Північно-Східний субреґіон

Північно-Східний субрегіон є історичним культурним осередком країни. Тут на ранніх етапах почала розвиватися плантаційна економіка, що приваблювала португальців, які незабаром завезли сюди чимало африканських рабів для роботи на полях цукрової тростини. Але клімат з рясними і передбачуваними дощами, які випадають на узбережжі, змінюється на менш прогнозований клімат внутрішніх районів, де проживає майже половина 50-мільйонного населення субрегіону. Віддалені від океану глибинні райони, що мають назву сертао, є не тільки жахливо перенаселеними, але також одними з найбідніших у Середній і Південній

Америці. Північний схід дає заледве 15 % валового внутрішнього продукту Бразілії, але його жителі становлять ЗО % усього населення країни. За такого вражаючого дисбалансу не дивно, що в суб-регіоні зосереджується половина всього бідного населення країни, рівень письменності тут на 20 % нижчий, ніж у решті субрегіонів, а дитяча смертність — удвічі вища, ніж у середньому по країні.

Все це є відображенням одного з найнижчих у Західній півкулі рівнів харчування і охорони здоров’я. Причина злиденності північно-східних районів Бразілії полягає у надзвичайно нерівноправній системі володіння та обробітку землі. Щоб бути прибутковим, фермерське господарство в низькопродуктивних сертао повинно мати площу принаймні 100 га. Цей поріг можуть перейти лише великі землевласники, а більшість селян неспроможні утримувати ділянки, площа яких перевищує 30 га.

На додаток до цього північний схід країни потерпає від колосальної екологічної проблеми, якою є регулярні спустошливі посухи. Частково вони є наслідком Ель-Ніньо (періодичного ефекту 14 нагрівання поверхні океану з північно-західного боку континенту). Тривалі посушливі періоди настають настільки регулярно, що ці землі отримали назву «полігону посухи». Іронія ситуації полягає в тому, що субрегіон багатий на підземні води, але величезне фермерське населення сертао не може собі дозволити відносно дороге свердління колодязів. А без іригації той сумарний тиск, який люди і худоба чинять на землю, призводить до виснаження природної рослинності, що сприяє ариди-зації та безплідності землі. Зрозуміло, що такі умови стимулюють міграцію значної частини населення не тільки до розташованих на узбережжі міст, а й за межі субрегіону — до більш заможних районів на півдні, які мають вихід до Атлантичного океану. Щоб якось сповільнити цей людський потік, в останні роки бразільський уряд запровадив програму викупу недостатньо оброблюваних земель для розселення на них безземельних селян. Хоча з цієї програми скористалися десятки тисяч родин, загалом це було лише краплиною в морі сільської бідності Північно-Східного субрегіону.

Цукрова тростина була і залишається основною сільськогосподарською культурою на північному сході вздовж більш вологого узбережжя. У районах сертао переважає відгодівля худоби, причому на великих ранчо з кращими пасовищами вирощують велику рогату худобу, а на решті земель випасають кіз. Порівняно невеликі райони з успішним товарним сільськогосподарським виробництвом — бавовни в Ріо-Ґранде-до-Норте,

сизалю в Параїба і цукрової тростини в Пернамбу-ко — різко контрастують з розташованими у сусідстві незліченними ділянками, на яких практикується натуральне сільське господарство. Основою всього завжди є вода, і коли агробізнес або уряд можуть дозволити собі інвестувати кошти, земля стає високопродуктивною. Для прикладу, нижня частина долини річки Сан-Франсіску була за останні роки трансформована в район зрошувального сільського господарства, що спеціалізується на вирощуванні тропічних фруктів і має найвищі темпи зростання у Південній Америці.

Сьогодні північний схід Бразілії є територією величезних контрастів. Архітектура міст Ресіфі та Салвадора (португальської колоніальної столиці з 1549 по 1763 р.) усе ще має на собі відбиток більш ранньої доби достатку. Сюди з надією тисячами

прибувають селяни, яких зганяє з землі погіршення життєвих умов і які поповнюють звичні для кожного міста барачні квартали. Та все ж, окрім успішних сільськогосподарських іригаційних проектів, у субрегіоні існує ще декілька світлих плям.

Під кінець 1980-х років поблизу Салвадора було зведено величезний нафтохімічний комплекс. Це дало можливість створити тисячі нових робочих місць, залучити нові інвестиції (в тому числі іноземні) і дати поштовх промисловості субреґіону загалом. На всьому північно-східному узбережжі почав швидко розвиватися туризм. Нові курорти на березі океану приваблюють туристів з Європи (час польоту звідти — лише сім годин). У Ресіфі зародилася нова галузь промисловості з випуску програмного забезпечення для комп’ютерів. Окрім цього, місто завоювало репутацію провідного

медичного центру. Найбільш багатообіцяючим є тривалий розвиток міста Форталеза і розташованого навколо нього штату Сеара. Нові для цих місць галузі швейної та взуттєвої промисловості вже посприяли нанесенню міста на економічну карту світу, а соціальні програми місцевого уряду настільки поліпшили стан справ в освіті, охороні здоров’я та працевлаштуванні, що їх пропонують як модель для решти міст Бразілії.

Штат Ба’ія є перехідним між північчю і півднем. Прибережний укіс стає ще більш стрімким, плато — вищим, а місцевість — більш різноманітною. Кількість річних опадів зростає і стає більш залежною від пори року. Південно-Східний субрегіон, з його великими містами і найбільшою концентрацією населення, є сучасною серцевиною Бразілії. Тисячі колоністів були приваблені сюди золотом. Інші корисні копалини також відіграли свою роль у припливі нових поселенців. Кінцевою станцією «золотої стежки» стало саме місто Ріо-де-Жанейро. Та все ж стабільність і економічне зрос

тання цьому субреґіонові забезпечило сільське господарство. Мешканці гірничих поселень потребували продовольства, а ціни на продукти харчування були високими. Це стимулювало розвиток сільського господарства, тому багато фермерів (разом зі своїми рабами) переїхали до штату Мінас-Ґераїс обробляти землю. Врешті-решт сільське господарство стало тут домінуючою галуззю, і на луках почали випасатися великі стада худоби.

У третій чверті XX ст. розпочалася ще одна ера видобування корисних копалин у цьому суб-реґіоні, пов’язана вже не з золотом чи алмазами, а з розробками залізної руди навколо Лафайєт, а також із поставками марганцю та вапняку до сталеливарного комплексу у Волта-Редонда (рис. 6-8). Видобуток заліза незабаром вийшов у число провідних галузей економіки Бразілії, і починаючи з 1990 р. країна стала одним із основних виробників і експортерів цього металу на земній кулі. Штат Мінас-Гераїс (що перекладається як «Головні копальні») видобуває близько 75 % залізної руди і виробляє майже 50 % усієї сталі в Бразілії. Маючи таку базу, промисловість південно-західного суб-регіону почала швидко прогресувати. В авангарді розвитку знаходився металургійний комплекс у Белу-Орізонті. Це місто, яке бурхливо розвивається, є кінцевим пунктом промислового коридору, що простягнувся на 500 км у південно-західному напрямі аж до мегалополісу Сан-Паулу. Впродовж майже всіх 1990-х років темпи економічного зростання цього субреґіону були порівнянними з темпами зростання у Тихоокеанському регіоні Південно-Східної Азії. В той же час, маючи економічний потенціал, порівнянний з економікою Чілі під кінець 1990-х років, Мінас-Гераїс випередив штат Ріо-де-Жанейро і став другим за випуском промислової продукції штатом Бразілії.

Бразілія є лідером з вирощування цитрусових. На сьогодні вона забезпечує 25 % світового обсягу їх виробництва і значно випереджає у цьому свого найближчого конкурента — Сполучені Штати (15 %). Істотний внесок у цю справу робить процвітаюча у Бразілії галузь із виробництва концентрату апельсинового соку, яка зосереджується у штаті Сан-Паулу. Показаний на фото ультрасучасний переробний завод розташований у самому серці «цитрусового поясу» штату — неподалік від Матао. Місто Матао лежить на відстані 400 км на північний захід від Сантуса — великого аванпорту Сан-Паулу, що є воротами у глобальну мережу морських перевезень, і має з ним залізничне сполучення.