стрімко просувається впродовж довгої зими прямо на південь від покритого кригою полярного океану. Нічого дивного в тому, що більшість населення та людської діяльності Північного пограниччя зосереджена у південній половині цього регіону, де клімат м’якший і є густий лісовий покрив.

Цей регіон, без сумніву, є пограниччям — і значно класичнішим, ніж Західне, яке ми щойно розглядали. Нещодавно сформована розсіяна ур-банізована структура розвитку останнього регіон}7 та швидкий приплив населення здебільшого є чинниками поліпшення його економіко-гео-графічного положення на національній осі, в рамках якої уже відбуваються важливі східно-західні взаємодії. Північне пограниччя Америки, навпаки, являє собою приклад просування в нерозвинені райони у цілком новий спосіб, який вирізняється повільним довготривалим перенесенням лінії розвитку через периферію Канади і втягуванням територій, які вона перетинає, у загальнонаціональну просторову економіку. Цикли бумів і спадів від кінця XIX ст. управляли темпом руху цієї лінії, яка часто відсувалася назад і так само часто просувалася вперед. Назагал усе ще рідко заселене Північне пограниччя здебільшого є регіоном недавнього європейського поселення, заснованого на видобуванні нововідкритих ресурсів. Але перші народи та інші корінні жителі, які завжди вважали цей регіон своєю батьківщиною, сьогодні відіграють дедалі більшу роль у його справах і можуть багато чого сказати про формування його майбутнього.

Як згадувалося раніше, Канадський щит, котрий покриває східну половину Північного пограниччя (рис. 4-2), є однією з найбагатших скарбниць мінеральних ресурсів у світі. Переважна частина районів теперішнього щита, що розвивається, акцентує свою увагу на гірничих комплексах, де видобувають такі металічні руди високого попиту, як нікель, уран, мідь, золото, срібло, свинець та цинк. Провідні зони виробництва лежать уздовж південних рубежів щита, але від 1980 р. пошуки додаткових родовищ, розширення мереж авто- та залізничних доріг і відкриття нових копалень посувалися на північ. Територія провінції Юкон та інші північно-західні території виявилися дуже багатими. Чільне місце тут посідають золото-та алмазовидобувна промисловість, і на протилежному східному краї щита — на півострові Лабрадор — у повному обсязі розроблятиметься найбільше з відкритих родовищ багатих нікелевих руд. Окрім металевих руд, Західне пограниччя володіє багатьма іншими ресурсами (тверді види палива, можливості виробництва гідроелектро-енергії, лісоматеріали та рибальство). Проте на першому місці стоять значні запаси нафти й газу, які зосереджені у великій зоні на схід від канадських Скелястих гір між провінцією Юкон та кордоном СІНА (рис. 4-14). Найбільш інтригуючими є бітумінозні піски Атабаски (північно-східна частина Алберти), які містять більше сирої нафти, ніж усі родовища Саудівської Аравії. Але вона залягає у вигляді схожої на дьоготь речовини (бітуму) у близьких до поверхні піщаних формаціях. Останні технологічні досягнення дають змогу економічно вигідно отримати ці енергозапаси. їх виробництво стабільно зростає, і очікується, що до 2010 р. бітумінозні піски стануть домінуючою нафтовидобувною зоною Канади.

Продуктивна діяльність Північного пограниччя пов’язана з обширною мережею копалень, нафтових і газових родовищ, целюлозних заводів і гідроелектростанцій, які вплинули на виникнення сотень поселень і транспортних та комунікаційних засобів зв’язку, що простягаються на тисячі миль. Хоча воно є панівним, це товарне господарство становить лише одну складову регіональної економіки. Інша складова, як указує Роберт Бовн у книжці «Географія Північної Канади», — це традиційне господарство, яке «розвинулося з прожиткового мисливського господарства до економіки, за якої оплачувана робота, трансферні платежі, виготовлення прикрас є базою грошових прибутків, у той час як мисливство забезпечує район їжею». Це традиційне господарство, яке твердо тримається багатовікових цінностей корінного населення (перших народів), здавна було пов’язане з комерційною економікою як джерелом заробітку. Воно також було дуже прив’язане до землі, і в останні роки корінні народності в усьому регіоні стали сміливішими і подали судові позови про повернення земель, які європейці захопили в минулому без угод про передання. Суди та федеральний уряд виявили доброзичливість, і утворення Нуна-вуту в 1999 р. (рис. 4-16) було найбільш приголомшливим досягненням сучасності.

До Північного пограниччя входить також Аляска, географічні можливості та специфіка якої дещо відрізняються від інших районів півночі Канади. Крім того, що вона є найбільшим штатом СНІ А, Аляска отримує чималий прибуток від виробництва нафти на північно-східному Арктичному схилі. А південне узбережжя поблизу Ан-коріджа дедалі більше користає зі свого майже серединного положення на повітряному маршруті Тихоокеанської окраїни між «нижніми 48-ма» штатами США і Східною Азією. Ці вигоди спричинили несподіване зростання населення Аляски на більш ніж 100 % від 1970 р., і зараз тут проживає понад 650 тис. осіб, що становить ЗО % населення Північного пограниччя на менш ніж одній шостій його території.

Увагу мігрантів до Півночі привертали також металеві руди. Але на відміну від сходу Канади недавній бум на Алясці був викликаний відкриттям величезних нафтових родовищ на Арктичному схилі — одному з провідних енергоджерел цієї півкулі з часу, коли в 1977 р. почав діяти трубопровід «Транс-Аляска» довжиною 800 миль/1280 км (рис. 4-14). Вичерпання запасів на головному родовищі в затоці Прадхо-Бей тепер змушує звернутися до величезних запасів Арктичного схилу, але сильний спротив природозахисників призупинив ці плани.

На сході Аляски знаходиться так званий Арктичний національний заповідник незайманої природи, у якому адміністрація Буша хоче розпочати бурові роботи. На заході лежать «Національні нафтові резервні запаси Аляски», які федеральний уряд частково відкрив у 1999 р. для здачі в оренду буровим компаніям, що стверджують, що їхня екологічна чутливість разом із використанням найновіших технологій зменшить вплив видобувних робіт на екосистему тундри. Спротив природозахисників викликає також проект будівництва газопроводу паралельно до нафтопроводу (величезні запаси зрідженого газу є побічним продуктом наф-товидобування). Як зауважувалося раніше, попит виробників електроенергії на чистий природний газ зростає в усій Північній Америці.