Сальвадор: повоєнна відбудова

Територіально Сальвадор є найменшою країною Центральної Америки. Він навіть менший, ніж Беліз, проте переважає його за людністю у 25 разів. З населенням 6,6 млн осіб Сальвадор є однією з найбільш густонаселених країн. Сальвадор та Беліз є двома континентальними республіками, які не мають виходу водночас і до Карібського моря, і до Тихого океану (рис. 5-12). Сальвадор виходить на Тихий океан, маючи вузьку прибережну долину, притиснену до моря пасмом гір вулканічного походження. Центральна частина країни лежить за цими горами. Саме тут розташована столиця країни Сан-Сальвадор. На північ від цієї серцевинної частини, вздовж кордону з Гондурасом, простягається ще одна зона гір, яка практично ніколи не контролювалася урядом.

На відміну від сусідньої Гватемали Сальвадор має доволі однорідний склад населення (94 % метисів і лише 5 % індіанців). Та все ж етнічна однорідність не стала запорукою соціальної чи економічної рівності. В той час як інші центральноамериканські країни називалися банановими республіками, Сальвадор був кавовою республікою. Кава тут вирощувалася на величезних плантаціях, які належали декільком землевласникам, котрі нещадно експлуатували упокорену робочу силу. Запорукою такої системи були військові, які неодноразово вдавалися до придушення повстань доведених до відчаю селян.

Від 1980 по 1992 р. Сальвадор розривався на шматки руйнівною громадянською війною. Ситуація ускладнювалася постачанням зброї ззовні — зі Сполучених Штатів, які підтримували існуючий уряд, та з Нікарагуа, яка надавала допомогу про-марксистським повстанцям. Після досягнення домовленості щодо припинення військових дій, від яких загинуло 75 000 осіб (більшість з яких були селяни), з’явилася надія на попередження подібних конфліктів у майбутньому. Проте Сальвадор, вся

історична географія якого складається з поділів і руйнацій, має серйозні труднощі з подоланням спадщини кричущої нерівності.

Незважаючи на жахливі наслідки, війна дала один позитивний результат: багаті громадяни, які залишили Сальвадор і знайшли притулок у Сполучених Штатах та інших країнах, почали надсилати на батьківщину значні кошти (більше 1 млрд доларів США щорічно), що є найбільшим джерелом іноземних інвестицій. Це допомогло розвинути такі галузі промисловості, як швейна та взуттєва, а також харчова. Порівняно з серединою 1990-х років найбільшого розвитку дістало пошиття одягу. У той же час у країні настільки зріс рівень злочинності (чому сприяла наявність великої кількості зброї, яка залишилася після війни), що це перешкодило надходженню нових зарубіжних інвестицій.

З точки зору географії країни найбільшою проблемою Сальвадору є розвиток внутрішніх районів. Тоді як економіка серцевинної частини країни поволі відновлюється, селянські сім’ї перенаселених окраїнних районів почувають себе забутими, незважаючи на всі зусилля з відбудови. Найбільшим каменем спотикання на шляху відновлення сільськогосподарського сектора є земельна реформа, оскільки всі спроби розподілу майна поки закінчувалися лише суперечками. Отож майбутнє Сальвадору й надалі залишається доволі хистким.