ПІДҐРУНТЯ ІСЛАМУ

Сьогодні іслам домінує у культурній географії цього регіону, але задовго до його піднесення постали інші релігії: зороастризм на території теперішнього Ірану та юдаїзм (а пізніше християнство) на території сучасного Ізраїлю. Вчення Зороастра прижилося в Персії; юдаїзм був підірваний вавілонцями, а пізніше римлянами; а християнство стало чужою вірою, бо його центр перемістився до Рима. До початку VII ст. жодна з релігій, породжена у цьому світі, не була у ньому домінуючою.

Пророк Мугаммад

У віддаленій частині Аравійського півострова, де іноземні завойовники Близького Сходу не могли якось вплинути на арабське суспільство, на

Північне полярне коло

АТЛАНТИЧНИЙ

ОКЕАН

османська! 700

ДЕЛЬТА

ҐАНҐУ

Північний тропік

ЗАХІДНА АФРИКА»

ІНАІЙСЬКИЙ

Вхідна

АФРИКА

ОКЕАН

АТЛАНТИЧНИЙ

1100

Дар-ес:Салам

ОКЕАН

Південний тропік

ПОШИРЕННЯ ІСЛАМУ, 630-1600 рр.

0 1000 2000 3000 км

0 500 1000 1500 миль

РИСУНОК 7-4

ПІДГРУНТЯ ІСЛАМУ 399

Дифузійні процеси

8

9

10

Один із найцікавіших напрямків географії вивчає поширення ідей, винаходів та досвіду у просторі й часі. Новий музичний стиль, слово чи фраза, новий спосіб ведення бізнесу, нова мода в одязі тощо — все підпорядковане процесам просторової дифузії.

Розуміння процесів дифузії дає нам змогу відтворити поширення культурних та технологічних ідей у минулому. Воно також допомагає передбачувати такі речі, як вплив, захоплення або ймовірність того, що винахід знайде свій ринок для виправдання видатків на його виробництво. Просторова дифузія має багато практичних застосувань.

У 1952 р. шведський географ Торстен Геґер-странд опублікував фундаментальну працю під назвою «Поширення дифузійних хвиль». Головні види просторової дифузії такі: експансивна дифузія, коли поширення хвиль розпочинається у сильному і тривалому джерелі на певній території та передається назовні, впливаючи на значно більші площу і населення; релокаційна дифузія, коли ідея або інновація (або, як у випадку зі СНІДом, вірус) переноситься (як правило, мігрантами) у віддалені місця і поширюється звідти.

Іслам, як показує рисунок 7-4, спочатку поширювався з допомогою швидкої експансивної дифузії з

західного арабського джерела. Він зачепив практично кожне село, містечко і кочівницьку спільноту шляхом цієї дифузії, сформованої місцевою близькістю; географи називають цей процес інфекційною дифузією. Але іслам також поширився через навернення у цю віру королів, знаті та інших вищих осіб, які у свою чергу поширювали його з допомогою своєї бюрократії. Це інша форма експансивної дифузії — ієрархічна дифузія, яка має багато варіантів; її головне просторове вираження проявляється у зменшувальній фільтрацій того, що поширюється з більшого до меншого місця всередині урбаністичної ієрархії національного або континентального масштабу.

Карта також показує, що іслам поширився вглиб і вшир з допомогою релокаційної дифузії, зокрема у дельту Ґанґу і Східну Індію, де мореплавці створили нові джерела дифузії на віддалених територіях. Східної Африки іслам дістався як через експансивну, так і релокаційну дифузію. Сьогодні дифузія ісламу продовжується на багатьох територіях, включно з Північною Америкою, де він з’явився з допомогою релокаційної, а тепер поширюється шляхом експансивної дифузії.

11

12

початку VII ст. сталася подія, яка змінила історію та вплинула на долі людей у багатьох куточках світу. У місті Мекка на відстані 70 км (45 миль) від Червоного моря людина на ім’я Мугаммад у 611 р. почав отримувати об’явлення від Аллаха (Бога). Мугаммаду (571—632 рр.) тоді було трохи більше 40 років і залишилося жити близько 20 років. Після початкового вагання щодо того, чи насправді він обраний бути пророком, Мугаммад присвятив своє життя виконанню священних настанов, які, на його переконання, він отримував. Арабське суспільство перебувало у суспільному і культурному розладі, і Мугаммад насильно навчав його уроків Аллаха та почав трансформувати культуру. Його особиста влада незабаром почала тривожити ворогів, і в 622 р. він утік із Мекки у безпечніше місто Медіну, де продовжував своє служіння. Ця подія — гіджра («міграція») — позначила початкову дату мусульманської ери — перший рік на ісламському календарі. Звичайно, пізніше Мекка стала найсвятішим місцем ісламу.

Заповіді ісламу у багатьох випадках становлять ревізію або прикрашування вірувань і традицій юдаїзму та християнства. Усі ці віри мають одного Бога, який спорадично спілкується з людством через пророків; іслам визнає, що Мойсей (Муса) та Ісус (Іса) були такими пророками, але вважає, шо Мугаммад є останнім і найвищим пророком. Те, що земне і мирське, є нечестивим; лише Аллах

справжній. Воля Аллаха абсолютна; Аллах всемогутній і всевідаючий. Усі люди живуть у світі, який створив Аллах для їхнього блага, але лише щоб дожити до останнього судного дня.

Іслам приніс арабському світові не лише об’єднуюче релігійне вчення, якого йому бракувало, а й нові цінності, новий стиль життя, нову особисту і колективну гідність. Іслам зобов’язує виконувати п’ять заповідей: 1) постійне повторення базових символів віри; 2) щоденну молитву; 3) щороку місяць щоденного посту (Рамадан); 4) пожертвування; 5) щонайменше одне паломництво за життя мусульманина до Мекки. Іслам також повчає і зобов’язує і в інших сферах життя. Він забороняє алкоголь, паління, азартні ігри. Він толерує полігамію, хоча визнає переваги моногамії. Мечеті з’являються в арабських поселеннях не лише для молитви у п’ятницю, а й як місця суспільних зборів для тіснішого об’єднання спільноти. Мекка стала духовним центром розділеної, широко розсіяної людності, для якої спільний осередок був чимось новим.

Арабо-ісламська імперія

Мугаммад забезпечив такий потужний стимул, що арабське суспільство мобілізувалося майже за одну

Процвітання ісламської культури

Навернення обширного географічного світу до ісламу було не лише релігійним завоюванням: воно також супроводжувалося вибуховим розквітом арабської культури. У науці, мистецтві, архітектурі та інших сферах арабське суспільство залишило далеко позаду європейське. Тоді як західноєвропейські залишки Римської імперії втрачені або пошкоджені, плоди діяльності арабів незворушно височіють.

Коли хвиля ісламської дифузії досягла Маґрібу (Північно-Західна Африка), араби побачили на іншому боці вузької Ґібралтарської протоки іберійський берег, готовий до завоювання. Арабо-бербери, яких називали маврами, завоювали Іспанію у 711 р. і почали контролювати весь півострів, крім Північної Кастилії та Каталонії.

Католицьким арміям потрібно було майже сім століть для відвоювання усіх іберійських володінь арабів, але до того часу мусульмани справили незво-

ротний вплив на іспанський та португальський культурний ландшафт. Араби принесли єдність і багдадський порядок, а їхні споруди незабаром затінили те, що створили римляни. Андалузія — цей найзахідніший аванпост ісламу — була забудована тисячами величних мечетей, замків, шкіл, садів і громадських будівель. Відвоювавши Іберію, християни намагалися винищити сліди ісламської культури, але це було просто неможливо. Найбільш значні мусульманські споруди вижили, в тому числі Апьгамбра у Ґранаді, Ґіральда у Севільї, Велика мечеть у Кордові, які належать до світових архітектурних досягнень. Отож іспанська і португальська культури стали іберійсько-ісламською культурою, оскільки мусульмани перетворювали завойовані міста, від Туркестану до Маґрібу, на подобу Баґдада. Втрачена велич минулої епохи все ще позначається на цих містах сьогодні.

«Севілья була мусульманською столицею Іберії, і прогулянка по вулицях старого міста є візитом до культурної та історичної географії. Коли Севілья впала під натиском ісламу в 711 р., мусульмани звели велику мечеть у центрі міста. Пізніше християни, які прогнали мусульман у 1248 р., зруйнували її, як і більшість мечетей, і збудували на цьому місці величезний кафедральний собор. При цьому вони зберегли орнаментований мінарет і перетворили його на дзвіницю, назвавши ЇЇ Ґіральда (зліва). Цей мінарет перевищував навіть мінарет мечеті Кутубія висотою 67 м (220 футів) у Марракеші (Марокко). Але найкрасивішою ісламською спорудою у Севільї, без сумніву, є палац Альказар (угорі), розпочатий наприкінці XII ст. і завершений християнами після їхньої перемоги. Його фасад, арки і витончено різьблені стіни стали пам’ятником мусульманським архітекторам і художникам, які їх і створили».

ніч. Пророк помер у 632 р., але його віровчення і слава поширилися як полум’я. Арабська армія, сформована під прапором ісламу, захоплювала, загарбувала і навертала до ісламу всюди, де з’являлася. Як свідчить рисунок 7-4, до 700 р. іслам досягнув аж Північної Африки, Закавказзя і більшої частини Південно-Західної Азії. У наступні століття він проник до Південної та Східної Європи, Туркестану у Центральній Азії, Західної Африки, Східної Африки, Південної та Південно-Східної Азії, а до 1000 р. навіть досяг Китаю.

У серцевині цього релігійного світу простягалась Арабська імперія. Першою її столицею була Медіна в Аравії, але по мірі розширення імперії її центр перемістився спочатку до Дамаска у Сірії, а пізніше — до Багдада на річці Тігр. Тим часом іслам поширювався далі караванами верблюдів і прочанами, мореплавцями, вченими і султанами, яскраво демонструючи процес просторової дифузії (див. вставку «Дифузійні процеси»). У міру розширення ісламу Арабська імперія, яка лежала в його основі, розвивалася і процвітала. В архітектурі, математиці, природничих науках араби перевершили

своїх європейських сучасників. Вони заснували заклади вищої освіти у багатьох містах, у тому числі Багдаді, Каїрі й Толедо, і специфічно арабський культурний ландшафт об’єднував усі їхні володіння (див. вставку «Процвітання ісламської культури»), Неарабські суспільства на шляху проходження мусульман були не лише ісламізовані, а й арабізовані, впровадивши в себе чимало арабських традицій. Отож іслам створював культуру; він і сьогодні є серцевиною цієї культури.

Як зазначалось, експансія ісламу заторкнула Європу, Росію та багато інших місць. Карта, що показує території під мусульманським правлінням у Євразії та Африці, виявляє величезні масштаби ісламізації (рис. 7-5). Іслам продовжував поширю- 13 ватися — тепер переважно з допомогою рело-каційної дифузії. Ісламські спільноти є у таких віддалених одне від одного містах, як Відень, Сінгапур і Кейптаун; іслам також швидко зростає у США. З більш ніж мільярдом сучасних послідовників іслам є могутньою і перспективною культурною силою світового значення.

Поділений іслам

Незважаючи на всю свою могутність та успіхи, іслам поділився на секти. Перший і найважливіший поділ відбувся після смерті Мугаммада. Хто ж мав стати його наступником? Дехто стверджував, що лише кревний родич пророка може наслідувати його як лідер ісламу. Переважна більшість вважала, що це може бути будь-який правовірний. Отож першим обраним наступником став батько дружини Мугаммада (тобто не кревний родич). Це не задовольняло тих, хто хотів би бачити на місці каліфа (спадкоємця) людину на ім’я Алі — кузена Мугаммада. Коли прийшла черга Алі, його послідовники, шиїти, проголосили, що нарешті Мугаммад має правонаступника. Це обурило суннітів — тих, хто не вбачав у кревній спорідненості необхідної умови для наступництва. Від початку цієї незгоди чисельність мусульман, які взяли бік суннітів, набагато перевершила тих, хто вважав себе шиїтами (послідовниками Алі). Значне поширення ісламу здебільшого забезпечували сунніти; шиїти вижили як невеликі меншини, розкидані по цьому географічному світові. Сьогодні майже 85 % мусульман є суннітами.

Але шиїти велично проголосили свою версію вчення. На початку XVI ст. їхня праця дала плоди: королівський двір Персії (сучасний Іран) зробив шиїтизм єдиною легальною релігією по всій своїй обширній імперії. Ці володіння простяглися від Персії та Нижньої Месопотамії через Азербайджан та Західний Афганістан аж до Пакистану. Як свідчить карта релігій (рис. 7-2), це створило 14 шиїтизмові великий культурний регіон і дуже зміцнило це віровчення. Іран залишився сьогодні бастіоном шиїтизму в цьому світі, і заклики до шиїтизму продовжують лунати звідти до сусідніх країн і навіть далі.

Відмінності між версіями ісламу суннітів та шиїтів глибоко вразили цей світ. Мусульмани-сунніти вірять у силу родини і громади у розв’язанні життєвих проблем; натомість шиїти вважають непогрішимих імамів (служителів мечетей, які керують молитвами своїх парафіян) єдиним джерелом правдивих знань. Сунніти порівняно відлюдні й стримані; шиїти часто нестримані та емоційні. Наприклад, смерть сина Алі, Гусейна, котрий мав бути каліфом і був убитий суннітами, щорічно відзначається процесіями, під час яких правовірні б’ють себе ланцюгами і ріжуть гострими металевими предметами. Для багатьох суннітів така поведінка є неприйнятною та непристойною.

Наприкінці XX ст. шиїтизм голосно заявив про себе на весь географічний світ. У його серцевині, Ірані, шах намагався секуляризувати країну і обмежити владу імамів; він спровокував революцію,

яка коштувала йому трону і перетворила Іран на ісламську (по суті шиїтську) республіку. Перед тим тривалий час Іран був у стані війни з сусіднім сунніто-домінуючим Іраком, а шиїтські партії та громади в інших місцях підтримувалися новоздо-бутою владою шиїзму. Від Аравії до північно-західного кута Африки переважно суннітські країни тривожно спостерігали за своїми шиїтськими меншинами з їхнім новим релігійним запалом. Мекка — священне місце як для суннітів, так і для шиїтів — стала ареною битви протягом тижневого щорічного паломництва, коли (суннітська) влада Саудівської Аравії заборонила в’їзд для шиїтських прочан. Останнім часом цей розкол дещо втихомирився, але внутрішньоісламські сектантські суперечності поглибилися.

Менші ісламські секти пізніше урізноманітнили релігійний ландшафт цього регіону. Як ми побачимо далі, деякі з цих сект відігравали непропорційно велику роль у суспільствах і країнах, частинами яких вони були.

Релігійний фундаменталізм

Ще однією причиною внутрішньоісламського конфлікту є відродження релігійного фундамен- 15 талізму, або, як називають його самі мусульмани, релігійного відродження. У шиїтському Ірані імами прагнули не допустити намагань шаха лібералізувати і секуляризувати суспільство: вони хотіли розбудувати його у традиційний фундаменталіст-ський спосіб, і зробили це. Аятолла (дослівно: висвячений Аллахом) Хомейні змістив шаха у 1979 р.; були інституйовані ісламські закони і покарання. Міські жінки, багато з яких були еманси-повані та освічені за шахського режиму, повернулися до своїх традиційних обов’язків. Ознаки вес-тернізації, заохочувані шахом, зникли. Війна проти Іраку (1980—1990 рр.) розпочалася як конфлікт за територію, але стала «священною війною», що коштувала понад мільйон життів.

Ісламський фундаменталізм постав в Ірані не сам по собі і стосувався не лише шиїтських громад. Багато мусульман (як суннітів, так і шиїтів) в усіх частинах цього географічного світу засуджували відмирання традиційних ісламських цінностей, корупцію суспільства європейськими колонізаторами, а пізніше західними модернізаторами, і зменшення ролі релігії у світському суспільстві. Поки економічний розвиток тієї чи іншої країни був прийнятним, таке невдоволення залишалося прихованим. Але коли почалося безробіття, а прибутки зменшилися, повернення до ісламських підвалин стало принаднішим.

Це зумовило протистояння між мусульманами в усіх регіонах цього світу. Фундаменталісти запалили віру новою войовничістю, встановлюючи status quo від Афганістану до Алжиру. Активісти змушували свою владу палити «богохульні» книжки, розділяти дітей за статтю у школах, запроваджувати традиційний одяг, легалізувати релігійно-політичні партії та враховувати побажання мулл (учителів ісламських звичаїв). Мусульмани-війсь-кові проголосили, що демократія, успадкована від колоніалістів і впроваджена арабськими націоналістами, несумісна з правилами Корану.

В Алжирі зростаючий вплив фундаменталізму призвів до політичної кризи. У 1991 р. під час демократичних виборів Ісламський фронт порятунку (1ФП) дістав велику підтримку. Було очевидно, шо ІФП переможе у другому турі голосування, який було призначено через кілька тижнів; лідери ІФП стверджували, що перетворять Алжир на ісламську республіку. Тоді втрутилася армія, змусила чинну владу піти у відставку, і контроль у країні перебрали військові. Алжир був утягнутий у тривалу кризу конфронтації та жорстокості, яка знищувала його суспільну систему, економіку, вбиваючи десятки тисяч людей, і перекинулася аж до Франції — колишньої метрополії Алжиру і домівки для значної алжирської меншини.

Сьогодні Судан, Афганістан і, звичайно, Іран офіційно є ісламськими республіками. Для багатьох ортодоксальних суннітів, які вважають за краще відділити мечеть від держави, те, що трапилось у Судані, є недопустимим. Там у 1989 р. демократично обраний уряд був повалений під час мілітаристського путчу. Армія дозволила лідерам Національного ісламського фронту інституювати ісламські закони; суспільство було очищене від «невірних» і було впроваджено шаріатський кримінальний кодекс (він узаконює тілесні покарання, ампутації, побиття камінням і шмагання як за більші, так і менші провини). У міру наближення до виборів в Алжирі фундаменталісти часто зверталися до Судану як взірця, оскільки той довів, шо ісламська держава може бути створена і в сунніто-домінуючій країні. Примара режиму суданського зразка в Алжирі й зумовила кризу, яка розпочалася у 1991 р.

Розкол між ліберальнішими мусульманами та фундаменталістами становить головний виклик на майбутнє цього світу. Войовничі мусульмани конфронтували з владою у Єгипті, Йорданії, Тунісі й навіть Туреччині. їхні владні органи реагували по-різному (в Єгипті поєднанням умиротворення і

стримування; у Тунісі й Алжирі — репресіями; у Йорданії — кооптацією). Інші країни, такі як Марокко і Саудівська Аравія, значно вразливіші. Отож досягнення рівноваги є майбутнім цього географічного світу.

Фундаменталізм і релігійна войовничість не є виключно ісламським феноменом. Вони також уражають християнське, юдейське, індуїстське та буддійське суспільства. Однак ніде ця течія не демонструвала такої інтенсивності та енергії, як в ісламському світі.