Санкт- Петербург

Цар Петро 1 зі своїми архітекторами перетворив острови дельти Неви, що виходить до Фінської затоки, на північну Венецію. Палаци, собори, будинки на набережних, мости, пам’ятники — все це надавало Санкт-Петербурґові європейського вигляду, якого на той час не мало жодне місто Росії. У 1703 р., витіснивши шведів, Петро І заклав на берегах повноводої Неви Петропавлівську фортецю, а 1712 р. місто було проголошене столицею Росії.

Петрове «вікно в Європу», Санкт-Петербурґ (названий на честь святого, а не царя), мав стати столицею рангу Парижа, Рима чи Лондона. Упродовж XVIII ст. чудовий краєвид міста збагачувався високими тонкими шпилями і розкішними куполами, облагороджувався барокковою та класичною архітектурою. Серед розмаїття вцілілих архітектурних скарбів у центрі міста виділяються імператорський Зимовий палац і мистецький музей Ермітаж.

Революція і війна змінили долю Санкт-Петербурґа. 1917 р. у місті (його тоді називали Петроградом) почалася російська революція, а з перемогою комуністів воно втратило і статус столиці, яку перенесли до Москви, і назву, ставши Ленінградом. Під час Другої світової війни місто пережило 872-денну фашистську облогу, героїчно витримало нескінченні бомбардування і голод.

За комуністичних часів занедбувалися та нищилися найгарніші церкви Ленінграда, на вулиці та площі вторгалися грубі пам’ятники та бліді будинки-коробки, прискорювалися індустріалізація і зростання міста (нині населення становить 5,1 млн осіб). Одразу ж після розпаду Радянського Союзу місто відновило початкову назву. Відродилася Російська православна церква, активізувалися реставраційні роботи, пожвавився туризм. Проте перехід до капіталістичного устрою супроводжується численними соціальними проблемами.